|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
Інфраструктура - комплекс галузей народного господарства, які обслуговують промисловість, сільське господарство1. Історичні форми управління економікою. Переваги і недоліки
Можна виділити такі основні форми управління економікою: а) управління в умовах вільного ринку; б) ринкові методи управління економікою; в) державне централізоване регулювання економікою. На етапі вільної конкуренції управління економікою було досить обмеженим, воно зводилося до простого збирання податків в казну держави і не впливало на економічний розвиток окремих підприємств і галузей. В умовах централізованої планової політики, коли вся власність була сконцентрована в руках держави, всі основні показники з центру доводилися до відома усіх підприємств. Перевагами такого управління була відсутність інфляції, безробіття, стабільність розвитку галузей, грошової одиниці. Але поступово, при централізованому управлінні, відбувається відрив істинного хазяїна від засобів виробництва: робітники і службовці не відчувають себе господарями держави, тому що фактичне управління народною власністю здійснює бюрократичний апарат управління. Це приводить до відхилень від намічених планів, зловживання службовим становищем, приписок, порушення зобов’язань. Плани перестають виконувати свою економічну функцію, у суспільстві починає поглиблюватися економічна нестабільність. Розвиток ринкової економіки забезпечується дією об’єктивних законів, які розглядалися раніше, тому дія цих законів забезпечує економічне зростання і відносну стабільність. Для сучасних умов характерні переплетення ринкових методів регулювання з державними та їх поєднання. 2. Державне регулювання економікою
У більшості індустріально розвинутих країн Заходу значно підвищилася економічна роль держави. У країнах з ринковою економікою державі належить близько третини національного багатства, вона перерозподіляє через бюджет половину валового національного продукту. Економічна політика держави формується свідомо через мережу органів державного апарату, суспільні інститути, засоби масової інформації. Важливу роль у цьому відіграють підприємницькі організації, фінансові групи та «групи тиску». Фінансові групи мають безпосередні контакти з органами державної влади. Місце державного регулювання в господарській системі є сталим, але його масштаби і методи не залишаються незмінними. Дії державної адміністрації не обов’язково втілюються у певних заходах щодо управління національною економікою. Регулювання відбувається і в тому випадку, коли держава відмовляється від реалізації цих заходів, якщо вони стають недоцільними з точки зору макроекономічної і соціальної ефективності. Державне регулювання не підпорядковане закону самозростання капіталу, воно враховує розстановку всіх соціальних сил, що не завжди адекватне прагненню великих приватних власників або монополій чи олігополій. Головна мета державного втручання в економічний розвиток – забезпечення безперервності процесу відтворення національного господарства як єдиного цілого, досягнення економічної ефективності на макрорівні. Її реалізація здійснюється через свідоме визначення суспільних потреб, можливостей і шляхів їх задоволення. Отже, державне регулювання економіки проявляється в таких напрямках: а) через прогнозування і планування економічного розвитку та перспективних інновацій; б) розвиток державного сектору у неприбуткових, але необхідних для економіки галузях; в) податкова політика, направлена на стимулювання випуску потрібних товарів зниженням податкових ставок і надання дотацій; г) через законодавчу, організаційну і фінансову діяльність, направлену на захист соціальних інтересів громадян. 3. Інвестиційна політика держави
Саме поняття інвестиції (від лат. investio – одягаю) означає вкладення капіталу в галузі економіки усередині країни і за кордоном. Розрізняють фінансові (покупка цінних паперів) і реальні інвестиції (вкладення капіталу в промисловість, сільське господарство, будівництво, утворення й ін.). Реальні інвестиції являють собою вкладення капіталу в яку-небудь галузь економіки чи підприємство, результатом чого є утворення нового капіталу чи збільшення наявного капіталу (будинку, устаткування, товарно-матеріальні запаси і т.д.). Фінансові ж – вкладення капіталу (державного чи частки) в акції, облігації, інші цінні папери. Тут приросту реального капіталу не відбувається, відбувається лише покупка, передача титулу власності. У наявності, таким чином, трансферні (тобто передатні операції). Інвестиції – це те, що «відкладають» на завтрашній день, щоб мати можливість більше споживати в майбутньому. Одна частина інвестицій – це споживчі блага, що не використовуються в поточному періоді, а відкладаються в запас (інвестиції на збільшення запасів). Інша частина інвестицій – це ресурси, що направляються на розширення виробництва (вкладення в будинки, машини і спорудження). У системі національних рахунків України статистика інвестицій (капітальних вкладень) включає тільки матеріальні витрати (на машини, будинки, спорудження), але не враховує найважливіші інвестиції в «знання», «інтелект», наукові дослідження й утворення. Подібний підхід, при якому в інвестиції включається лише безпосередньо матеріальні компоненти, не дозволяє точно визначати дійсний обсяг інвестицій. Таким чином, під інвестиціями розуміють ті економічні ресурси, що направляються на збільшення реального капіталу суспільства, тобто на розширення чи модернізацію виробничого апарата. Це може бути зв'язане з придбанням нових машин, будинків, транспортних засобів, а також з будівництвом доріг, мостів і інших інженерних споруджень. Сюди варто включати і витрати на утворення, наукові дослідження і підготовку кадрів. Ці витрати являють собою інвестиції в «людський капітал», що на сучасному етапі розвитку економіки здобувають усе більше і більше значення, тому що, у кінцевому рахунку, саме результатом людської діяльності виступають і будинку, і спорудження, і машини, і устаткування, і найголовніше – основний фактор сучасного економічного розвитку – інтелектуальний продукт, що визначає економічне становище країни у світовій ієрархії держав. Перехід до ринкових відносин в інвестиційній сфері, насамперед, стосується її джерел. Інвестиції можуть здійснюватися за рахунок власних фінансових ресурсів інвестора (амортизаційні відрахування, прибуток, грошові нагромадження, заощадження громадян, юридичних осіб і ін.), притягнутих фінансових засобів інвесторів (банківські, бюджетні, облігаційні кредити, а також засоби, отримані від продажу акцій, облігацій, пайових і інших внесків громадян і юридичних осіб), бюджетних інвестиційних асигнувань і запозичених фінансових ресурсів (кредити, позики). Інвестиції відіграють центральну роль в економічному процесі, вони визначають загальний ріст економіки. У результаті інвестування засобів в економіку збільшуються обсяги виробництва, росте національний доход, розвиваються й ідуть вперед в економічному суперництві галузі і підприємства найбільшою мірою задовольняючі попит на ті чи інші товари і послуги. Отриманий приріст національного доходу частково знову накопичується, відбувається подальше збільшення виробництва, процес повторюється безупинно. Таким чином, інвестиції, що утворюються за рахунок національного доходу в результаті його розподілу, самі обумовлюють його ріст, розширене відтворення. Велика частка інвестиційної діяльності приходиться на будівельний сектор економіки. Тому необхідно уточнити роль і значення у відтворювальному процесі таких категорій як капітальні вкладення і капітальне будівництво. Капітальні вкладення являють собою сукупність витрат, зв'язаних зі створенням і відновленням основних фондів народного господарства, призначених для розвитку економіки. Вони являють собою більш широке поняття, чим капітальне будівництво. Капітальне будівництво є складовою частиною капітальних вкладень. У процесі капітального будівництва здійснюється лише частина капітальних вкладень, рівна проектно-кошторисній вартості будівельно-монтажних робіт з даного об'єкта. Іншим джерелом капітальних вкладень є амортизаційний фонд. Середня зношеність основних фондів, особливо по робочих машинах і устаткуванню, в економіці України досить велика. Показник зносу основних фондів складає 30,1%, у тому числі в промисловості – 35,8%, сільському господарстві – 20,7%, будівництві – 42,1%. Розрізняють галузеву і територіальну, технологічну і відтворювальну структуру капітальних вкладень. Для технічного відновлення виробництва велике значення має використання капітальних вкладень на реконструкцію діючих підприємств. У зв'язку з цим, дуже важливо установити доцільне співвідношення між вкладеннями в нове будівництво, реконструкцію, модернізацію і розширення існуючих виробничих потужностей.
4. Соціальна політика держави
Під соціальною політикою розуміють систему цілей і засобів їх досягнення політичними і державними інститутами з регулювання соціальної сфери суспільства. Соціальна політика – явище багатогранне, яке має економічний, організаційний, правовий, культурологічний, екологічний, особистісний виміри. Вона охоплює своїми регулятивними функціями відносини між державою та індивідом, класами, різними соціальними групами, націями, народностями та етнічними групами. Надзвичайно важливим є також забезпечення захисної функції соціальної політики, а відтак – і держави. Насамперед мова йде про гарантування прожиткового мінімуму людини через встановлення мінімальної заробітної платні, пенсії, адресної допомоги або забезпечення елементарних потреб в галузі охорони здоров’я, безпеки життєдіяльності тощо. Соціальна політика здійснюється шляхом розробки і прийняття законодавчих актів у галузі соціальних відносин, ухвалення соціальних програм.
5. Формування системи державного регулювання економіки України
У незалежній Україні перші уряди почали з програм короткострокового централізованого регулювання, спрямованих на спробу розв’язання поточних питань кризового стану економіки. Але, як засвідчує вже і певна практика життя, в умовах зміни економічної системи на перший план висувається стратегічна економічна політика держави. Державна податкова політика спрямована на активізацію підприємницької діяльності та на забезпечення надходження до бюджету доходів, достатніх для фінансування державних витрат. З цією метою зменшено ставки оподаткування прибутку, у першу чергу, у галузях, пов’язаних з науковими дослідженнями і технологічним оновленням виробництва, а також знижено відрахування на соціальні заходи, які включаються у собівартість продукції підприємств. В Україні важливою частиною фінансової політики держави є регулювання видатків бюджету з тим, щоб, з одного боку, сприяти зростанню ефективності виробництва, а з другого – обмежити його дефіцит. Складовою політики видатків є відмова від надання бюджетної підтримки населенню, за винятком цільової допомоги найбільш соціально вразливим верствам населення.
Суспільний продукт і його форми. Національний дохід
Національне багатство – вся сума матеріальних і духовних благ, що є в розпорядженні суспільства. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.006 сек.) |