Особливості конфліктів в Україні

Специфікою політичних конфліктів у теперішній Україні є те, що вони виступають переважно елітарними й відбуваються в середовищі інститутів державної влади. Головна боротьба зосереджується між елітарними групами («донецькі», «київські», «одеські», «дніпропетровські» та інші) за володіння реальними її важелями й примноження ресурсів влади за рахунок своїх опонентів. Іншим аспектом конфліктів в Україні є латентний соціальний конфлікт, що характеризується значним рівнем декомпозиції соціальних груп, що викликає соціально-політичне напруження в суспільстві.

Різновидами конфліктів в Україні експертами з конфліктології називаються наступні: між гілками влади, у т.ч. у процесі становлення інституту президентства; внутрішньопарламентський; між політичними лідерами; між партіями; усередині державно-адміністративного апарату. Складність української специфіки полягає в тому, що названі різновиди накладаються один на одний й виступають як один конфлікт.

Трендом розвитку конфліктів в Україні називається також міжінституційність їх причин. З цього приводу виділяються вертикальні конфлікти – між центром та регіонами; горизонтальні – між інститутами влади; та конфлікти між гілками державної влади - конфлікти компетенції (між Верховною Радою та Президентом, між Президентом та Прем’єр-Міністром). Сутність цих конфліктів полягає у бажанні елітарних груп встановити власне інституційне домінування.

Використовуючи відому класифікацію Девіда Хелда, можна говорити про те, в Україні причини конфліктів характеризуються до так званих «переходів до демократії» (тобто відбуваються в тих межах, які дозволяє демократизація соціально-політичного життя). Існує два таких переходи: 1) «змагальний елітизм» в шумпетеріанському варіанті, за якого, фактично, єдиним критерієм неконфліктності є заміщення урядових посад на підставі вільних і справедливих виборів, що дозволяє політичним елітам створити елітарний союз з метою національної єдності або 2) плюралістична модель «поліархії» за Робертом Далем, у рамках якої основними вимірами політичного розвитку є «змагальність» та «участь», а основними індикаторами не конфліктності – набір громадських та політичних прав і свобод. Назване має на увазі те, що процес запобігання конфліктів вимагає від політичної еліти створення широкого діалогу з іншими групами й до процесів державного управління активно залучати представників громадянського суспільства.

Зусилля вітчизняних дослідників у теорії конфліктів в Україні умовно можна розділити на три групи. Перша акцентує увагу на особливостях «подвійного», «потрійного» або навіть складнішого і багатограннішого процесу трансформаційного переходу політичної системи в країнах Східної Європи та колишньому СРСР, де акценти зводяться до бажання еліт встановити власний інституціональний контроль. Не заперечуючи важливості такого підходу, слід відзначити, що само по собі їх врахування не дає відповіді на питання про причинно-наслідкові зв’язки конфліктів, а скоріще питання зводиться до описових аспектів. Друга тенденція, навпаки, надає особливостям історії та культури України першочергове значення, оголошуючи пострадянські суспільства апріорі непридатними для демократії через локальні або ж глобальні причини. Тому, продовження цього шляху само по собі є конфліктним, породжуючи значні соціально-політичні колізії, де, наприклад, впливові члени суспільства отримують максимальні економічні або соціальні блага, коли у той самий час через «неправильну» культуру інші частини суспільства не можуть застосуватися то певних зразків поведінки. Як наслідок, посилюються соціальні конфлікти, вирішити як пропонуються встановленням соціальної справедливості, але в межах певного зразка розвитку. Нарешті, третя тенденція ставить в епіцентр аналізу проблеми консолідуючої ролі держави в процесах безконфліктного трансформаційного переходу, де власно «народна влада» виступає тим фактором, який гарантує населенню стабільний розвиток на принципах «соціальної справедливості». Але, як показує досвід України, держава за таких умов виступає інституційно «слабкою», оскільки постійно має вирішувати соціальні проблеми населення, а не займатися інноваційним розвитком. Й тому, по-перше, в Україні через значно обмежені можливості держави, остання у впровадженні політики керуються правом «примусу», тобто створює жорсткий інституційний порядок, згідно якому перевагу отримують формальні політичні інститути, які здебільшого є виразниками «груп інтересів». По-друге, така ситуація породжує обмеженість принципу Верховенства права й у державі легітимізується партикуляристські норми та правила (таких, як клієнтелізм або корупція). Назване породжує глибоку інституціональну кризу, аспекти якої ретранслюються на інші сфери життя суспільства.

Поиск по сайту: