Суть та національна специфіка швецької моделі

Багато в чому «скандинавська» модель економічного розвитку базується на осмисленні «швецької» моделі, яка була сформована наприкінці 60-х років ХХ ст. й імплементована у сусідні з цією країною держави, які хоча і зберегли певні соціально-економічні відмінності, проте чітко дотримувалися основних методологічних постулатів, «швецького соціалістичного підходу» найважливішими серед яких були:реалізації політики повної зайнятості;вирівнювання доходів населення за рахунок нової податкової моделі;висока питома вага державного сектору економіки, який на той періодслугував фактором національної стабільності;перерозподіл бюджетних коштів на користь численних соціальних програм;доступність соціальних гарантій всім верствам населення(освіта, охорона здоров’я);посилений вплив профспілок на всі сфери суспільно-економічного життя країни.Упродовж 60-70-х років ХХ ст. державні доходи в Швеції зростали випереджаючими етапами, що призводило до розгортання все нових й нових соціальних програм. Рівень безробіття був найнижчим в усьому західному світі і дорівнював у цей період близько 1%. За вартістю промислової продукції на душу населення країна посідала перше місце в Європі, а за темпами нарощування ВВП поступалася лише Японії.
Саме у цей період про швецький феномен економічного розвитку заговорили в усьому світі, називаючи його «патріотизмом благополуччя» чи «моральним імперіалізмом». Велике значення мало також перебування при владі Соціал-Демократичної робочої партії, у всіх програмних цілях якої переважало гасло соціальної справедливості.У період, що розглядається в Швеції активно розвивався процес децентралізації системи виробництва, який перш за все проявився у тому, що з одного боку держава не втручалася у виробничу діяльність фірм, а з другого – швидке зростання «економічних успіхів» приватного сектору і відповідних надходжень податків призводило до значної концентрації бюджетних коштів, які перерозподілялись на користь населення.Досить специфічним є регулювання відносин між трудом і капіталом, яке збереглося і зараз. Ще, у 1938 році у містечку Сальтшебаден була підписана угода між профспілками та підприємцями, яка чітко закріпила паритетні основи компромісу між першими та другими. З плином часу «дух Сальтшебадена» перетворився у досить своєрідну філософію, за якою обидва учасники докладали чималих зусиль для скорочення різниці у доходах осіб з високою та низькою зарплатами (наприкінці 80-х вона була доведена до 15%, що стало негативним фактором нівелювання «грошової оцінки» кількості та якості праці, знецінення намірів певної частини шведів щодо самовдосконалення).При оцінці специфіки швецької моделі надзвичайно важливим моментом є її ідентифікація. Якщо у перші післявоєнні роки намагалися використати основні арсенали кейнсіанської системи макроекономічного регулювання, то вже на поч. 50-х від них відмовилися перш за все через те, що традиційна дилема «чи висока інфляція та низьке безробіття чи навпаки» не мала в країні альтернативи через значний брак трудових ресурсів та жорстку позицію профспілок, які уміло маніпулювали дефіцитом трудових ресурсів, що виник в країні. Невдалі спроби уряду щодо заморожування зарплати у 40-50-х роках призвели провідних економістів до думки, що такі кейнсіанські методи є малоефективними, а подекуди навіть шкідливими для Швеції. Відтак виникла нова система регулювання ринку праці відома під назвою «модель Рена-Мейднера» за прізвищами відомих швецьких аналітиків, яким було поставлене завдання оптимізувати відповідні відношення в економіці. Основними інструментами її реалізації було використання податкових і грошових обмежень, які стримували ціни на доволі низькому рівні, що заставляло підприємців і профспілки відмовитись від механізму інфляційного зростання заробітної плати. Заходи, що підтримували сукупний попит виявилися досить ефективними і щодо вибіркової підтримки депресивних регіонів (трохи пізніше Швеція разом з Фінляндією відстояла своє право на отримання системної допомоги із структурних фондів ЄС для території, що мають низьку густоту населення), деяких значущих для економіки галузей та тих соціальних груп населення, що постраждали внаслідок структурних змін в економіці, яка була зумовлена зміною світової кон’юнктури на товари та послуги. Такі заходи зробили ринок праці в країні доволі гнучким і таким, що чітко орієнтувався на реальні соціальні гарантії.Світова криза 1974-1975 рр. досить болісно відбилася на господарському розвиткові Швеції, що призвело спочатку до уповільнення темпів економічного зростання, а потім і до їх від’ємних показників (так, у 1977 році ВВП країни зменшився на 2,5% за відношенням до попереднього). Водночас зменшувався також процес оновлення виробничих фондів, а велика зарплата робітників та службовців і значні розміри податків призвели до відпливу капіталу з країни. Так, за період 1975-1977 років випуск промислової продукції скоротився на 6%, а виробничі потужності підприємств були завантажені лише на75%.
Проте, навіть серйозні потрясіння для швецької економіки не були причиною відмови від «моделі Рена-Мейднера», яка застосовувалася на всіх фазах економічного циклу.У 70-80-ті роки активно йшов процес інституціювання ринку праці, внаслідок чого з’явилися Державна адміністрація ринку праці, що складалася з Управління ринком праці та спеціальних комітетів – ленів, що відповідали за відповіднібіржі.
У 80-ті, найбільш успішні для економіки країни роки, великого поширення набула система соціальних пільг, а саме – явища соціалізації економіки, яку з часом почали називати «швецькою моделлю соціалізму». Саме вона багато в чому була показовою для двох тодішніх наддержав світу СРСР та США. У цей період майже ⅓ трудових ресурсів країни була зайнята в державному секторі, що суттєво збільшило податковий тягар для підприємницьких структур, сумарні державні витрати у цей час вже перевищували 60% ВВП країни, активно вводилося соціальне страхування, головна мета якого полягала в економічному захисті людини у всіх критичних випадках (безробіття, хвороби, старість, народження дитини). У 1975 році за законом про пенсії, її отримувачі здобули виключне право на спеціальну надбавку до неї, що вивело країну у число лідерів в світі за рівнем пенсійного забезпечення.У той час, коли темпи економічного зростання були достатньо високими – підвищення добробуту виглядало досить логічним та обґрунтованим, проте, починаючи з 1990 року «швецьке економічне диво» перестало бути взірцем для відтворення в інших країнах. Стрімко зростав державний борг, розпочалася структурна криза в промисловості, а дефіцит бюджету сягав вже 14-15%%. Держава виявилася нездатною підтримувати «повну зайнятість», податковий тягар та висока питома вага трансферних платежів відлякувала місцевих та іноземних інвесторів, капітал стрімко відпливав з країни за кордон. Постійне збільшення зарплати суттєво відставало від зростання продуктивності праці, що унеможливлювало стримування інфляції традиційними методами. До цього додавалася ще й банківська криза середини 90-х років та нестійкість національної валюти – крони. На думку швецького економіста, професора А.Лінбека розвиток благополуччя 80-х призвів до збільшення державних витрат та ослаблення економічних стимулів подальшого розвитку.Вступ Швеції до Європейського Союзу та спеціальні заходи Уряду країни щодо зниження податків та соціальних трансфертів, застосування ряду монетаристських заходів в кредитно-фінансовій політиці держави призвів до того, що вже на поч. ХХІ ст. системну кризу швецької економіки вдалося подолати. Станом на поч. 2000-го року щорічний рівень інфляції в країні становив вже 0,8%, у 2001-му – 1,7%, у 2002 р. – 2,9%, що відповідало класичним рівням європейської монетарної моделі. Бюджет 2002-го фінансового року був вже профіцитним. Щорічне зростання ВВП у 1998 році становило 3,6%, у 1999 – 4,6%, у 2000-му – 4,4% і лише 0,8% у 2001 р., а рівень безробіття станом на січень 2003 року виявився значно меншим ніж у Європейському Союзі – лише 5,3%.Швецька економіка тісно пов’язана з європейською, про що яскраво свідчить зовнішня торгівля. Так, на країни Європейського Союзу припадає 53,6% експорту та 60,3% імпорту (2000), що є меншим за 62-64-процентну частку інших членів, проте не виходить за традиційні для ЄС рамки у 50-70%%.

Поиск по сайту: