Підшлункова залоза

Підшлункова залоза (pancreas) є надзвичайно важливою залозою змішаної секреції. Розвивається вона з ряду невеликих вип'ячувань, що утворюють потім кілька зачатків на початку середньої кишки в тій же ділянці, де закладається й печінка. Найчастіше спостерігається один спинний виріст і два черевні, які пізніше сполучаються разом у спинному мезентерії.

204

Екзокринна частина підшлункової залози має складну альвеолярно-трубчасту будову; вона вкрита тонкою сполучнотканинною капсулою, від якої відходять прошарки сполучної тканини, які ділять паренхіму залози на окремі часточки. Більша частина часток представлена кінцевими секреторними відділами - ацинусами, клітини яких виділяють підшлунковий (панкреатичний) сік. Вивідні протоки часток зливаються в спільні вивідні протоки залози.

Ендокринна частина підшлункової залози представлена особливими групами клітин, розміщеними у вигляді невеликих острівців (скупчень) у товщі залозистих часток. Ці скупчення клітин дістали назву острівців Лангерганса. Вони добре забезпечені кровоносними судинами, але не мають вивідних протоків. Тут виробляються гормони, зокрема, інсулін, глюкагон, які поступають безпосередньо в кров. Три основні групи ферментів підшлункової залози - протеази, ліпази, амілаза - забезпечують розщеплення білків, жирів і вуглеводів, а гормони регулюють вуглеводний обмін, відносну сталість вмісту глюкози в крові, синтез глікогену в печінці.

Серед безхребетних тварин підшлункова залоза є тільки в головоногих молюсків. Серед хордових вона вперше розви­вається в безщелепних. У міног, дводишних риб вона розміщена в стінці кишечника; у міксин, осетрових і деяких костистих риб - у тканині печінки. У ссавців це досить компактний орган, що лежить у петлі дванадцятипалої кишки, у яку впадає звичайно двома протоками - черевною, головною (ductus Wirsungi), і спинною, додатковою (ductus Santorini) (мал. 86). У людини підшлункова залоза розміщена в задньочеревному просторі ззаду й нижче шлунка на рівні першого - другого поперекових хребців у вигляді плоского тяжа, витягнутого в горизонтальному напрямку від дванадцятипалої кишки до селезінки. Іннервується під­шлункова залоза парасимпатичною і симпатичною нерво­вими системами.

Отже, у типі хордових можна намітити наступні етапи еволюції травної системи.

У безчерепних зберігається первинний стан кишечної трубки, недиференційованої на окремі органи, крім сліпого печінкового виросту, що функціонує як ворітна система печінки. Характерне пасивне захоплення їжі завдяки рухові

205

війок епітеліальних клітин, що вистилають глоткову ділянку травного тракту.

Мал. 86. Підшлункова залоза людини: 1 - хвіс; 2 - борозенка селезінкової вени; 3 - борозенка селезінкової артерії; 4 - тіло; 5 - головка; 6 - жовчна про­тока; 7 - основна протока підшлункової залози; 8 - дванад­цятипала кишка.

У безщелепних - бокової гілки в еволюції хребетних, що пристосувались до паразитичного живлення, утворюється присмоктувальний апарат. Кишечник також не диференційо­ваний на відділи.

Усі щелепнороті характеризуються наявністю рухли­вого щелепного апарату для активного захоплення їжі. У зв'язку з новим характером живлення травна трубка диференціюється на шлунок і різні відділи кишечника, що несуть травні залози (печінка, підшлункова залоза).

У наземних хребетних кишечник досягає значної довжини і має типовий поділ на відділи. Особливої дифференціації досягає він у ссавців, де у зв'язку з характером їжі сформувались різні типи шлунків і відділів кишечника. Своєрідні специфічні риси травної системи в птахів у зв'язку з пристосуванням їх до польоту (відсутність зубів, воло, поділ шлунка на мускульний і залозистий).

207

обміну в акул, морських костистих риб, латимерії, дорослих амфібій та ссавців; сечова кислота - у ящірок, деяких черепах і птахів.

У більшості одноклітинних організмів видільна та репродуктивна системи відсутні. Площа поверхні їх тіла по відношенню до одиниці маси досить велика і тому функцію виділення, а також дихальну, виконує мембрана клітини. Але в більш складних одноклітинних організмів (наприклад, найпростіших) органами виділення служать пульсуючі вакуолі. Вони видаляють зайву рідину з клітинного організму і разом з водою - метаболіти у вигляді СО₂, солей та токсичних продуктів обміну. Так вакуолі регулюють водно-сольову рівновагу.

У простих багатоклітинних організмів (плоскі черви, наприклад) з'являється найбільш проста видільна система (протонефридійна), або метаболіти відкладаються в їх тілі в паренхіму, яка виповнює простір між внутрішніми органами. З появою целомічної (вторинної) порожнини тіла метаболіти в розчиненому стані переносяться кровоносною системою через стінку целому в порожнину, а звідти виводяться метанефридійною видільною системою назовні тіла (кільчасті черви, наприклад), або в комах гемолімфою заносяться в міжклітинний простір (міксоцель), а звідти виводяться (шляхом осмосу) мальпігієвими трубочками в кишку і далі - назовні. В інших членистоногих і молюсків існує видозмінена метанефридійна система виділення. І лише в хребетних з'являється типовий нефрон як результат тісного зв'язку кровоносної системи з видільною трубочкою (минаючи порожнини тіла). Поєднання кровоносного клубочка (клубочка Мальпігі) та видільної трубочки через капсулу Боумена і є власне нефроном. Але в хордових в ембріогенезі нирки відтворюють шлях, пройдений ранніми формами хордових. У них утворюється спочатку метане­фридійна система (система лійок, які беруть початок із целому, і які потім об'єднуються в один парний вивідний протік назовні). Всередині лійки нефростому є війки, які й виганяють рідину в порожнину трубки з целому. Крім того, поблизу трубки поза целомом утворене скупчення капілярів (так званий тканинний валик - гломус), які також віддають певну кількість фільтрату в цю трубочку. Далі у філогенезі

206

Поиск по сайту: