Культура інтелігенції як «лабораторія майбутнього»

Ідея культури інтелігенції народилася в західній філософській думці в результаті освоєння ідейної спадщини епохи Просвітництва.

Ф.Ніцше провів чітке розмежування між аристократичною й демократичною культурами. Але в оцінці цього розходження він відверто віддавав перевагу першій, демонструючи ненависть до демократії й демократичної культури. У рамках порівняльної соціології й філософії культури був проведений глибокий аналіз фундаментальних розходжень між цими двома різновидами культури. Що стосується тих членів інтелігенції, які висунулися індивідуально, то у відповідності зі своїми «героїчними» й індивідуалістичними поданнями вони схильні бачити сутність культури в її найвищих досягненнях, шедеврах. З їхнього погляду, саме творіння видатних геніїв визначають цінність культури в цілому. Інакше кажучи, культура сприймається ними не як безперервний потік колективних досягнень, а як окремі зльоти творчого генія.

Інші члени інтелігенції, формовані колективним механізмом в умовах демократії, бачать у культурі переважно поступове нагромадження невеликих досягнень, якесь злиття малих досягнень у могутню ріку. Вони думають, що в історії доля груп і людства в цілому більше залежить від неухильних зусиль анонімних мас, чим від зухвалого благоговіння зльоту рідкого генія. Як думає німецький соціолог К.Мангейм, внутрішня організаційна структура інтелігентної групи істотно впливає на інтерпретацію нею людини й світу. Наприклад, у середині ХІХ століття інтелігенція університетських викладачів була організована в корпорації ї займала в суспільстві ті ж позиції, що й будь-які інші офіційно визнані автономні професійні групи. В XIX в. соціальний стан значної частини інтелігенції був, на думку Мангейма, таким же, як у богеми, не пов'язаної корпоративністю, що не займає чіткого місця в суспільній ієрархії. Члени цієї групи жили в середовищі, у якій уявний або справжній геній змішувався з «білими воронами» з аристократичних і буржуазних родин (декласованими бурлаками, повіями й іншими аутсайдерами організованого суспільства). Ідеї, породжувані й розвинуті тими інтелектуальними інтелігентними групами, які існують як аутсайдери суспільства, здобувають романтичне зафарбування. Такі інтелектуали культивують систему цінностей, далеку від інтересів пересічних людей. Як художники вони сповідають культ «мистецтва для мистецтва», як мислителі вони шукають лише те, що зрозуміло тільки обраним.

В аристократичному суспільстві правляча інтелігенція створює дистанцію між собою й групами, що стоять на більш низьких щаблях соціальних сходів, дивиться зверхньо на їх представників. Контакти між «вищими» й «нижчими» перетворюються у вкрай формалізовані ритуали. Панування над нижчими групами не зводиться до наказів і забезпечення покори. У переважному ступені воно полягає в підтримці дистанції по соціальній вертикалі, і ця дистанція стає органічною частиною мислення не тільки правителів, але й підлеглих. Таке психологічне дистанціювання є частиною аристократичного ієрархічного порядку.

Аристократична культура, її представники вкрай осудливо ставляться до імпульсивного, спонтанного поводження, вважаючи його вульгарним. Вони приймають такі зразки, як грецька калокагатия або середньовічна німецька maze (міра), зокрема розроблений провансальською знаттю кодекс лицарської поведінки, що став загальною нормою. Дані приклади свідчать про те, що аристократичні культури мають тенденцію до збільшення дистанції, причому не тільки по вертикалі, тобто між «вищими» й «нижчими», але й по горизонталі - між рівними. Типово аристократичною установкою є дотримання «дистанції» і формальностей навіть у вузькому колі.

Звичайно аристократичні еліти прагнуть створити власну «культуру інтелігенції». Вони піклуються про те, щоб певні істотні риси їхньої групової культури, і насамперед такі, як форми спілкування, розваги, особливості різні методи й системи знання, залишалися недоступними для багатьох. Зокрема, Мангейм посилається на те, що інтелігентні групи інтелектуалів аристократичного типу, приміром, священнослужителі, використають із цією метою особливий «мова для присвячених» (санскрит або латинь). Використання ж рідної мови в літературі або літургії служить важливим важелем демократизації культури, оскільки при цьому відбувається вторгнень «нижчих» (технологічних, індустріальних) інтересів у священні межі аристократичної «науки».

Аристократична мова, як правило, формальна, стереотипна стилізована. Її обрій строго обмежений: певні «низькі» предмети з її виключаються. Речі, найбільш насущні для переважної більшості населень, необхідні для задоволення елементарних потреб (їжа, гроші й т.д.), прийнято не зауважувати, тому що це «вульгарно». Манірність, вишуканість, за яких усе далі ховається щирість, стають більше й більше вигадливими в міру того, як аристократична група «старіє», у ній накопичується більше тих, хто успадкував своє привілейоване положення, а не тих, хто її створив. Як правило, перше покоління правлячої еліти, що безпосередньо пережило ризик у війні або фінансовій боротьбі, ще не має таку вигадливу витонченість.Однак її нащадки схильні не зауважувати «життєві фактори» доти, поки вони живуть у світі штучних символів, а не реальних речей. Наступною характерною рисою моделі аристократичної мови є тенденція до твердої правильності, прагнення виключити всі «хаотичне», що порушує правила. Цікавий факт: в XVII в., виконуючи вимогу аристократичних кіл, Французька Академія почала стандартизацію французької мови. Але не менш цікавий факт установив згодом один із французьких лінгвістів, що провів скрупульозне дослідження, зрівнявши Словник Французької Академії (перше видання вийшло в 1694 р.) з пізнішим неофіційним демократичним виданням - французькою енциклопедією. Він виявив, що Енциклопедія включила нескінченно більш багатий словник, оскільки в ньому було поміщено в систематизованому порядку значно більше число технологічно індустріальних термінів, понять, чим у Словнику, що виявився в істотній мері бідніше в інформаційному плані.

Мангейм уважає, що було б помилкою бачити в західній історії прямолінійний прогрес від «додемократії» до «демократії». Те, що було пізніше, не завжди й не обов'язково було більш демократично. Уже в середні століття можна спостерігати приховане зростання ранньої типово міської й раціоналістичної тенденції грецької міста-держави. На противагу цьому в культурі, що панувала, середньовіччя виділялися ірраціональні, містичні, «примітивні» моделі, хоча елементи раціоналістичної традиції античності зберігалися в утворених клерикальних колах.

Справжній процес культурної демократизації почався в період пізнього середньовіччя, коли в європейській культурі домінуючими стали міські групи. Однак слідом за цим раннім сплеском демократизації знову перемогу одержала зворотна тенденція, і в європейському суспільстві наступила феодальна реставрація. Що стосується демократизації періоду пізнього середньовіччя, те слід зазначити, що соціальні зміни, що лежали в її основі, і насамперед посилення міських груп, супроводжувалися радикальними змінами стилів в області мистецтва, літератури й релігії. Початок цих змін було покладено в мистецтві. Яскравим контрастом високо стилізованому, нереалістичному характеру живопису й скульптури раннього середньовіччя було мистецтво пізнього середньовіччя, у якому з 1370 р. стало домінувати те, що можна назвати «реалізмом близькості». Сутність нового стилю полягала в тім, що речі представлені в ньому такими, якими вони виступають у повсякденному житті й у людській діяльності. І в цьому виявилося зовсім нове явище - революційне самоствердження людини, що відкриває достоїнство своєї нормальної звичайної діяльності. Очевидно, було б точніше назвати цей феномен «дедистанціюванням». Соціологічно він тісно пов'язаний з підйомом міської демократії, в якій індивід постійно демонстрував, що розширювалася сферу, для здійснення впливу на політичне, економічне й культурне життя. Дистанція, що відокремлювала колись рядового індивіда від центральної влади, стала помітно скорочуватися. На ці зміни культура відреагувала негайно й досить сміло, зробивши повсякденне життя рядового індивіда гідної своєї уваги в мистецтві й релігії. Звичайно, перспектива повсякденного життя існувала й колись, але вона не могла бути представлена в культурі. Це стало можливим тільки тоді, коли зміни соціальної бази привели до переміщення онтологічного аспекту на те, що сприймалося як «реальне» повсякденне життя. У церковній архітектурі спостерігалася така ж тенденція. Церкви епохи раннього середньовіччя тримали в цьому виді мистецтва максимальну дистанцію між тими його елементами, які призначалися для віруючих і для священика. Не випадково — сцена театрального дійства католицького культу — розташована наприкінці паралельних нефів, символізуючи «нескінченну» дистанцію між людиною й об'єктом його віри.

В церкві пізнього середньовіччя ця дистанція помітно скорочується. Церква тепер призначається як для приватного богослужіння, так і для урочистої меси. Парафіянин грає в церкві більш активну роль, що явно відбиває весь церковний інтер'єр: бічні нефи зникають, приміщення здобуває вид єдиного, нерозділеного залу. Вілтар уже видний з будь-якого місця, більше привілейована позиція стосовно вівтаря остаточно усунута. У цьому виявляється нова світоглядна й социокультурная установка: прагнення до ясності, характерне для міського середнього класу. Весь простір собору повиннен бути доступним для огляду з будь-якого місця.Ця видимість простору відбила й відношення, що змінилося, до віри: колишнє почуття побожного страху й незбагненної таємниці поступилося почуттю безпеки й довіри.

Таким чином, проявляється й зворотний зв'язок: з демократизацією релігійної культури скорочується й дистанція між рядовим індивідом і центральними символами. Релігія вже менше обтяжена занепокоєнням. Цьому істотно сприяли зміни в середньовічних соціальних відносинах: у той час, як влада феодала дистанцирована, таємнича й викликає занепокоєння, у містах соціальна атмосфера відрізняється більшою раціональністю й безпекою. Однак у наступний період соціальна дистанція між інтелігенцією й народом знову починає зростати. І не дивно, що культура барокко набагато більше аристократична, чим міська культура пізнього середньовіччя. Церковна ж архітектура пізнього середньовіччя при всіх умовах залишилася більше демократичної, зберігши тенденцію поширення зальних церков і демонструючи максимум почуття безпеки в рамках громади. Деякі дослідники навіть вважають, що саме зміна архітектурних форм пізнього середньовіччя передбачилася відповідні зміни в соціальному житті.

Філософ К.Мангейм заперечує це твердження істориків. Безумовно, повністю розвинена економічна система, заснована на нових технічних методах і концепціях, виникає лише після того, як повністю здійснюється паралельно, що йде трансформація, мистецтва. Але це не виходить, що споконвічний імпульс виходить від мистецтва або інших, чисто духовних або інтелектуальних сил. Він іде від соціальної дійсності, від відносин, що вменились, між групами (зокрема, від що скоротилася або зросла дистанції). Ці імпульси роблять мікроскопічний вплив задовго до виявлення великомасштабних культурних змін, будь те в мистецтві або в самому економічному житті. Цілком імовірно, що художник може бути в авангарді соціальних змін. Але якщо він й є такого роду провісником, те це лише показує, що він тонше й сильніше, ніж інші, реагує на соціальні зміни й чітко виражає їх.

В XIV в. релігійне життя перетерпіло важливу зміну, що відбилася на відносинах між мирянами й духівництвом. Справа в тому, що в раннім середньовіччі велике значення надавалося літургії. Громада відігравала пасивну роль відповідно до авторитарної ролі «дистанцированной» церкви. Однак у пізньому середньовіччі переважну роль починає грати проповідь. Церква звертається до віруючої як до мислячих індивідів. Їй доводиться апелювати до їх «вітального самости». У той же час підсилюється значення сповіді: священик вступає в контакт із віруючої як порадник в інтимній сфері, а не тільки (або переважно) у своєї литургической ролі.

В епоху пізнього середньовіччя (і раннього Відродження) тенденція до демократизації поступилася місцем ретроградному руху до «рефеодалізації». Дистанція між інтелігенцією й масою надзвичайно зростає із приходом абсолютизму. Однак ретроградні рухи такого роду не пожвавлюють ієрархічні форми, витиснуті ранньою демократизацією, і не усувають повністю культурні результати попереднього процесу демократизації. «Рефеодалізація» європейського суспільства XVI-XVII вв. у жодному разі не відновила феодалізм раннього середньовіччя. Скоріше, вона з'єднала феодальні елементи з новими формами стратифікації й нових способів контролю. Що стосується культурної еволюції, те фундаментальний постулат соціології знання говорить: те, що коли-небудь, виникло в культурному процесі, не може просто зникнути, а виступає в наступних культурних утвореннях у формі, що змінилася.

Даний постулат підтверджується хоча б таким фактом: авторитарність церкви знову затвердилася в епоху контрреформації, у політику в той період пануючої стала абсолютна монархія. Проте, обидві ці авторитарні системи контролю використали досягнення раціоналізму попередніх епох. Барокко в мистецтві й науці стає продовженням Відродження. Нова епоха нейтралізувала вплив колишніх завоювань розуму, згладжуючи їхнє вістря, якщо воно могло загрожувати новий абсолютної влади. Це було зроблено, наприклад, шляхом введення нових «сверхрациональных» елементів у раціональну систему Відродження. Релігія барокко экстатична, але не в дусі містичних споглядань, що практикувалися окремими чинцями й ремісниками, а у формі посиленого понад усяку міру запопадливості, свого роду сублімованого еротизму. Разом з тим мистецтво барокко не відмовилося від колишнього ілюзорного реалізму епохи Відродження. Навпроти, воно довело цей реалізм до крайнього натуралізму, але з метою передачі трансцендентного метафізичного послання. Сверхрациональный принцип барокко був героїчним і навіть сверхгероическим. Він підкреслював незрівнянну могутність правлячого індивіда. У той же час мистецтво й культура барокко в цілому зробили акцент на раціональному розрахунку й класичній домірності. Класична умовність й її моделі превалювали у всьому, направляючи уяву в канали предсуществования. Мистецтво барокко холодно й проте палко, бундючно. Те який аспект цієї культури - раціональний або сверхрациональный - ставав домінуючої, залежало від обставин. Розважливий раціоналізм правлячих груп міг створювати цілком посюсторонний, критичний настрой. Деякі із цих імпульсів втілилися в Освіті.

Втім як підкреслює Мангейм, поділ на «високе» й «низьке», «священне» й «мирське», простежується в усі колишні епохи. Ці ієрархічні градації поширювалися на все суспільство. У середньовічному університеті навіть предмети навчання підрозділялися на «вищі» й «нижчі». А ще раніше, у Древній Греції, поезія вважалася набагато більше почесної, чим пластичне мистецтво, просто тому, що скульптор і художник по своєму соціальному походженню належали до класу ремісників, які часто були рабами. І в період, що безпосередньо передував епосі Просвітництва, «високе» знання різко відокремлювалося від «низького»: до першої категорії належало богослов'я й метафізика, до другого — знання об'єктів повсякденного досвіду. У мистецтві того періоду зображення ідеалу прекрасного також ставилося набагато вище зображення предметів повсякденного життя. І це розходження відбивалося у формальній структурі академічного живопису, сама її композиція втілювала ієрархічний принцип: зображувані предмети розташовувалися в більш-менш правильному порядку, що підсилював пануючу позицію центральних фігур. У цьому академічному живописі випадкове, безладне положення речей, що має місце в реальному житті, неможливо, неприпустимо. На противагу цьому імпресіонізм прагне до «фотографічного» ефекту, відтворюючи безладну, спонтанну свіжість миттєвого сполучення речей. Фотографія дійсно добре виражає дух сучасної «дедистанцированности», характеризує найбільшу близькість до всіх речей без винятку. Моментальний знімок є формою живого зображення, найбільш відповідній сучасній душі з її інтересом до неретушованого й не подвергшемуся цензурі «моменту». Але й отут, відповідно до загального правила, «дистанцирование» постійно знову й знову заявляє про себе. Так, наприклад, у сучасному мистецтві знову з'являються композиція й дизайн.

Таким чином, різні принципи селекції інтелігенції (аристократичний і демократичний) обумовлюють характерні розбіжності в культурі суспільства в таких її галузях, як мистецтво, філософія й релігія, а також у сучасній інтерпретації повсякденного життя. Гуманістичний ідеал культури й утворення зовсім не є крайнім типом аристократичної думки. Він занадто універсальний, щоб бути пристосованим до потреб невеликих замкнутих привілейованих каст. Однак у відомому змісті це все ще ідеал інтелігентної групи, тобто «культурної» буржуазії, інтелігенції, що прагне відокремити себе від іншої маси населення. І не дивно, що гуманістичний ідеал цієї культури відзначений «аристократичними» рисами.

Поиск по сайту: