Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню

Порядок визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню,регламентує гл. 2 розд. VIII ЦПК.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, практично здійснюється у такий самий спосіб, як і звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню. Тому, на наш погляд, не було жодного сенсу регулювати порядок визнання таких рішень окремою главою ЦПК. Доцільніше було б передбачити в розд. VIII ЦПК деякі особливості визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. До речі, у цій главі міститься відсилка до чотирьох статей, а саме статей 392–394, ст. 396 гл. 1 розд. VIII ЦПК, які аналогічно регулюють питання про підсудність справ про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні, порядок подання клопотання, вимоги до клопотання, а також про підстави для відмови у задоволенні клопотання про визнання та виконання рішень іноземних судів. А у більшості договорів про правову допомогу підкреслено, що договірні Сторони взаємно визнають судові рішення у цивільних справах із немайнових правовідносин.

Визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, у процесуальній науці та у міжнародному приватному праві, має декілька схожих визначень. Так, за думкою М. Й. Штефана, визнання — це надання юрисдикційному акту іноземної держави сили і значення рішення вітчизняного суду, яке не вимагає застосування примусових заходів на захист і поновлення порушеного права^[28]. В. Л. Чубарєв вважає, що визнання рішення іноземного суду означає, що відповідна держава розглядає це рішення як підтвердження певних цивільних прав і зобов’язань у тому самому розумінні, як рішення свого власного суду^[29]. На думку Ю. Д. Притики, визнання рішення іноземного суду — це інститут цивільного процесуального права України, в основі якого лежить акт легітимації судового рішення іноземної держави та поширення на нього законної сили рішень національних судів відповідно до встановлених норм процесуального законодавства^[30]. Таке рішення має всі якості рішення місцевого суду, що набуло чинності, тобто є беззаперечним, виключним, обов’язковим і виконуваним на території України в межах національної юрисдикції. Якщо рішення не підлягає негайному виконанню в державі походження, воно не може бути виконаним і за кордоном, навіть якщо в аналогічних умовах рішення місцевого суду підлягало б такому виконанню.

Відповідно до ст. 23 Договору між Україною та Республікою Болгарія рішення органів юстиції однієї Договірної Сторони, визнані відповідно до цього Договору на території іншої Договірної Сторони, мають таку ж силу, як і рішення, постановлені органами юстиції іншої Договірної Сторони.

У договорах про правову допомогу по-різному вирішується питання про коло рішень, які не потребують примусового виконання. В окремих договорах указується на конкретні категорії справ, рішення по яких визнаються на території іншої Договірної Сторони без проведення дій про визнання. Так, у Договорах між Україною та Республікою Польща, Республікою Молдова йдеться про рішення по цивільних немайнових справах, що набрали законної сили, а по справах, що стосуються батьківських прав, — про рішення, які не набрали законної сили, але підлягають негайному виконанню.

Угодою про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою передбачено, що рішення судів, а також інших компетентних установ у цивільних справах стосовно особистого статусу, прийняті на території Договірних Сторін, визнаються без спеціального провадження (ст. 20).

Проте багато договорів зовсім не розрізняють рішення про визнання і про виконання. Наприклад, у ст. 39 Договору між Україною та Корейською Народно-Демократичною Республікою зазначається, що:

1) Договірні Сторони взаємно визнають і виконують рішення судів, що набули законної сили, в цивільних справах, а також вироки в частині відшкодування збитків, завданих злочином;

2) на території Договірних Сторін визнаються без спеціального провадження рішення установ юстиції в цивільних справах, які не потребують за своїм характером виконання.

Слід зазначити, що у гл. 2 розд. VIII ЦПК передбачені по суті такі самі умови визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, які передбачені у ст. 390 ЦПК відносно іноземних рішень, що підлягають примусовому виконанню. Зокрема, відповідно до ст. 399 ЦПК рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, визнається в Україні, якщо його визнання передбачено міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України, або за принципом взаємності.

Підкреслимо, що на відміну від розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, у справі про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, основні учасники називаються заінтересованими особами, замість сторін — стягувача та боржника. Це пов’язано перш за все з тим, що предметом клопотання про визнання є рішення не про присудження, а рішення про визнання певних прав, правовідносин, а також рішення за деякими категоріями справ окремого провадження (про встановлення фактів, що мають юридичне значення, про визнання фізичної особи недієздатною або обмеження її в дієздатності, визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою та ін.).

Як вже зазначалось, згідно із ст. 400 ЦПК порядок подання заінтересованою особою клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, а також вимоги до цього клопотання, практично такі самі, що встановлені статтями 392–394 цього Кодексу для подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду.

Разом із тим, враховуючи специфіку рішень про визнання, слід зазначити, що перелік документів, які повинні додаватися до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, значно вужче переліку документів, які передбачені у ч. 3 ст. 394 ЦПК на випадок його відсутності у міжнародному договорі. Зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 400 ЦПК до клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, додаються тільки такі документи:

1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про визнання якого порушується клопотання;

2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили, якщо це не зазначено в самому рішенні;

3) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Аналіз ст. 401 ЦПК дозволяє зробити висновок, що порядок розгляду клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, практично такий самий, який встановлений ст. 395 ЦПК для розгляду клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Про надходження клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, суд у п’ятиденний строк письмово повідом­ляє заінтересовану особу і пропонує їй у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання. Після подання заінтересованою особою заперечень у письмовій формі або у разі її відмови від подання заперечень, а так само коли у місячний строк з часу повідомлення заінтересованої особи про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що заінтересовані особи повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду. За заявою заінтересованої особи і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє заінтересованих осіб. Розгляд клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання заінтересованих осіб або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із заінтересованих осіб не було порушено питання про перенесення його розгляду (частини 1–5 ст. 401 ЦПК).

Розглянувши подані документи, а саме: клопотання заявника, копію рішення іноземного суду, а також заперечення заінтересованої особи у разі його надходження, компетентний суд України постановляє ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню. Навряд чи буде правильним за наслідками розгляду клопотання постановляти ухвалу про визнання в Україні рішення іноземного суду та залишення заперечення без задоволення, як це зазначено в ч. 6 ст. 401 ЦПК. Справа в тому, що подання заперечень на клопотання не є обов’язком заінтересованої особи, а є її суб’єктивним правом. Компетентний суд України повинен надіслати копію ухвали заінтересованим особам у триденний строк з дня постановлення ухвали про визнання в Україні рішення іноземного суду або про відмову у задоволенні клопотання про визнання рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню (ч. 8 ст. 401 ЦПК).

Відповідно до ч. 9 ст. 401 ЦПК ці ухвали можуть бути оскаржені в порядку і строки, встановлені ЦПК, зокрема, в апеляційному (статті 291–296 ЦПК) або в касаційному порядку (статті 324–327 ЦПК).

Згідно із ч. 7 ст. 401 ЦПК у визнанні в Україні рішення іноземного суду, що не підлягає примусовому виконанню, може бути відмовлено з підстав, установлених ст. 396 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 396 ЦПК клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду не задовольняється у випадках, передбачених міжнародними договорами. Наприклад, у визнанні рішення й дозволі на його примусове виконання може бути відмовлено згідно зі ст. 22 Угоди про правову допомогу в цивільних справах між Україною та Грецькою Республікою:

a) якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з’явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої було винесено рішення;

b) якщо раніше вже було винесено остаточне рішення між тими самими сторонами у тій самій справі судом Договірної Сторони, на території якої рішення має бути визнане та виконане;

c) якщо рішення, яке повинно бути визнане та виконане, може спричинити шкоду публічному порядку Договірної Сторони, на території якої таке рішення повинно бути визнане та виконане;

d) якщо відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої судове рішення має бути визнане та виконане, суди цієї Договірної Сторони мають виключну компетенцію у розгляді справи.

Найчастіше суди України відмовляють у наданні дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, якщо відповідач, проти якого було винесено рішення, не з’явився до суду, оскільки він не був належним чином повідомлений відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої було винесено рішення. Компетентні суди повинні ретельно перевіряти докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про судовий або арбітражний розгляд чи з інших причин не могла подати свої пояснення.

Деякі договори про правову допомогу в цивільних справах не передбачаютьпідстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду. Наприклад, договори між Україною та Республікою Кіпр, між Україною та Угорською Республікою, між Україною та Турецькою Республікою не містять статей, присвячених підставам для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, однак вони окремо регулюють умови визнання та виконання.

Якщо міжнародними договорами не передбачено підстав для відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду, суди України повинні керуватися ч. 2 ст. 396 ЦПК. Відповідно до цієї статті у задоволенні клопотання може бути відмовлено:

1) якщо рішення іноземного суду за законодавством держави, на території якої воно постановлено, не набрало законної сили;

2) якщо сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду, була позбавлена можливості взяти участь у судовому процесі через те, що їй не було належним чином повідомлено про розгляд справи;

3) якщо рішення ухвалене у справі, розгляд якої належить виключно до компетенції суду або іншого уповноваженого відповідно до закону органу України;

4) якщо ухвалене рішення суду України у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах, що набрало законної сили, або якщо у провадженні суду України є справа у спорі між тими самими сторонами, з того ж предмета і на тих же підставах до часу відкриття провадження у справі в іноземному суді;

5) якщо пропущено встановлений міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та цим Законом строк пред’явлення рішення іноземного суду до примусового виконання в Україні;

6) якщо предмет спору за законами України не підлягає судовому розгляду;

7) якщо виконання рішення загрожувало б інтересам України;

8) в інших випадках, установлених законами України.

Перелік передбачених договорами підстав для відмови у задоволенні клопотання, як правило, є вичерпним.

Поиск по сайту: