Сенс життя

Усвідомлення сенсу життя людиною є її найвищим даром. Еріх Фромм з цього приводу сказав, що людина — це єдина тварина, для якої власне існування є проблемою.

Потреба вирішити проблему сенсу життя виникає в людини при пошукові відповідей на запитання: "Звідки з'являються нужда, хвороби?", "Що таке зрада, нерозділене кохання?", "Що таке смерть?", "Чому та коли людина помирає?". Адже, якби життя людини було вічним, можливо б цієї потреби не існувало. Людина могла б "встигнути зробити все". Та скінченість людського буття вимагає задуматися кожному, як його будувати, який шлях обрати. Це стосується як нібито елементарного — здійснення правильного професійного вибору, — так і більш глобального в житті людини — моральної самовизначеності.

Тривалий час в історії людства проблема сенсу життя не обговорювалася. Причиною цього були особливості соціальної та індивідуальної свідомості, що перебували під упливом міфології чи релігії. Адже міфологія та релігія давали готові відповіді на запитання: "Звідки походить світ і, зокрема, людина?", "Як жити людині?", "Чим закінчиться людське життя?".

Сучасне формулювання смисложиттєвих проблем бере свій початок в епоху Відродження, зокрема, від роздумів шекспірівського принца Гамлета "бути чи не бути". Проте в теоретичний ужиток термін "сенс життя" ввійшов у період Нового часу й набув особливого морально-цінісного значення. Цьому сприяли як соціокультурні, так і гносеологічні причини. Перші полягали в кризовому стані ренесансної суспільної свідомості, що стала наслідком переходу від релігійного культу до культу розуму, а також в подальшому розчаруванні в культі розуму й ідеалах Просвітництва. Гносеологічні причини полягали втому, що назріла необхідність зіставити античне потрактування сенсу життя (суть якого — гідне, доброчинне життя індивіда) та середньовічне (суть якого в божественному визначенні), тобто індивідуальне й над індивідуальне в людському житті.

Як же проблему сенсу життя вирішували філософи Нового часу?

Рене Декарт стверджував, що необхідно довіряти розуму й діяти так, як ніби життя дійсно має сенс.

Бенедикт Спіноза закликав до оптимального злиття суб'єктивної волі й об'єктивної необхідності (у свободі) та до пізнання життя з погляду вічності.

Томас Гоббс, Джон Локк та інші представники емпіризму вважали, що "кінцева мета" і "найвище благо" — результат суспільної згоди, тобто сенс життя — в балансі природного та цивілізованого, в техніці спілкування й життя у співтоваристві, котрі запобігають "війні всіх проти всіх".

Згідно з Іммануїлом Кантом, сенс життя полягає в тому, щоби "бути гідним щастя" та поважати моральний закон.

За Георгом Гегелем, сенс життя — "це субстанційна мета розуму", що вимагає "зрощення особливої та загальної волі". Тож сенс життя полягає в тому, що людина поєднує мету та зміст життя, відкриває власне метафізичне "єдинобуття" з іншими людьми, "тотожність суб'єктивних душ", вільно живе змістом і цілями Субстанції.

В історії теоретичної думки виділяють кілька підходів до осмислення проблеми сенсу життя (згідно з В. Малаховим).

I. Релігійний підхід бере початок від давніх часів, до нього належать майже всі релігійні доктрини (іудаїзм, християнство, іслам). В його основу покладено ідею організації власного життя за велінням Бога. Бог—це ідеал, в якого потрібно вчитися, на якого потрібно орієнтуватися та до якого потрібно прагнути — у цьому сенс життя.

Згідно з релігійним підходом, сенс життя людина вибудовує не самостійно. Його ніби спущено людині згори заздалегідь. Його позитивний момент полягає в такому, щоб людині було жити легше — не потрібно обирати самостійно. Однак в цьому підході є й недоліки — людина втрачає свободу, вона стає слухняним засобом для маніпуляції. Платон у "Законах" назвав таку людину "лялькою богів". Фрідріх Ніцше вважав, що так формується рабська мораль, яка визнає "маленьку", "негідну" людину та стоїть на стражі стада, а не особистості.

Такий підхід до пояснення сенсу життя обирали консервативні, зокрема й тоталітарні суспільства.

II. Марксистський підхід теоретично обґрунтували Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, проте подібне бачення проблеми сенсу життя мали ще мислителі епохи Відродження. Таку позицію поділяли в XX ст. представники філософії екзистенціалізму, зокрема, Альберт Камю, Жан-Поль Сартр.

Суть цього підходу полягає в тому, що людина сама (власною практичною діяльністю) визначає собі сенс життя і сенс існування всього навколо. Поза її практичною діяльністю природа й буття, загалом, безтямні й пусті. Власне буття набуває сенсу в діяльності заради наступних поколінь — дітей, онуків, правнуків. Позитивним аспектом цього підходу є стимулювання активності, ініціативності людини. Які ж його недоліки?

Людині дозволяється в будь-який спосіб розпоряджатися природним багатством і буттям взагалі, зважаючи лише на власні потреби (наслідком цього — нинішня глобальна екологічна криза).

Оскільки сенсу навколишній дійсності та власному буттю надає сама людина, то буття кожної людини залежить від буття собі подібних — інших людей, людських груп і спільнот. Це спрацьовує, доки людству нічого не загрожує (в XIX ст., приміром, вірили в нескінченність "світлого майбутнього"). Та сьогодні звідусіль лунає думка про кінець фізичного існування людства — "скорого наближення кінця світу". У такому разі людину не може задовольнити власне джерело смислового наповнення життя.

Проголошення сенсу життя в діяльності заради наступних поколінь є дещо декларативним, адже для людини далекі покоління є ідеальними образами, котрі уявити і полюбити не можливо. Це виховує лише любов до власних ідей, міркувань, прагнень, в широкому сенсі — егоїзм.

Діалогічний підхід розвивали Л. Фоєрбах, в молоді роки К. Маркс, С. К'єркегор, представники філософії діалогу М. Бубер, А. Ебнер, Ф. Розенцвайг, екзистенціаліст К. Ясперс, російські гуманісти М. Бахтін, О. Ухтомський, Г. Батищев, представник феноменологічної етики Е. Левінас.

Суть цього підходу полягає в тому, що людина має бути відкритою навколишньому буттю — вона готова на спілкування з іншими людьми, на сприйняття цінностей своєї та іншої культур. При цьому людина має сприймати світ не тільки з позиції власних інтересів, а беручи до уваги внутрішні тенденції та "зацікавленості" самого світу й представлених у ньому суб'єктів.

Такий підхід значною мірою долає недоліки релігійного та марксистського підходів до пояснення сенсу життя. Адже він передбачає як власну ініціативність індивіда, так і вплив зовнішнього світу на утвердження смисложиттєвих цінностей. Звісно, пов'язати свої потреби з вимогами та можливостями навколишнього світу є нелегкою справою. Для цього потрібна особлива мудрість, творче осмислення буття, проте, коли це досягається в людині, народжується мудра людина.

Поиск по сайту: