Розвиток політичної думки в період Сучасності

У соціоцентричний період (ХХ) панували теорії класової боротьби (К. Маркс, Ф. Енгельс), расової боротьби (Л. Гумплович, Г. Ратценхофер) та ін. Область політики включила в себе: народні маси, партії, профспілки, стала обґрунтовуватися суспільними відносинами — класів, верств, груп інтересів, народів, рас з приводу, в першу чергу, державної влади. Основними ідеологіями ХХ ст. були: комунізм, націоналізм, лібералізм.

В.І. Ленін (1870—1924) дав аналіз імперіалізму як економічного феномена, обґрунтував необхідність «партії як авангарду революційного руху» і «революційного переходу до соціалізму».

І. Сталін (1879—1953) обґрунтував можливість побудови соціалізму в одній окремо взятій країні, поєднував квазімарксистську ідею безперервної класової війни і російського націоналізму.

Адольф Гітлер (1889—1945) поєднав в одну «історичну теорію» німецький націоналізм експансіоністського толку і затятий антисемітизм.

Герберт Маркузе (1898—1979) — один із засновників Франкфуртської школи соціології та концепції неомарксизму, теоретик «нових лівих». Основні надії покладав не так на пролетаріат, а на студентство, етнічні меншини, жінок і країни «третього світу».

Неолібералізм, на противагу уявленням класичного лібералізму про невтручання держави в суспільне життя, ставить в обов'язок держави розробку і здійснення загальної стратегії економічного розвитку, рішення державою економічних проблем. Дуже близько стоїть до неоконсерватизму.

Фрідріх фон Хайек (1899—1992) — ідеолог «нових правих», прихильник індивідуалізму і вільного ринку, непримиренний критик соціалізму.

Карл Поппер (1902—1994) енергійно відстоював принципи демократії та соціального критицизму, яких він пропонував дотримуватися, щоб зробити можливим процвітання відкритого суспільства.

Ханна Арендт (1906—1975) — німецько-американський філософ, політолог і історик, основоположник теорії тоталітаризму.

Джон Роулс (1921—2002) у книзі «Теорія справедливості» стверджував, що соціальна нерівність виправдане тільки в тому випадку, якщо від нього виграють найменш привілейовані верстви суспільства; рішуче виступав на підтримку принципу рівності, обґрунтовуючи його тим, що люди, які не володій вони розумінням власних здібностей, воліли б жити скоріше в ситуації соціальної рівності, ніж нерівності.

Френсіс Фукуяма (р. 1952) придбав міжнародну популярність своєю статтею «Кінець історії?», в якій стверджував, що історія ідей, по суті, закінчилася, бо світ визнав ліберальну демократію як «остаточну форму правління».

У розвиток сучасної політичної науки значний внесок внесли: Г. Алмонд, С. Верба, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Д. Істон, Т. Парсонс та ін.

У 1950—1980-х р. в США та інших країнах найбільшою популярністю користувався біхевіоралізм — форма політичного аналізу, що досліджує поведінку і дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей. Однак у 1970-х роках знову зріс інтерес до нормативної проблематики. Демократія, замість того, щоб позначати «народне самоврядування», стала розумітися як боротьба еліт за завоювання влади через механізм виборів.

У ХХ ст. інтенсивно розвиваються наукові концепції вивчення окремих політичних явищ і процесів.

Концепція постіндустріального суспільства і її новітня модифікація — «інформаційне суспільство» має у своїй основі уявлення про прогресивну еволюцію суспільства від аграрних до індустріальних і постіндустріальних, причому технологічні зміни тягнуть соціальні.

Концепції політичного плюралізму визначають, що сучасне суспільство складається з неантагоністичних шарів, де держава виступає в якості арбітра між конкуруючими силами.

Концепції бюрократії досліджують функції і структуру організації, намагаються дати відповідь на питання про легітимацію бюрократичної влади та її відносини з демократією.

Серед теоретичних підходів продовжують розвиватися: формальна політична теорія («політична економія»), «теорія суспільного вибору» і «теорія раціонального вибору».

Поиск по сайту: