Совість

Загальноєвропейський термін "совість" походить від давньогрецького і латинського слів, і буквально перекладається як "сповіщення" (префікс "со-" перекладається однозначно як "сумісність" і "завершеність", та корінь "вість" — "знання"). Отже, етимологічне поняття "совість" означає "завершене й усвідомлене знання".

В історії етичної думки сформувалися два підходи до пояснення совісті як етичної проблеми.

Перший підхід обстоював таку ідею: совість є глибоко особистий погляд на моральну проблему, вона є найкращим суддею в питаннях моралі. Усе те, що підкорене зовнішньому авторитетові в будь-яких його формах, є аморальним. Прихильниками цього підходу в німецькій класичній філософії були І. Кант і Фіхте.

Такої ж думки дотримуються й сучасні західні філософи. Зокрема, Іммануїл Кант розглядав питання про "внутрішнє судилище" совісті. На таке "судилище" людина потрапляє в разі порушення морального закону, відступу від категоричного імперативу. І при усвідомленні своєї вини жодні хитрощі людини не дадуть від нього втекти.

Сучасна матеріалістична й екзистенційна філософія доводить, що совість є усвідомленням людиною своєї буттєвої визначеності. Реальне становище людини у світі створює в її свідомості критерії моральних цінностей, з чим людина зіставляє власні дії для їх моральної оцінки. Тож зрозуміла позиція К. Маркса щодо того, що республіканець має іншу совість, аніж рояліст, заможна людина, ніж незаможна.

Однак у поглядах матеріалістів і екзистенціалістів невирішеною залишається проблема загальнолюдського спрямування совісті.

Згідно з другим підходом, совість не є суб'єктивною, адже в такому разі індивід може вкладати в неї будь-який зміст, видавати зло за добро, порок - за доброчинство, будучи глибоко переконаним в своїй правоті.

Ще давньогрецька література використовує вислів "вчинити по совісті", що буквально означає "вчинити зі знанням справи", тобто за загальним уявленням про добро, а не із суб'єктивного бачення проблеми. Звідки ж береться загальне уявлення про добро?

Релігійна філософія й теологія мають відповідь на це запитання. Джерелом інформації про добро є голос Божий. Однак Для невіруючої людини "загальнолюдські орієнтири" є поняттям відносним. По-перше, в житті бувають ситуації, що вимагають особливого підходу до їх вирішення, навіть на противагу загальноприйнятій моралі. Недаремно побутує думка, що певні діяння і "лежать на совісті людини", а не "на совісті суспільства чи, навіть, людства".

Совість виконує не лише функцію наглядача. Вона є ще й джерелом інформації про моральні вчинки, основою відповідних суджень, тобто виконує функцію "сповіщення". У житті трапляються випадки, коли аморальні за своєю суттю вчинки є соціальною потребою, наприклад, обман заради порятунку людини від рук вбивці-переслідувача. Тому людина часто постає перед необхідністю обирати - сказати правду чи обманути (цю думку І. Кант доводить у роботі "Про уявне право говорити неправду через любов до людини" (1797)).

Отож, визнанням за совістю лише загальнолюдських орієнтирів фіксується недолік такого потрактування совісті, позаяк воно нівелює суб'єктивну відповідальність за вчинені дії.

Імперативи совісті завжди максималістичні. Вони вимагають від індивіда більшого, ніж він здатний на цей момент здійснити. Тож совість може "боліти", "турбувати".

На скільки ж совість повинна турбувати?

Надмірність "совісності" не є благом для людини. Це може призвести до постійних докорів совісті, до відчаю та, кінець-кінцем, до певних порушень психіки. Тож А. Швейцер стверджував, що "чиста совість є винаходом диявола".

Водночас притуплення совісті - це соціальне зло, воно призводить до аморальних, девіантних вчинків.

Тож мета людини — це рівновага в совісті. Як зазначає В. Малахов, важливим джерелом внутрішньої активності людини є творчий неспокій совісті.

Окрім критичної, совість відіграє перетворювальну роль. Унаслідок роботи совісті відбуваються якісні зміни в людському ставленні до світу, що спонукає до здійснення життєво важливих дій - розкаяння, вчинку.

Отже, совість завжди пов'язана з вибором як реалізацією людської свободи й тими відносинами, в які особа завдяки цій своїй свободі вступає. Кожен з нас обирає власний життєвий шлях, визначає собі коло друзів, професію, визначає систему моральних цінностей. Це не просто завдання для людини, бо ж результатом вибору є відмова від інших альтернатив.

У результаті здійснення вільного вибору ніщо й ніхто не визначать, правильний це крок або ні.

Сором

Однією з найменш досліджених категорій в етиці є сором. Причиною цьому стало дещо зневажливе ставлення до сорому, визначення його як "нижчого рівня моралі".

Зламати таке ставлення до сорому у свій час спробував відомий російський філософ Володимир Соловйов. На його думку, сором є першоосновою всієї людської моральності. Йому належить твердження: "Я соромлюся, отже, існую" (дещо перефразоване декартівське "я мислю, отже, існую").

Моральне почуття сорому супроводжує людину з давніх часів. Однак питання про природу сорому вирішується водночас у кількох аспектах.

Один з них — теологічного характеру. У Книзі Старого Завіту розповідається про перших людей Адама та Єву, що, порушивши заборону Бога, скуштували плід із древа пізнання — і відкрилося перед ними знання про добро та зло. Це проявилося в усвідомленні власної наготи, що, буквально, викликало сором. Саме тому вони й сховалися від Бога, та "зшили вони фігове листя" (Кн. Буття 2,3).

Сучасна наука пояснює природу сорому регуляцією в людському середовищі сексуальних відносин. Перехід від ендогамії (дозволу вступати в статеві зв'язки представникам одного роду) до екзогамії (заборони вступу в статеві зносини представникам одного роду) наклав відбиток на свідомість людини. Статеві зносини стали набувати інтимної форми. їх демонстрація ставала все менш характерною для людини. Тож людина відкрила в собі сором.

Однак почуття сорому пов'язане не лише із сексуальною сферою, хоча, насправді, найбільше юно проявляється саме в ній. Нині сором набув і дещо соціального змісту. Адже буває соромно за безпорадність, інертність у діях, тобто за те, що "не прикрашає сучасну людину"; за власні негідні, аморальні вчинки та дії своїх близьких; за невміння слідкувати за своєю зовнішністю тощо.

То що ж таке власне сором?

1. Це моральне почуття, що виконує критичну функцію, тобто за допомогою сорому людина критично оцінює власні дії, що супроводжується певними переживаннями; виникають особливі відчуття — "болючі".

2. Це відчуття індивідуальне, його не можна обмежити зовнішніми факторами.

3. Одночасно воно закладається в процесі виховання, а навколишнє середовище є орієнтиром для власної критики; при цьому орієнтиром стають чужі люди, оскільки очевидно, що люди люблячі все пробачать.

4. Сором оберігає почуття честі та гідності: якщо людина не вміє захистити власну честь і гідність, вона переживає сором.

На що ж більше орієнтований сором: на власне "Я" чи на зовнішнє оточення? Зрозуміти це можна, з'ясувавши етимологію цього слова. Давньоруська мова мала два слова — "стыдъ" і "срамъ", вони збереглися в сучасній російській мові — "стыд" і "срам". В українській мові переклад обох зазначених слів відображається лише одним поняттям "сором". Проте є ж в українській мові два дієслова — "соромитися" й "стидатися". У чому ж відмінність між ними?

"Стыд" пов'язаний із самозасудженням людини згідно з власним усвідомленням вчиненого (за Г. Гегелем, "реакція на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу бути"), а "срам" — із переживаннями, орієнтованими на зовнішній осуд негідних або ганебних вчинків. На відміну від "стыда", що в людини виникає мимохіть і котрого уникнути неможливо, "сраму" можна уникнути, ігноруючи зовнішню оцінку.

Сучасна культура актуалізує сором у значенні "стыда", оскільки в основу його змісту покладено орієнтованість назовні. Позитив полягає в тому, що загальні людські цінності стають орієнтиром для людини. Недолік же цього підходу — втрата потреби у власному моральному самовдосконаленні, знецінення власної моральної сутності: "Я" нічого тепер не значить (воно не здатне навіть пристидити нас). На прикладі це виглядає так: мені соромно за певні вчинки, тому що це засуджується ззовні. Однак це легко уникнути, змінивши своє фізичне оточення. Стидитися не буде кого, а сором є "недієвим".

Поиск по сайту: