Поняття соціокультурної кризи, передумови її виникнення, сфери вияву та можливі варіанти подолання

Складність змін, що відбуваються в сучасній Україні переводять у розряд найактуальніших проблему соціокультурної кризи. Зрозуміло, що криза є необхідною та закономірною в розвитку сучасної культури, динаміка якої є безперервним процесом дестабілізації та досягнення нового рівня стабільності, архаїзації та оновлення, хаосу та гармонізації соціального та культурного світів.

Культурологи наголошують на тому, що прийшла „ера криз”, пов’язаних з прискоренням соціокультурного розвитку, диференціацією різних сфер життя суспільства. А це призводить до втрати людиною тотожності з самою собою та єдністю культури.

Відчуття чужості та абсурдності подій, що відбуваються, пронизують індивідуальну свідомість людини в епоху соціокультурних катаклізмів. Індивід ніби лишає свій дім, де все відомо та знайомо, та опиняється у чужій „культурній країні”. З одного боку, це примушує людину замислитися про звичну стару культуру, адже вона була настільки природною, що він приймав її норми та цінності, не усвідомлюючи цього.

З іншого боку, зіткнення двох ціннісних систем – старої та нової – веде до виникнення явища, яке в культурантропології називають „культурний шок”. Сутність його полягає у гострому конфлікті старих та нових цінностей, орієнтацій, ідеалів, норм поведінки на рівні індивідуальної свідомості, коли людина втрачає орієнтири свого буття. Великі маси населення, викинуті з активної діяльності, лишаються на межі буття (наприклад, після розвалу СРСР).

Як людина може реагувати на таку ситуацію? По-перше, добровільне самовідсторонення від процесів, що відбуваються у суспільстві, створення своєрідного гетто, яке живе за законами та основі культурних цінностей старої соціальності. По-друге, часткова асиміляція, в результаті якої відбувається своєрідний розрив життєвих сфер індивіда: на роботі – нова система норм, дома, у колі друзів – справжнє Я. По-третє, можлива повна пристосованість, асиміляція, коли людина повністю приймає нові правила гри, відмовляється від минулого, від старої соціальності.

В будь-якому випадку виникає проблема „життя в кризі”, ставлення до кризи як до природного елемента процесу оновлення суспільства, людини та культури. Дисгармонія соціального і культурного реалізується в трьох сферах:

1 – на рівні суспільства – як протиріччя між соціальними та культурними підсистемами;

2 – на рівні взаємодії людини та суспільства – як відкидання індивідом світу соціуму та культури, що деградує або швидко змінюється;

3 – на рівні особистості, внутрішній світ якої зорієнтований на власну недосконалість у порівнянні з абсолютними цінностями, а соціокультурний статус якої оцінюється негативно, як такий, що підлягає зміні.

Історія людського суспільства пропонує декілька варіантів вирішення соцікультурної кризи, в залежності від того, в якій сфері глибинна основа данного процесу.

І варіант передбачає реставрацію, відтворення у першопочатковому ідеальному вигляді старої соціокультурної системи, за допомогою посилення порядку, конролюючої та репресивної дії на людину. Тобто, соціальне нормалізує культурне. Захисний характер репресивності стає панівним у гармонізації суспільного життя.

Цей варіант має давню традицію. Ще Платон у своїх діалогах „Закони” та „Держава” запропонував репресивний шлях поновлення ідеального суспільного устрою та подолання соціокультурної кризи через реалізацію контролюючих заходів та різноманітних покарань. Або приклад Ренесансу (інквізиція: до ХІV ст. спалювання відьом було одиничним, а у другій половині ХV ст. з’явились папські закони про переслідування відьом, що було обов’язковим. Наприклад, трактат „Молот відьом” з’явився у 1487 р.). В сучасній Росії також популярні репресивні заходи (в цьому контексті символічним є поновлення пам’ятника Ф.Дзержинському).

ІІ варіант пов’язаний зі спробами подолання кризи шляхом знищення зовнішнього світу, який не приймається свідомістю людини. Стражденна людина стоїть над недосконалим світом та впевнена, що всі негаразди пов’язані не з недосконалістю людської природи, а з кризою та деградацією зовнішніх форм буття (так вважали мислителі епохи Просвітництва: людина добра, прекрасна за природою, тому вихід з кризи – подолання всього, що заважає розвитку гармонійної особистості). Таким чином, мова йде про руйнування політичних, ідеологічних, соціальних та економічних інститутів, що заважають самореалізації людини. Розвиток принципу подолання зовнішніх причин кризи приводить у ХVІІІ ст. до ідей революційної перебудови суспільства, а потім і до Жовтневої революції.

ІІІ варіант пов’язаний з ідеєю культурної аномії (стан кризового розвитку, при якому людина усвідомлює не тільки абсурдність зовнішнього світу, але і власну недосконалість, неготовність до діалогу з цим світом. Дюркгейм: „Аномія це порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних та сімейних цінностей”).

Вирішення проблеми полягає не в руйнуванні старого світу, а в самовдосконаленні особистості. „Прыжка не надо делать, а восстановить в себе человека надо», - писав Ф.Достоєвський. Про це писав і С.Булгаков. Помилку російської інтелігенції він бачив у тому, що в її свідомості панував революційний спосіб виходу з кризи: «И вместо того, чтобы начать с воспитания народа (и прежде всего себя как его самой активной части) в духе внутренней свободы, начали с попытки преобразования внешних условий существования народа – т.е. опять же с политической революции – в тщетной надежде, что таким путем будет достигнуто его освобождение».

Можливість самовдосконалення особистості заради гармонізації з зовнішнім соціокультурним світом – дуже складна задача, реалізація її проблематична. Так не зовсім вдалими були й спроби релігійного виховання людини – від М.Лютера до А.Швейцера.

Методологічна основа уявлень про можливість вдосконалення людини полягає у розумінні особистості як процесу: особистість змінюється, але залишається самототожньою.

Можливо є й інші шляхи вирішення даної проблеми, але для України найактуальнішою є проблема духовного вдосконалення людини. Її вирішення передбачає: неприйняття існуючих соціокультурних реалій; усвідомлення не тільки зовнішнього світу, але й самого себе культурно недосконалим; переконання в існуванні вічних культурних цінностей, ідеалів, що дозволяють людині подолати власну гріховність і врятувати світ своєї культури.

Поиск по сайту: