Поняття «етос» і «мораль». Виникнення етики, її філософський характер, предмет та завдання

Етика — наука про мораль, про норми й цінності людського життя. Вона вивчає мораль загалом як особливу сферу життєдіяльності людини, аналізує природу, структуру та соціальну роль моралі, досліджує її походження й історичний розвиток, теоретично обґрунтовує певну систему моральних поглядів і норм.

Термін «етика» походить від давньогрецького «ēthos», яке ще в Гомера означало місце перебування, спільне житло. Згодом, у слові етос почало переважати інше значення: звичай, вдача, характер. У творах давньогрецького філософа Арістотеля (384-322 до н. е.) знаходимо два терміни, похідні від слова етос: ēthikos (етичний) і ēthika (етика). Терміном «етичний» мислитель позначав чесноти, що стосуються людської вдачі, характеру, на відміну від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Галузь пізнання, котра вивчає власне етичні чесноти, досліджує, яка людська вдача є найдосконалішою, — то таку науку Арістотель та його найближчі учні й назвали етикою. Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: «Нікомахова етика» (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), «Євдемова етика» (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана «Велика етика», що являє собою стислий конспект двох перших.

По суті, з етичною проблематикою ми стикаємося всюди, де тільки має місце цілісне духовне, зокрема філософське, осмислення людини — як у доарістотелівських грецьких філософів і мудреців, так і в інших осередках давньої культури — Китаї, Індії тощо.

В латині здавна існувало слово mos, яке, подібно до етосу, означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. Маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106-43 до н. е.) утворює від іменника mos — з прямим посиланням на аналогічну операцію Арістотеля — прикметник moralis — «той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв». Услід за Цицероном цей неологізм використовує Сенека старший, інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає термін moralitas — мораль.

З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними. При цьому термін етика зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку. Під мораллю ж розуміють переважно предмет науки етики, реальне явище, що нею вивчається.

В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, у німецькій мові слово Моralität має синонім — Sittlichkeit, у російській поряд із поняттям мораль уживається нравственность. У староукраїнській мові існувало слово обичайність, що застосовувалося до сфери людських звичаїв і взаємин; на сучасному етапі в ужитку скалькований з латини термін моральність.

В дуже багатьох випадках слова «мораль» і «моральність» вживаються як синоніми; є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. І все ж сама мова засвідчує існування досить суттєвих відмінностей між ними.

Серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г.Гегель (1770-1831). Моralität і Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом.

Відмінність між мораллю і моральністю коротко можна сформулювати таким чином. Мораль, на відміну від моральності (російської «нравственности» тощо), передусім виступає як певна форма свідомості — сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил (згадаймо латинське mos!), норм поведінки. Що ж до моральності («нравственности», «обичайності»), то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними. Природно, що таке втілення має дещо інший зміст, ніж сукупність абстрактних правил і приписів моралі.

Поиск по сайту: