 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Роль суду у виконавчому провадженні
|
Читайте также: |
До компетенції судів Законом України «Про виконавче провадження», ЦПК, КАС та ГПК віднесено досить широке коло питань, але всі вони можуть бути поєднані у дві групи: розгляд заяв (подань) державного виконавця, стягувачів, боржників про вирішення певних питань щодо руху виконавчого провадження, а також справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Аналіз предмета судової діяльності при розгляді цих справ свідчить про те, що суд у виконавчому провадженні виконує відповідно дві основні функції: забезпечувальну та контрольну.
Реалізація забезпечувальної функції відбувається через попереднє санкціонування судом найбільш важливих процесуальних виконавчих дій, вчинення яких потребує встановлення додаткових гарантій законності та дотримання відповідних прав їх учасників, які, власне, і забезпечуються судом.
Контрольна функція суду реалізується шляхом розгляду скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, якими порушено права чи свободи учасника виконавчого провадження.
Необхідність законодавчого врегулювання механізму реалізації двох зазначених функцій суду при виконанні судових рішень зумовила існування в ЦПК двох відповідних розділів: розд. VІ «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)» та розд. VII «Судовий контроль за виконанням судових рішень». Слід погодитися з думкою авторів, які, враховуючи ту обставину, що виконання судових рішень є самостійною стадією цивільного судочинства, вважають, що «було б нелогічно і нераціонально питання судового контролю за виконанням рішень віддавати на вирішення адміністративних судів»[7].
У ГПК реалізація забезпечувальної та контрольної функції врегульовується у межах розділу ХIV «Виконання рішення, ухвали, постанови». Кодекс адміністративного судочинства України механізм реалізації забезпечувальної функції унормовує у розділі V «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах», а контрольної – у статті 181 КАС України.
Забезпечувальна функція суду реалізується при вирішенні правових питань, про які йде мова у ч. 1 ст. 368 ЦПК, ч. 5 ст. 257 КАС, ст. 117 ГПК:
вирішення питання про негайне виконання судових рішень (ст. 367 ЦПК, ст. 256 КАС);
видача виконавчих листів (ст. 368 ЦПК, ст. 258 КАС);
оформлення виконавчого листа (наказу господарського суду), виправлення помилок у ньому та визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню (ст. 369 ЦПК, ст. 259 КАС, ст. 117 ГПК);
видача дубліката виконавчого листа або судового наказу (ст. 370 ЦПК, ст. 260 КАС, ст. 120 ГПК);
поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до виконання (ст. 24 Закону України «Про виконавче провадження»; ст. 372 ЦПК, ст. 119 ГПК, ст. 261 КАС);
роз’яснення судових рішень (ст. 34 Закону України «Про виконавче провадження»; ст. 221 ЦПК);
затвердження мирової угоди (ст. 372 ЦПК, ст. 262 КАС);
постановлення ухвал про відкладення провадження виконавчих дій (ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження»);
прийняття рішення про відстрочку чи розстрочку виконання, а також про зміну способу і порядку виконання (ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження»; ст. 373 ЦПК, ст. 263 КАС, ст. 121 ГПК);
скорочення строків зупинення виконавчого провадження (ч. 3 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження»);
постановлення ухвали про розшук боржника або дитини (ст. 42 Закону України «Про виконавче провадження»; ст. 375 ЦПК);
визначення долі боржника у спільному майні, що на неї звертається стягнення (ст. 379 ЦПК);
вирішення спору про розмір заборгованості по аліментах (ч. 9 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження»);
вирішення питання про тимчасове влаштування дитини у дитячий чи лікувальний заклад (ст. 77 Закону України «Про виконавче провадження»; ст. 374 ЦПК);
визначення порядку подальшого виконання рішення про виселення з наданням іншого житлового приміщення у випадку його ненадання у певний строк (ст. 78 Закону України «Про виконавче провадження»);
вирішення питання про поворот виконання (ст. ст. 380–382 ЦПК, ст. ст. 265 – 266 КАС, ст. 122 ГПК).
Згідно з діючим законодавством ці питання вирішуються у судових засіданнях із постановленням відповідних ухвал. Оскільки в даних випадках йдеться не стільки про виконавчі дії суду, а про його юрисдикційні повноваження, зазначені питання згідно з ч. 1 ст. 368 ЦПК, ч. 2 ст. 117 ГПК, ст. ст. 260, 262 КАС вирішує місцевий суд, який розглянув справу, а не суд за місцем виконання.
Приймаючи до розгляду заяву (подання), суд має виходити з кола питань виконавчого провадження, віднесених законом до його компетенції, і не може приймати до розгляду заяви з питань, які має вирішувати відповідно до наданих повноважень державний виконавець.
Задовольняючи заяву (подання), суд в ухвалі зазначає, яке саме питання виконавчого провадження нею вирішено.
Контрольна функція суду реалізується тільки при розгляді справ, що порушуються за ініціативою заінтересованих осіб, які вважають порушеними свої права чи свободи під час виконавчого провадження. Серед таких справ слід виділити:
розгляд скарг на постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження (ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на постанову про відкладення вчинення виконавчих дій (ст. 35 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на постанову про зупинення виконавчого провадження (ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на постанову про закінчення виконавчого провадження (ст. 49 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на постанову про повернення виконавчого документа і авансового внеску стягувачеві (ст. 48 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на оцінку майна (ч. 4 ст. 58 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд позовів про зняття з майна арешту (ст. 60 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на дії (бездіяльність) державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби (ст. 82 Закону України «Про виконавче провадження»);
розгляд скарг на постанову про відмову у розшуку майна боржника; на постанову про стягнення витрат, пов’язаних із розшуком; на незвернення державного виконавця до суду (ч. 4 ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження»);
– розгляд скарг на постанову про стягнення виконавчого збору (ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження»).
Ці справи вирішуються судом за правилами розд. VII ЦПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень», ст. ст. 267, 181 КАС, ст. 121-2 ГПК.
Окремим аспектом здійснення забезпечувальної функції суду у виконавчому провадженні є вирішення питань щодо виконання ухвал про запобіжні заходи.
Процесуальним законодавством передбачено, що ухвали суду про вжиття заходів до забезпечення позову виконуються в порядку, встановленому для виконання судових рішень (ст. 152 ЦПК, ст. ст. 43-1 – 43-10 ГПК).
Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» ухвали судів у випадках передбачених законом є виконавчими документами та підлягають виконанню органами державної виконавчої служби. Разом з тим, у зв’язку з веденням Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та покладення на нотаріусів функції державного реєстратора інтерес становить питання визначення суб’єктів, які мають здійснювати державну реєстрацію обтяжень нерухомого майна на підставі ухвал щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно.
Відповідно до ч. 8 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та п. 66 Постанови Кабінету Міністрів України від 22 червня 2011 р. № 703 «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» при проведенні державної реєстрації обтяжень речових прав на нерухоме майно заінтересованою особою є орган державної влади, орган місцевого самоврядування або їх посадові особи, якими встановлено обтяження речових прав на нерухоме майно, а також особа, в інтересах якої встановлено обтяження (обтяжувач). Коло цих осіб конкретизовано у ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», згідно якої державна реєстрація обтяжень здійснюється на підставі ухвали слідчого судді, суду, постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно. В свою чергу Постанова Кабінету Міністрів Українивід 26 жовтня 2011 р. N 1141 «Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно» передбачає, що органами державної реєстрації прав є Укрдержреєстр та структурні підрозділи територіальних органів Мін'юсту, що забезпечують реалізацію повноважень Укрдержреєстру. В свою чергу вищезазначені норми щодо визначення суб’єктів, які уповноважені виконувати ухвали про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно не узгоджуються з ч.1 Наказу Міністерства юстиції України від 07.07.2006 N 57/5 «Про визначення реєстраторів Державного реєстру обтяжень рухомого майна», у відповідності до якого реєстраторами Державного реєстру обтяжень рухомого майна є державне підприємство "Інформаційний центр" Міністерства юстиції України, державні нотаріальні контори та приватні нотаріуси. Таким чином залишається не визначеним питання щодо чіткого правового регулювання суб’єктів, які уповноважені виконувати ухвали про забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно.При застосуванні ч. 8 ст. 16 та ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» необхідно виходити з того, що рішення судів, що набрали законної сили, є підставою для направлення заяви до органу державної реєстрації прав, яка у свою чергу є підставою для державної реєстрації заборони розпорядження нерухомим майном. Виходячи із зазначених положень законодавства, ухвали відносяться до рішень судів, оскільки ст. 208 ЦПК визначає ухвали формою судового рішення, а найголовнішим є те, що ЦПК безпосередньо передбачає, що ухвали про забезпечення позову виконуються в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Процедура проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення визначена Порядком державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 703. Відповідно до цього Порядку для проведення державної реєстрації обтяжень заявник подає органові державної реєстрації прав відповідну заяву.Заява про державну реєстрацію подається щодо кожного об’єкта нерухомого майна окремо.
Таким чином, якщо ухвалою суду про забезпечення позову передбачено накласти арешт на все майно боржника, для накладення цього арешту державний виконавець повинен сформувати або витребувати з органу державної реєстрації прав інформаційну довідку з Державного реєстру прав щодо суб’єкта боржника, яка містить відомості про усі об’єкти нерухомості, що належать йому на праві власності після чого подати заяви про державну реєстрацію обтяжень щодо кожного об’єкта нерухомого майна окремо. Така позиція викладена в листі Міністерства юстиції України від 1316-0-331/6.1.
Також слід зазначити, що для забезпечення виконання ухвали суду про накладення арешту на нерухоме майно, ця ухвала повинна містити відомості про об’єкт обтяження (адреса, якщо нерухоме майно, кадастровий номер земельної ділянки тощо), оскільки ці відомості зазначаються в заяві про реєстрацію обтяження.
Про те, що виконання ухвал щодо забезпечення позову покладається на державних виконавців, свідчать і положення Закону України «Про виконавче провадження». Так, у ч. 4 ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» йдеться про те, що у разі відкриття виконавчого провадження за виконавчим документом про забезпечення позовних вимог, строк для самостійного виконання не надається, а у ч. 2 ст. 28 Закону України «Про виконавче провадження» вказано, що виконавчий збір за виконавчими документами про накладення арешту на майно для забезпечення позовних вимог не стягується. Тобто ухвала про забезпечення позову як виконавчий документ відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконавче провадження» є підставою для відкриття виконавчого провадження і виконується згідно Закону України «Про виконавче провадження» або шляхом, який визначений у виконавчому документі.
Аналіз судової практики також підтверджує неоднозначне вирішення самими суддями питання про виконання ухвал щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно або взагалі його ігнорування. Для прикладу, суддя Шевченківського районного суду м. Києва 15 грудня 2011 р. у справі № 2-12696/11 задовольнив заяву представника позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову в цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення коштів і наклав арешт на нерухоме майно, а саме житловий будинок, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Виконання ухвали суд поклав на Першу Київську обласну державну нотаріальну контору (адреса: 03170, м. Київ, вул. Мельниченка, 1). При цьому ще окремо зазначив, що ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень[8]. Таке викладення резолютивної частини взагалі не підлягає логічному аналізу.
У резолютивній частині іншої ухвали, постановленої у справі № 2-3524/11 29 вересня 2011 р., суддя Оболонського районного суду м. Києва, змінивши спосіб забезпечення позову та скасувавши арешт з квартири АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_3, при цьому, наклавши арешт на будівлю виробничого цеху з виготовлення продовольчих товарів та будівлю складу виробничого цеху, які знаходяться за адресою АДРЕСА_3, що належать ОСОБА_3, який мешкає АДРЕСА_2 на праві власності, вказав направити копію ухвали для виконання до 11 Київської державної нотаріальної контори та БТІ м. Києва[9].
Однак багато суддів в більшості випадків вказують, що ухвала про забезпечення позову підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень, як це, наприклад, зробив суддя Печерського районного суду м. Києва 13 червня 2012 р. у cправі № 2-1864/12, задовольнивши заяву про забезпечення позову частково та наклавши арешт на квартири [10].
В окремих випадках судді взагалі не вказують, кому має направлятися така ухвала. Так, 13 січня 2012 р. суддя Згурівського районного суду Київської області у справі № 2-1/12 заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову задовольнив повністю і наклав арешт на нерухоме майно, що належить на праві власності ОСОБА_2 та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. З приводу виконання цієї ухвали суд лише вказав, що вона підлягає негайному виконанню, про те, яким чином це здійснюється, він упустив[11].
Особливу увагу у виконавчому провадженні слід приділяти питанню державної реєстрації в Єдиному реєстрі заборон відчуження об’єктів нерухомого майна, яка здійснювалася до 1 січня 2013 року, оскільки з зазначеного часу відомості про обтяження нерухомого майна повинні відображатися лише в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Відповідно до ч. 2 ст. 28-2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний виконавець під час примусового виконання рішень відповідно до закону подає до органу державної реєстрації прав заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій або електронній формі. Це узгоджується з положеннями ч. 9 ст. 153 ЦПК про те, що ухвала про забезпечення позову виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. Однак як бути з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», про яку вже згадувалось, де йдеться про те, що державна реєстрація обтяжень здійснюється на підставі рішень судів, що набрали законної сили, та постанови державного виконавця про накладення арешту на нерухоме майно. Тобто фактично відображається зміст раніше наведених законодавчих норм стосовно того, що для накладення арештів на підставі судових ухвал заяви мають надсилатися самими судами. Більше того, на законодавчому рівні так чітко і не вказано, хто має вносити записи про обтяження нерухомого майна до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на підставі ухвали щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно.
Як вже зазначалося, відповідно до чинної редакції ч. 8 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» заяву про державну реєстрацію обтяжень на розпорядження нерухомим майном можуть подавати й особи, в інтересах яких встановлюється обтяження, або уповноважені ними особи. Проте варто враховувати, що ці особи не звільняються від сплати державного мита за проведення реєстрації. І в цьому випадку заявник разом із заявою про державну реєстрацію подає до органу державної реєстрації прав необхідні для такої реєстрації документи, їх копії, документ, що підтверджує внесення плати за надання витягу з Державного реєстру прав на нерухоме майно, та документ про сплату державного мита. Заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень не приймається у разі відсутності документа, що підтверджує оплату послуг з державної реєстрації прав та їх обтяжень. З урахуванням цього підвідомчість щодо внесення запису про накладення арешту на нерухоме майно не повинна обмежуватися лише державними нотаріусами, а й має розповсюджуватися й на приватних нотаріусів. Однак питання полягає у тому, в якому разі заява на внесення запису про обтяження нерухомого майна буде подаватися судом, а в якому – самою особою, в інтересах якої встановлюється обтяження. Скоріше за все, виходячи із наведених нюансів щодо оплати здійснення цих дій, особи, які клопотали перед судом про постановлення ухвали щодо забезпечення позову шляхом накладення арешту на нерухоме майно, не будуть зацікавлені в самостійному зверненні цих ухвал до виконання. Відповідно розглянутий варіант здається малоймовірним. Тому краще, щоб такі заяви подавалися безпосередньо судом до державних нотаріальних контор і до того ж в електронній формі для прискорення реєстрації обтяжень нерухомого майна.
Інститут забезпечувальних заходів досить поширений у господарському процесі, багато учасників господарських спорів вдаються для її допомоги у прагненні отримати як судове рішення, а й реальний результат, який дозволяє забезпечити практичних цілей, які лежали основу поданих позовів. Проте застосування цього інституту господарськими судами свідчить у тому, що потрібно понад глибоке вивчення цього питання з метою вироблення стійкою судової практики його й відповідного правового закріплення. Ефект від застосування таких запобіжних заходів досягається завдяки несподіваності цих заходів для порушника прав заявника, тому в повній мірі залежить від оперативного виконання державним виконавцем відповідної ухвали суду виданої у відповідності до ст.43-4 ГПК).
Згідно зі ст.43-6 ГПК вказана ухвала суду про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень.
Стаття 43-2 ГПК передбачено вичерпний перелік запобіжних заходів, які може застосовувати господарський суд, а саме:
1) витребування доказів;
2) огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов*язані з порушенням прав;
3) накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або інших осіб.
Пленум Вищого Господарського Суду України №12 «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» від 17.10.12 р.(із змінами та доповненнями) зазначив, що з урахуванням змісту ст. 399 Митного кодексу України господарський суд може вживати такий запобіжний захід, як заборона митному органові вчиняти дії щодо митного оформлення товару до розгляду по суті справи про порушення права інтелектуальної власності.
Судом може бути застосовано як один із перелічених запобіжних заходів, так і декілька одночасно.
Суб'єктний склад осіб, які повинні виконувати вжиті господарським судом запобіжні заходи, визначається змістом ухвали господарського суду про вжиття таких заходів (частина п'ята статті 43-4 ГПК) та з урахуванням кола заінтересованих осіб, зазначених у пункті 14 цих рекомендацій. Порядок і спосіб виконання запобіжних заходів зазначаються в ухвалі господарського суду про вжиття таких заходів (ч. 5 ст. 43-4 ГПК) і мають визначатися відповідно до обраного запобіжного заходу. Що ж до огляду приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав, та накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб, то вони відповідно до ч. 1 ст. 43-6 ГПК здійснюються державним виконавцем в порядку, передбаченому Законом України "Про виконавче провадження", на підставі відповідної ухвали господарського суду, яка згідно з п. 2 ч. 2 ст. 17 названого Закону є виконавчим документом і, тому, має відповідати вимогам статті 18 Закону України "Про виконавче провадження".
Такий арешт може бути застосовано щодо майна, яке належить даній особі як на праві власності, так і на інших підставах, передбачених законом, в тому числі за договором оренди чи лізингу.
Виконавча служба безпосередньо залучається тільки при вжитті запобіжних заходів передбачених п.3 ст.43-2 ГПК, при цьому накладення арешту на грошові кошти як запобіжний захід не допускається.
Арешт майна полягає у проведенні його опису, оголошення заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - в обмеженні права користуватися майном або його вилученні в боржника та передачі на зберігання іншим особам
У разі невиконання особою запобіжного заходу у вигляді огляду приміщень, державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі ухвали господарського суду, яка відповідає вимогам ст.18 закону України «Про виконавче провадження» і виконує її в частині доступу суду до такого приміщення у порядку, пердбаченому ст.376 ЦПК.
Як зазначено в Постанові Пленуму Вищого господарського суду України №12«Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» від 17.10.12 р.[12], ст. 43-9 ГПК визначено підстави припинення запобіжних заходів. Водночас названим Кодексом не встановлено, що господарський суд має виносити ухвалу про припинення запобіжних заходів. Отже, останні припиняються в силу самої лише наявності відповідних підстав, без обов'язкового оформлення такого припинення якимось процесуальним документом.
Разом з тим на практиці можливі ситуації, за яких після настання обставин, зазначених у ст. 43-9 ГПК, продовжують зберігати законну силу й залишатися обов'язковими до виконання винесені господарськими судами в порядку ст. 43-2 ГПК ухвали про витребування доказів, накладення арешту на майно, що позбавляє певну заінтересовану особу (осіб) права розпоряджатися своєю власністю чи обмежує її (їх) в такому праві. У подібних випадках з урахуванням конкретних обставин господарський суд не позбавлений права і можливості винести ухвалу про припинення того чи іншого запобіжного заходу (заходів) з додержанням загальних вимог статті 86 ГПК щодо змісту ухвали
При забезпеченні позову господарським судом державному виконавць слід мати на увазі наступне: згідно із ст. ст. 66 та 67 ГПК господарський суд вживає заходів до забезпечення позову шляхом винесення відповідної ухвали. У п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України "Про виконавче провадження" зазначено, що виконавчим документом є, зокрема, ухвали судів у господарських справах у випадках, передбачених законом. Отже, ухвала господарського суду (у тому числі апеляційної та касаційної інстанції) про вжиття будь-якого заходу забезпечення позову, включаючи накладання арешту на майно або кошти, підлягає виконанню органами державної виконавчої служби або іншими органами виконання судових рішень відповідно до вимог ст. ст. 2, 3, 5 і 17 Закону України "Про виконавче провадження", а наказ при цьому не видається.
Така ухвала має відповідати вимогам до виконавчого документа, зазначеним у ст. 18 Закону України "Про виконавче провадження" (в тому числі містити строк пред'явлення її до виконання).
Відповідно до ст. 60 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутись до суду з позовом про визнання права власності на майно і про зняття з нього арешту.
Що ж до заперечень проти арешту (опису) майна, які не пов'язані зі спором про право на це майно, а стосуються порушень вимог виконавчого провадження з боку органів державної виконавчої служби, то їх суд розглядає за правилами ст. 121-2 ГПК.
Поиск по сайту: