Совість і обов”язок як категорії моральної свідомості

Совість – найдавніший та інтимно-особистісний регулятор поведінки людини. Разом із почуттям обов”язку, честі і гідності вона дозволяє людині усвідомити свою моральну відповідальність перед собою як суб”єктом морального вибору, іншимм людьми та

суспільством взагалі. Совість, таким чином, є одним із способів вираження моральної самосвідомості особистості.

Різні ситуації, в яких опиняється сучасна людина, неспроможні запропонувати готового рецепту морального вибору в кожній із них. Моральним регулятором поведінки в таких ситуаціях, що виникають зненацька, виступає совість. Вона є моральним сторожем поведінки особистості у тих ситуаціях, в яких контроль суспільної думки відсутній чи ускладнений.

Совість змушує людину бути морально послідовною. Совість – це моральний самосуд, якому людина підпорядковує свій внутрішній світ. В межах духовного світу людини вона протистоїть егоїзму і аморальним спонукам. Людина зі зруйнованими морально-психологічними регуляторами поведінки позбавлена внутрішніх переживань – це неповноцінна особистість. Як правило, такі люди неспроможні на міцні, тривалі, взаємні людські стосунки, а відтак, перетворюються на асоціальних, а тому і небезпечних істот.

Совість виступає єдністю раціонального усвідомлення і чуттєвого переживання в людській психіці. Вона гостріше за все виражає відчуття морального задоволення або невдоволення (не дарма існує уявлення про “чисту” і “нечисту” совість). Керуючись совістю, людина судить про свої вчинки від власного, а не чужого імені. Потрібно пам”ятати, що відчуття совісті властиве усім морально здоровим людям. Але даний психофізичний механізм виражає у різних людей різний соціальний зміст. Він виник історично як результат процесу суспільного розвитку людства. Тому і моральний смисл у відчутті совісті різний. Звідси і випливають відмінні ознаки совісті, яку сповідують заможні і бідні, мислячі і бездумні, привілейовані і залежні. Розвинутий рівень совісті засвідчує і ступінь морального розвитку особистості.

Совість – висока моральна інстанція. Без неї робота моральної свідомості неможлива. Але не можна одну лише совість вважати мірилом моральних вчинків. У структурі моральної свідомості не менш важливу роль відіграє поняття обов”язку.

Суспільні вимоги моралі постають перед особистістю у вигляді розумно осмисленого обов”язку, відповідальності за свою поведінку перед суспільством, колективом, собою. Концентрованим вираженням цих вимог постає обов”язок.

На відміну від совісті, обов”язок повною мірою є мотивованим, тобто опертим на свідомість. Це моральне зобов”язання, що перетворилося на внутрішньо особистісне добровільне підпорядкування власної волі завданням збереження конкретних моральних цінностей. Розуміння свого обов”язку завжди пов”язане з пріорітетністю певних цінностей життя, світогляду, моральних цінностей. Оскільки в обов”язку закріплюються вищі моральні зобов”язання не лише перед суспільством, але й самим собою.

У тих випадках, коли наслідування, виконання обов”язку не є внутрішньо необхідним, добровільним, тоді людина вступає у суперечність з велінням власного сумління. Настає стан душевного розладу, що переживається як зрада самого себе. При тривалому конфлікті реальної моральної діяльності людини та її ціннісними орієнтаціями може відбутися трагедія.

Етика не визнає формального, догматичного розуміння обов”язку. Сліпе виконання чужої волі, яке розуміється як обов”язок, не виправдовує людину морально за здійснені нею вчинки. В історії людства тоталітарні режими часто використовують формальне розуміння обов”язку для перетворення людей у бездушних виконавців чужої волі. Таким чином, совість, обов”язок – це важливі моральні здібності людини, які вона опанувала під час тривалого історичного розвитку. Міра їх розвитку засвідчує моральне багатство і культуру духовного світу людини.

Поиск по сайту: