Політична еліта та її взаємодія з суспільством

Уперше поняття “ еліта ” в науковий обіг ввів на початку ХХ ст. учений Сорель.

Ідеї політичного елітаризму виникли в глибоку давнину. Ще за часів розкладу родового устрою виникли погляди, що розділяли суспільство на вищих і нижчих, шляхетних і чернь, аристократію і простий люд.

До проблеми еліт зверталися найвидатніші мислителі стародавнього світу: Платон, Аристотель, Конфуцій, Макіавеллі, Ніцше. І лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. виникли перші сучасні, класичні концепції еліт, які обґрунтували Гаетано Моска, Вільфредо Парето і Роберт Міхельс.

Подальшого розвитку проблема елітизму набула в сучасних політичних теоріях: а) ціннісні концепції еліт; б) концепції плюралізму еліт; в) ліволіберальні концепції еліт.

У середньому для індустріально розвинутих країн частка політично активного населення становить близько третини дорослого населення. Ці люди, як правило, є членами політичних партій, часто виступають на зборах, беруть участь у політичних заходах і є членами груп підтримки тих чи інших політичних лідерів. Інша частина населення зазвичай не бере активної участі в політиці.

У свою чергу, політично активна частина населення країни певним чином структурована. Вона не є безформною масою, а ніби обертається довкола якогось організуючого центру. Цим центром є політична еліта.

Політична еліта існує у будь-якому суспільстві, незалежно від соціального устрою, політичного режиму, державного правління й історичного відрізку часу.

Політична еліта має свої характерні риси: право висувати із свого середовища політичних лідерів; право на привілеї; закритість чи напівзакритість для вихідців із чужих соціальних прошарків; психологію переваги; власну ідеологію; доступ до закритої інформації і високої культури.

У кожній країні взаємодія політичної еліти з іншою частиною суспільства має свої особливості, що змінюються залежно від ряду факторів і, в першу чергу, під впливом конкретного моменту. Водночас можна констатувати, що у взаємодії еліти із суспільством у різних країнах спостерігаються і схожі риси. Так, під час переходу від тоталітарного суспільства до демократичного (Німеччина, Італія, Іспанія) відбулося повне змішування демократичних політичних еліт, що символізувало розрив зі старою системою, розрив з тоталітаризмом, розрив із фашистською ідеологією. Усе це дозволило в післявоєнний період створити в цих країнах стабільні й ефективні демократичні суспільства. Політична еліта виконує ряд важливих функцій.

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована та істотно відрізняється в різних країнах і на різних історичних етапах. Усе це ускладнює її типологію.

Серед еліт розрізняють правлячу, тобто таку, що безпосередньо має державну владу, й опозиційну (контреліту).

Правляча політична еліта суспільства не ідентична таким поняттям, як “керівництво країни” та “уряд”. Останні є лише частиною політичної еліти суспільства, - саме такої, що наділена повноваженнями публічної, тобто державної влади. До неї належать президент країни, члени уряду, керівники великих державних відомств, парламентарії, що підтримують курс президента й уряду.

Інша частина політичної еліти перебуває поза межами державних структур. Це, передусім, лідери політичних партій, рухів, профспілок, різних політичних організацій, фондів, асоціацій, відомі політологи, публіцисти, втягнуті в політику відомі письменники, телерадіооглядачі. У багатьох країнах до перерахованих груп політичної еліти приєднуються представники фінансово-промислового капіталу й військово-промислового комплексу, що виконують роль груп тиску на уряд і парламент країни для того, щоб політика держави не йшла всупереч інтересам відповідних галузей економіки. В позаурядовій частині еліти можуть формуватися лобі, “тіньовий” уряд, політична опозиція тощо.

Залежно від джерел впливу еліти поділяються на:

• спадкові, наприклад, аристократія;

• ціннісні – особи, що займають високопрестижні і впливові громадські й державні позиції;

• владні – ті, що безпосередньо мають владу;

• функціональні – професіонали-управлінці, що мають необхідну для керівних посад кваліфікацію.

Політологи виділяють також відкриту еліту, що рекрутується із суспільства, і закриту, яка відтворюється із власного середовища, наприклад, дворянство.

У сучасному демократичному суспільстві контроль за елітами здійснюють партії, державні й громадські інститути. До таких інститутів належать вибори, ЗМІ, опитування громадської думки, групи тиску тощо.

На соціальне представництво, якісний склад, професійну компетентність і результативність еліти в цілому великий вплив здійснюють системи її рекрутування (відбору). Існують дві основні системи рекрутування еліт: гільдій та антрепренерська (підприємницька). У чистому вигляді вони трапляються досить рідко. Антрепренерська система переважає в демократичних державах, система гільдій – у країнах адміністративного соціалізму, хоча її елементи широко розповсюджені і на Заході, особливо в економіці і державно-адміністративній сфері.

Сьогодні в Україні відбуваються складні політичні процеси, формується нова політична система, а з нею і всі компоненти цієї системи, в тому числі і політична еліта. Саме від згуртованості політичної еліти, особливостей її формування, розвитку і поведінки залежить стабільність політичної системи й суспільства в цілому. Проблема формування політичної еліти в Україні має свою специфіку. Споконвічна суперечливість умов формування й розвитку політичної еліти України породила не менш суперечливі оцінки її характеру і можливостей.

Для незалежної України характерна змішана система відтворення політичної еліти. Домінування в складі еліти господарників та адміністраторів значною мірою обумовлює величезну роль адміністративних каналів “входження у владу”. Однак в Україні ще не склалася система підготовки вищих (елітних) адміністраторів, подібна до тієї, що існує в більшості західноєвропейських країн.

Характерними рисами політичної еліти сучасної України політологи називають наступні:

· посткомуністична природа походження значної її частини, пов’язаність з колишнім комуністичним режимом;

· сформованість із трьох нерівнозначних джерел: колишньої номенклатури, представників “дисидентських” національно-демократичних сил, представників нового українського бізнесу;

· незконсолідованість, роз’єднаність, відсутність погодженості різних її груп відносно фундаментальних питань розвитку українського суспільства;

· олігархічність, тінізованість впливу на прийняття рішень, зрощування влади і капіталу (досягла апогею при президенті Л.Кучми);

· клановість, поділ на конфліктуючі так звані “адміністративно-економічні групи”, часто прив’язані до певних регіонів

· поділ на провладну і опозиційну еліту;

· недотримання елітними групами у відносинах між собою певних “правил гри”, загальноприйнятих норм;

· низька суспільна ефективність діяльності в управлінні державою;

· висока корумпованість.

Очевидно, що процес формування нової політичної еліти незалежної української держави – процес тривалий, складний і суперечливий. Його не варто надмірно драматизувати або, навпаки, романтизувати. Поки що сучасна правляча українська політична еліта не повністю відповідає якісним вимогам цього поняття. Водночас, на думку українських політологів, відбувається досить динамічний процес формування ядра політичної еліти України.

Серйозною проблемою в Україні залишається вибір оптимальної моделі відтворення політичної еліти, що дозволило б подолати чи хоча б пом’якшити регіональні протиріччя й забезпечити політичну стабільність українського суспільства. Потреба якісного оновлення політичної еліти сприймається суспільством як запорука успішного розвитку країни.

У своєму подальшому становленні й розвитку українська політична еліта має відзначатися єдністю, вмінням рекрутувати у свою сферу молодих, енергійних, компетентних людей, високою політичною культурою, партіотизмом, професіоналізмом, освіченістю, динамічністю і плюралізмом.

Додаткова література

1. Бородинов В.Д. Политология: Учебное пособие. - Донецк, 2006.

2. Васильева Л. Н. Теория элит (синергетический поход) // Общественные науки и современность.- №4.- 2005.- С17-23.

3. Дроздова А. Роль политического имиджа в развитии политического лидерства - [Електронный ресурс]// Библиотека Гумер. Режим доступа: http://psyfactor.org/lib/politleader3.htm

4. Особенности политического лидерства в современной России [Електронный ресурс] //Режим доступа: http://www.read.virmk.ru/b/BARANOV_PROCESS/05.htm

5. Шестопал Е. Политическая психология - [Електронный ресурс] // Библиотека Гумер. Режим доступа: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Psihol/Shestop/14.php

Глоссарій по темі «Політичне лідерство та політична еліта»

Вебер (Weber) Макс (1864-1920) - один з найбільших представників західної соціології та політології. В. нерідко називають «Марксом буржуазії». Виступаючи проти вчення К. Маркса про додаткову вартість і його теорії первісного накопичення, В. намагається обгрунтувати думку, що капіталізм своїм походженням зобов'язаний протестантському релігійно-етичному комплексу і є найбільш раціональним типом господарювання. В.вважав, що тотальна бюрократизація є неминучою тенденцією сучасного суспільства, протидію якій він бачив у демократизації, яка розуміється ним як мобілізація мас лідерами.

В. виділяє три ідеальних типу легітимної влади: 1) раціональний, заснований на вірі в законність існуючого порядку і законне право пануючих на віддачу наказів; 2) традиційний, заснований на вірі у святість традицій і право володарювати тих, хто отримав владу в силу цієї традиції; 3) харизматичний, заснований на вірі в надприродну святість, героїзм чи інше у особистості володаря і отриманої ним влади. Він іменує їх відповідно легальним, традиційним і харизматичним типом влади (панування).

В. розглядає два типи демократії: «плебісцитарну вождистського демократію» і «демократію без вождя», мета якої звести до мінімуму панування людини над людиною завдяки виробленню системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності та принципу поділу влади.

Основні роботи: «Протестантська етика і дух капіталізму» (1904 - 1905); «Політика як покликання і професія» (1919); «Господарство і суспільство» (1920).

Макіавеллі (Machiavelli) Ніколо (1469 - 1527) - флорентійський політичний мислитель і державний діяч епохи Відродження.

М. підходить до політики як до автономної сфері людської діяльності і дослідної науки, вважаючи, що в основі політичної поведінки лежать інтерес і сила. М. вводить нове політичне поняття - stato (держава). Причому це не конкретна держава, країна, влада і т.д., а політична форма суспільства в цілому. Ця держава постійно змінюється, а спрямованість змін визначається співвідношенням сил, що борються - аристократії (дворянства) і народу.

Політичним ідеалом М. є помірна республіка (або «змішана» форма правління), що поєднує демократичний, аристократичний і монархічний елементи влади. Зміна форм правління відбувається, на думку мислителя, циклічно, на основі кругообігу і зв'язується їм не з божественною волею, а з закономірним повторенням певних ситуацій співвідношенням сил, що борються.

М. вважається одним з попередників сучасного елітизму, політичних поглядів В. Парето, Г. Моска Р. Міхельса.

Основні роботи: «Володар» (1513) «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» (1519), «Історія Флоренції» (1525).

Моска (Mosca) Гаетано (1853-1941) - італійський економіст, соціолог і політолог, один з основоположників елітістського напрямку в політології.

М. належить заслуга створення і розробки концепції панівного політичного класу, яку він вперше виклав у «Теорії правління і парламентського правління», а потім у книзі «Правлячий клас» (1896) і двотомній праці «Основи політичної науки» [т. 1 (1896); т. 2 (1923)]. Вивчаючи як історію, так і сучасне йому суспільство, М. прийшов до висновку, що влада в суспільстві здійснюється особливо організованою меншістю. Цю організовану меншість він називав політичним класом. Здійснення влади в суспільстві багато в чому залежить від способу збереження та відтворення політичного класу.

Аналізуючи структуру і динаміку правлячого класу, М. відзначив дві властиві йому тенденції: аристократичну і демократичну. Перша проявляється в тому, що люди біля керма влади прагнуть всіляко закріпити своє панування і передати владу у спадок. Спостерігається, за висловом М., «кристалізація» правлячого класу, певна застиглість форм і методів управління, окостенелость і консерватизм. Оновлення еліти при цьому відбувається вкрай повільно. Друга тенденція спостерігається тоді, коли в суспільстві відбуваються зміни у співвідношенні політичних сил. Ті хто перебуває при владі при владі частково втрачають своє значення, і тоді зміни в складі правлячого класу відбуваються шляхом поповнення його рядів найбільш здатними до управління і активними представниками нижчих верств суспільства. Т.ч., М. виділяє три способи, за допомогою яких правлячий клас закріплює і оновлює себе: успадкування влади, вибір політичного керівництва та коопеацію. оновлення політичного класу врівноважують один одного.

Парето (Pareto) Вільфредо (1848 - 1923) - італійський економіст, соціолог і політолог, один з основоположників теорії еліт.

Вихідна теза П. говорить: люди різняться між собою фізично, морально та інтелектуально. Сукупність індивідів, які домагаються високих результатів у будь-якій області, вчений називав елітою, яку ділив на правлячу і неправячу. До правлячої еліті відносяться, на його думку, ті групи, які прямо або опосередковано беруть участь в управлінні. Саме правляча еліта здійснює владу в суспільстві, захоплюючи всі командні висоти. Вона не допускає появи в суспільстві талановитих людей, що загрожують її існуванню. У «циркуляції» (круговороті) еліт П. вбачає головну рушійну силу суспільного розвитку.

Політичне лідерство – тип політичної взаємодії, один з механізмів інтеграції групової діяльності, коли індивід або частина соціальної групи, виконуючи роль лідера, об’єднує і спрямовує дії всієї групи, яка приймає й підтримує його дії з метою організації на спільну діяльність та її здійснення.

Політичний лідер - це авторитетний член громадської організації або соціальної групи, особистісний вплив якого дозволяє йому відігравати істотну роль у соціально-політичних процесах і ситуаціях, у врегулюванні взаємин у колективах, групах, суспільствах, націях, державах, міжнародних відносинах.

Політична еліта – це політично панівна група, яка посідає керівні позиції у владних структурах і бере безпосередню участь у виробленні, прийнятті й реалізації найважливіших рішень, пов’язаних з використанням влади.

Тестові завдання по темі «Політичне лідерство та політична еліта»

1. Яка теорія приділяє особливу увагу особистісним якостям лідерів:

1. Ситуаційна концепція; 2.Психологічна концепція; 3.Теорія послідовників; 4.Теорія переваги; 5.Теорія рис.

2. Ким із дослідників був вперше введений термін «еліта»:

1.Ж. Сорелем; 2.Р. Міхельсом; 3.М. Бердяєвим; 4.Аристотелем; 5.Ф. Ніцше.

3. Типологію політичного лідерства розробив:

1. Г. Лєбон 2. К. Маркс 3. В. Парето 4. М. Вебер 5. Н. Маккіавеллі

Тема 5. СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ І ПОЛІТИКА

Поиск по сайту: