ГЕОРГ ГЕГЕЛЬ. НАУКА ЛОГІКИ

Цей настільки ж синтетичний, як і аналітичний момент судження в силу якого первісне загальне визначає себе із самого себе як інше стосовно себе, повинен бути названий діалектичним. Діалектика – це одна з тих прадавніх наук, яка найбільше ігнорувалася в метафізику Нового часу, а потім взагалі в популярній філософії як античний, так і нового часу. Про Платона Діоген Лаерський говорить, що подібно тому як Фалес було творцем філософії природи, Сократ – моральної філософії, так Платон був творцем третьої науки, що ставиться до філософії, – діалектики; прадавні вважали це найбільшою його заслугою, яку, однак, часто залишають зовсім без уваги ті, хто найбільше говорить про Платона. Діалектику часто розглядали як деяке мистецтво, начебто вона ґрунтується на якімсь суб'єктивному талантові, а не належить до об'єктивності поняття. Який вид (Gestalt) вона придбала у філософії Канта і який висновок він зробив з неї - це було показано вище на певних прикладах його поглядів. Слід розглядати як нескінченно важливий крок те, що діалектика знову була визнана необхідної для розуму, хоча треба зробити висновок, протилежний тому, який був зроблений звідси [Кантом].

Крім того, що діалектика звичайно представляється чимсь випадковим, вона, як правило, має ту більш точну форму, що щодо якого-небудь предмета, наприклад щодо миру, руху, крапки та ін., указують, що йому притаманно яке-небудь визначення, наприклад (у порядку названих предметів) кінцівка в просторі або часі, знаходження в цім місці, абсолютне заперечення простору; але що, далі, йому настільки ж необхідно притаманно й протилежне визначення, наприклад нескінченність у просторі й часу, незнаходження в цім місці відношення до простору й тим самим просторовість. Найдавніша елеатська школа застосовувала свою діалектику головним чином проти руху; Платон же часто застосовує діалектику проти положень і понять свого часу, особливо софістів, але також проти чистих категорій і визначень рефлексії; пізніший розвитий скептицизм поширив її не тільки на безпосередні так звані факти свідомості й максими повсякденному життя, але й на всі наукові поняття. А висновок, який роблять із такої діалектики, - це взагалі суперечливість і незначність висунутих тверджень.

*

Так усі протилежності, прийняті за щось міцне, наприклад кінцеве й нескінченне, одиничне й загальне, суть протиріччя не через якесь зовнішнє з'єднання, а, як показав розгляд їх природи, самі по собі суть деякий перехід; синтез і суб'єкт, у якому вони виявляють себе, є продукт власної рефлексії їх поняття. Якщо далеке поняття розгляд не йде далі їхнього зовнішнього відношення, ізолює їх і залишає їх як міцні передумови, те, навпаки, поняття, що розглядає їхніх самих, рухає ними як їхнього душу й виявляє їхню діалектику.

Це та сама зазначена вище точка зору, згідно з якою загальне перше, розглянуте в собі й для себе, виявляється іншим стосовно самого себе. Узяте зовсім загальне, це визначення може бути зрозуміло так, що тим самим спочатку безпосереднє дане тут як опосередковане, співвіднесене із чимсь іншим, або що загальне дане як особливе. Коло, що виникло в силу цього, є тим самим негативне першого й, оскільки ми заздалегідь приймемо в міркування подальший розвиток, перше негативне. Із цієї негативної сторони безпосереднє зникло в іншому, але це інше є по суті своєму не порожнє негативне, не ніщо, пізнаване звичайним результатом діалектики, а інше першого, негативне безпосереднього; воно, отже, визначене як опосередковане, - взагалі містить усередині себе визначення першого. Тим самим перше по суті своєму також утримане й збережене в іншому. – Удержати позитивне в його негативному, зміст передумови – у її результаті, це – найважливіше в заснованому на розумі пізнанні; у той же час досить лише найпростішої рефлексії, щоб переконатися в абсолютній істинності й необхідності цієї вимоги, а що стосується прикладів для доказу цього, те вся логіка складається з них.

Стало бути, то, що відтепер є в наявності, – це опосередковане, яке, узяте спочатку або ж безпосередньо, є також просте визначення, тому що тому що перше в ньому зникло, то є лише друге. А тому що й перше втримується в другому й це друге є істина першого, та ця єдність може бути виражене у вигляді положення, у якому безпосереднє приводиться як суб'єкт, опосередковане ж – як його предикат, наприклад “кінцеве нескінченно”, “одне є багато чого”, “одиничне є загальне”. Але неадекватність форми таких положень і суджень сама собою впадає в око. Щодо судження було показано, що його форма взагалі, і особливо безпосередня форма позитивного судження, нездатна осягнути собою спекулятивне в істину. [ Для цього] потрібно було б щонайменше приєднати до нього і його найближче доповнення – негативне судження. У судженні перше як суб'єкт має видимість самостійності, тоді як воно скоріше зняте у своєму предикаті як у своєму іншому; це заперечення, щоправда, укладене в змісті зазначених вище положень, але їх позитивна форма суперечить цьому змісту; тим самим покладене не те, чтб у них утримується, але ж саме це мається на увазі, коли виставляють положення.

*

Тільки що розглянута заперечність становить поворотний пункт у русі поняття. Вона простий момент негативного співвідношення із собою, найглибше джерело всякої діяльності, живого й духовного саморуху, діалектична душа, яку все дійсне має в самому собі й через яку воно тільки і є істина; адже єдино лише на цій суб'єктивності ґрунтується зняття протилежності між поняттям і реальністю й [їх] єдність, яка є істина. – Друге негативне, негативне негативного, до якого ми прийшли, є зазначене зняття протиріччя, але воно, точно так само як протиріччя, не є дія деякої зовнішньої рефлексії; воно сокровеннейший, об ’є ктивнейший момент життя й духу, завдяки якому має буття суб'єкт, особа, вільне. - Співвідношення негативного із самим собою слід розглядати як другу посилку всього умовиводу. Першу посилку, якщо користуватися визначеннями аналітичного й синтетичного в їхній протилежності один одному, можна вважати аналітичним моментом, тому що безпосереднє ставиться тут безпосередньо до свого іншого й тому переходить у нього або, вірніше, перейшло в нього, – [вона аналитична ], хоча, як уже було згадано, це співвідношення також і синтетично, саме тому що переходить воно саме у своє інше. Розглянуту тут другу посилку можна визначити як синтетичну, тому що вона співвідношення розрізненого, як такого, зі своїм розрізненим. – Так само як перша посилка є момент загальності й передавання, так друга посилка визначена одиничністю, яка насамперед виключає інше й співвідноситься зним як окремо існуюча й різна. У якості, що опосередковує негативне виступає тому, що воно містить у собі саме себе й те безпосереднє, заперечення якого воно є. Оскільки ці два визначення беруться як зовні співвіднесені по якімсь відношенню, негативне є, що лише опосередковує формальне; як абсолютна ж заперечність негативний момент абсолютного опосередкування становить єдність, яка є суб'єктивність і душу.

*

У цьому поворотному пункті методу руху пізнання вертається в той же час саме в себе. протиріччя, що як знімає себе, ця заперечність є відновлення першої безпосередності, простої загальності; тому що інше іншого, негативне негативного безпосередньо є позитивне, тотожне, загальне. Це друге безпосереднє є у всьому цьому русі, якщо взагалі завгодно вважати, третє стосовно першого безпосереднього й до опосередкованого. Але воно третє й стосовно першого або формальному негативному, і до абсолютної заперечності або до другого негативного; а оскільки те перше негативне є вже другий термін, можна те, щоб уважають третім, уважати також четвертим і замість троїчності (Triplizitat) можна ухвалювати абстрактну форму за четверічності (Quadruplizitat); негативне або відмінність уважається в цьому випадку подвійністю. – Третє, або четверте, є взагалі єдність першого й другого моментів, безпосереднього й опосередкованого. - Хоча ця єдність, так само як і вся форма методу – троїчність, є лише зовсім поверхнева, зовнішня сторона способу пізнання, однак уже те, що кантівська філософія вказала й на цю сторону, і притім у більш певному застосуванні (тому що сама ця абстрактна числова форма була, як відомо, установлена вже раніше, але без участі поняття, і тому залишилася без наслідків), знов-таки становить одну з нескінченних заслуг цієї філософії. Умовивід – також потрійне – завжди визнавалося загальною формою розуму, але, з одного боку, воно вважалося взагалі зовсім зовнішньою формою природи, що не визначає, змісту, а з іншого – йому бракує істотного, діалектичного моменту, заперечності, тому що воно у формальному змісті зводиться лише до розумового визначення тотожності; однак діалектичний момент з'являється в троїчності визначень, тому що третє є єдність двох перших визначень, а вони, будучи різними, можуть перебуває у єдності тільки як зняті.

1. У чому своєрідність античної діалектики і її недолік?

2. Про який круг говориться при описі загального першого?

3. Яким чином можливе одночасне утримання позитивного і негативного, одиничного і загального, тобто заперечення?

4. Чи можна виявити суперечність при розгляді відношення до самого собі, духовному саморозвитку?

5. Чому протиріччя знімає само себе, і яким чином стає можливою єдність?

Поиск по сайту: