Проблема художньої творчості в естетиці

Проблема художньої творчості, осмислення її природи та специфіки займає важливе місце в естетиці. Так, існує декілька філософських концепцій творчості.

Наприклад, Платон вважав роль художника механічною, тобто художник є посередньою ланкою між Абсолютною Ідеєю (Богом) і людиною. Він — пророк (vates).

Вибір художника, за Платоном, — механічний. Він є божественною еманацією. Художник еманує божественне начало — вищу ідею.

Продовжили платонівську ідею еманації Бога неоплатонік Плотін і філософ-теолог Августин Блаженний.

Згідно з Аристотелем, творчість — це раціональна дія. Полягає вона в осмисленому наслідуванні явищ об'єктивної дійсності, природи, людини. З огляду на це, Аристотель ужив поняття "мімезис" (наслідування), що є основною характеристикою творчого процесу в мистецтві.

При цьому філософ відвів належне місце в своїй теорії творчості вродженим таланту, фантазії та натхненню в процесі народження твору мистецтва і ролі послідовного виховання художника.

Підтримав і розвинув ідеї Аристотеля Теофраст.

Від Платона й Аристотеля в історії теорії творчості так і розмежувалися дві протилежні тенденції в поясненні феномена творчості. Одні відмовилися від наукового пояснення природи таланту, а відстоювали вони ідею "божественної еманації", "божественного дару" як рушійної сили творчого процесу. Друга когорта мислителів прагнули максимально використати досягнення конкретних наук і за допомогою них пояснити феномен творчості.

Підсумовуючи історію теорій творчості, зазначимо, що проблема творчості не достатньо була актуальною в колі філософів і науковців. За тривалий період (аж до другої половини XIX ст.) можна згадати лише деяких мислителів, які вивчали цю проблему — Л. да Вінчі, А.Дюрер, І.Кант, Г.Гегель, М.Монтень, Д.Дідро, Г.Е.Лессінг.

І лише в другій половині XIX ст. проблема творчості стає об'єктом наукового аналізу, а цей феномен розглядається як патологія в людській діяльності.

Український письменник, мислитель, громадський діяч І. Франко досліджував специфіку складної системи відчуттів людини та їх уплив на формування естетичного відчуття, звернувся до проблеми психології художньої творчості ("Із секретів поетичної творчості").

Мислитель висунув ідею "психологічної" естетики. Випереджаючи 3. Фрейда, висловив ідею подвійної структури людської свідомості, в якій виділяє "нижній" і "верхній" рівні свідомості, тобто суть несвідомого та свідомого рівнів людської психіки. Кожен з цих рівнів по-своєму впливає на творчий процес.

Творчий процес, за І. Франком, стимулюється "нижньою" свідомістю. Ґрунтується вона на вроджених племенних спогадах. Це суть "осідання" надлишкової інформації "верхнього" рівня свідомості, результат активної взаємодії художника з навколишнім світом.

Що є творчість? Сьогодні єдиного визначення не існує і це об'єктивно. Тож у літературі побутує близько 100 визначень творчості.

Творчість можна визначати з позицій психологічного механізму її здійснення:

творчість — це мобілізація сил внутрішніх можливостей людини: натхнення, інтуїції, пам'яті.

З погляду сучасної науки, в трактуванні поняття творчості необхідно зважати, поряд з психологічним моментом її здійснення, й філософське, естетичне, етичне, мистецтвознавче, педагогічне та навіть методичне її значення.

Творчість (за Л. Левчук) — це свідома, продуктивна діяльність зі створення якісно нових матеріальних і духовних цінностей, що мають суспільно-історичне значення.

Очевидним у творчості є створення чогось принципово нового, що відрізняється від виробництва, спрямованого на створення нового. Таке виробництво пов'язують з ремеслом.

Ремесло — це ґрунтовні знання справи, котрій слугуєш. Більшість людей працює лише на рівні ремесла, котре пов'язане з поняттям освоєння.

Власне творчість передбачає ремесло, воно наявне в усіх мистецтвах. Наприклад, С.Далі — художник і великий ремісник (підкреслюється високий рівень володіння професією, що обов'язкова для живопису). Лише опанувавши ремесло, можна почати творити. Перехід до створення якісно нового відбувається, коли ремесло досягає межі творчості.

Створювати можна лише на рівні власне творчості, тоді, коли засвоювати можна на рівні ремесла.

У структурі творчості виділяють три види творчості:

- художню;

- наукову;

- технічну.

Художня творчість — це буквальне значення творчості, тому її й винесено на перше місце.

У 70-х рр. XX ст. цю структуру розширили такими елементами: 1) релігійна; 2) політична; 3) історична творчість; 4) самотворчість (творчість особистості); 5) моральна творчість; 6) екологічна творчість.

Натепер до цих видів творчості все ще зберігається ставлення неоднозначне. Адже не завжди, скажімо, з релігією, політикою пов'язують творчість, зокрема релігія будується на догмі, каноні, що унеможливлює творчість.

Розрізняють пряму й опосередковану художню творчість.

Пряма — реалізація внутрішньої творчої свободи художника ("я" — "об'єкт"). Це творчість, за якої художник вільний у виборі об’єкта та його діяльність не обмежується ні простором, ні часом. Мова йде про письменника, композитора, живописця. Вони, так би мовити, повністю позбавлені часових обмежень у творчому процесі (крім роботи на замовлення) й тому можуть працювати кілька років над твором мистецтва. Наприклад, Л. да Вінчі писав "Джоконду" — 4 роки, а Рафаель "Секстинську Мадонну" — 9 днів.

Опосередкована — це вид творчості, що передбачає наявність ще посередніх ланок (іншого об'єкта) між художником і результатом творчості. Приміром, між актором у кіно чи театрі та продуктом його творчості (кінофільм, театральна вистава) стоїть ще один (а то й більше) об'єкт (сценарій, автор сценарію).

Опосередкована творчість складніша за пряму, вона характеризується:

- обмеженістю в часі (наприклад, режисерам чи акторам театру дається на підготовку вистави певний термін);

- подвійністю об'єктивної основи (так, для актора в театрі об'єктом наслідування є, крім реальної дійсності, п'єса драматурга);

- колективністю творчої реалізації (театральна творчість передбачає творчість режисера й актора, оператора та композитора тощо).

Естетична категорія "художник" вживається в трьох значеннях.

1. Художник (широке тлумачення) — це особистість, яка здатна створювати та сприймати прекрасне, здібна до художньо-естетичної творчості, що потенційно закладено в кожній людині. У цьому значенні кожна людська особистість певною мірою та за певних обставин є художником.

2. Художник — це людина мистецтва, фахівець, спеціаліст в одному чи декількох видах художньої діяльності.

3. Художник (вузьке тлумачення) - творча людина в образотворчому мистецтві. Інакше кажучи, живописець.

Проблема творчої особистості є актуальною, позаяк серед людей досить незначна їх частка (в середньому на десять людей лише одна може прийти до власне творчості — стати художником). Така статистика змусила вчених звернутися до проблеми природи творчої особистості. Інтерес до неї посилився із 70-х рр. XIX ст. Висувалися різні ідеї як варіанти вирішення зазначеної проблеми.

1. Ідея антропологічного зв'язку з творчим потенціалом. Учені намагалися довести залежність творчого потенціалу від розміру мозку. Так, через математичні вимірювання були дослідженні розміри мозку всіх значних діячів мистецтва, що покінчили життя самогубством. Згідно з дослідженням, прямої залежності немає (найбільша мозкова частка голови у Тургенєва, водночас великою мозковою ділянкою голови наділені дебільні діти).

2. Ідея компенсації. Пошук взаємозв'язку фізичної чи психічної хвороби з творчою обдарованістю. Виявлено, що серед учених і художників було багато людей хворих. За цим підходом, творча обдарованість є компенсацією за фізичні чи психічні вади. Однак цей підхід не має абсолютного обґрунтування, адже така закономірність не абсолютна (згідно з дослідженнями, співвідношення фізично хворих творчих людей і фізично здорових - 50 % на 50 %).

3. Ідея наслідування (спадкування). Згідно з цим підходом, у людському світі є певна природно сформована група людей, наділена творчою обдарованістю, що передається від покоління до покоління (у спадок). Аргументом проти є те, що близько 75 % геніальних людей ніколи не мали нащадків.

4. Ідея ранньої обдарованості. Відповідно до цього підходу, творча обдарованість дана від природи та проявляє себе в ранньому віці. Більшість художників справді заявили про себе в ранньому віці. Приміром, початок творчої біографії В.-А. Моцарта пов'язується з чотирьох-п'ятирічним віком. Геніальними дітьми були також Л. да Вінчі, Мікеланджело, Дж. Байрон, І. Рєпін, М. Прокоф'єв.

Однак не завжди талановитість (і тим паче геніальність) проявляється в ранньому віці. Скажімо, В. Гюго найкраще проявив себе в творчості в 70-80 років. У зрілому віці розвинувся талант І. Крилова, П. Гогена, В. Шишкова, М. Врубеля, С. Аксакова.

Факти спростовують досить поширену думку про те, що разом зі старістю відбувається зниження інтелекту, звуження інтересів. Психолог Г. Алексеєвич вивчила стан здібностей 439 осіб віком 60-97 років і дійшла висновку, що 72 % з досліджених "прагнули діяльності, активно шукали її та проявляли елементи творчості в діяльності". Мікеланджело працював до 79 років. Бернард Шоу — до 94. Джозеппе Верді створив оперу "Отелло" в 73 роки. Лев Толстой у 61 рік написав "Крейцерову сонату", а в 71 рік — "Воскресіння".

З іншого боку, часто ранній прояв здібностей мав трагічні наслідки (душевне спустошення, втрату сенсу життя, психічні порушення та навіть фізичну смерть) або ж, в кращому випадку, людина поверталася до рівня буденності.

5. Ідея соціального підкріплення. За цим підходом, художник може бути художником лише тоді, коли є слава. Інакше настане духовна смерть.

Поиск по сайту: