Легітимність політичної влади. Проблема легітимності прямо повязана з третьою опозицією моделі влади – «панування-підкорення» – яка постає центральною ланкою структури владних взаємин щодо

Проблема легітимності прямо повязана з третьою опозицією моделі влади – «панування-підкорення» – яка постає центральною ланкою структури владних взаємин щодо відтворення та підтримання порядку в суспільстві. На думку М.Вебера «панування» – більш вузьке, аніж «влада», поняття, що передбачає відносини, за яких наказ з боку одних людей зустріне покору, тобто визнання та виконання, інших згідно з домінуючими в даній культурі цінностями і стереотипами. Останні відтворюються в «ідеальних типах» панування – традиційному, легальному та харизматичному – які у реальному житті переплітаються з певною перевагою одного з них, легітимуючись людьми як соціально значущий і необхідний спосіб взаємодії.

Термін «легітимність», походить від латинского legitimus, що означає відповідний до закону, правомірний, належний, правильний. М.Вебер вживав його для того, щоб відрізняти владу, яка відповідає формальним законам, юридичним нормам права, тобто законну (легальну) від тієї, яка є дійсно значущою для людей, що і знаходить вияв в їх поведінці щодо неї. Легітимність в такому випадку постає як позитивна оцінка, прийняття населенням влади, визнання за нею права управляти і згоди громадян їй підпорядковуватися.

Зазначимо, що державна влада не може спиратися лише на силу тих, кто керує. Цьому повинна передувати ще й згода коритися їй. Саме орієнтація на суспільну думку відтворюється у визначенні легітимності американського політолога С.Ліпсета, який характеризує її як здатність системи породжувати і підтримувати у людей впевненість в тому, що існуючі політичні інститути є найбільш прийнятними для них. Схвалення існуючого порядку виступає наслідком свідоцтва його узгодженості з пануючим у суспільстві баченням образу правомірного, справедливого політичного ладу.

Як свідчить аналіз політичних відносин, які виникають у різних країнах і на різних історичних етапах, існує достатньо відмінне підгрунтя легітимації, що дає можливість виокремити типи легітимності. Класичною вважається класифікація М.Вебера, який пов’язує їх з формами панування: традиційною, харизматичною, раціонально-легальною. Традиційний тип легітимності заснований на авторитетності звичаїв, освячених одвічною значущістю та узвичаєною орієнтацією на їх дотримання; харизматичний грунтується на авторитеті особистості, що наділяється унікальними якостями; раціонально-легальний базується на визнанні раціонально створених правил, які регулюють відносини управління та підпорядкування.

В цій класифікації, однак, відсутнє чітке розрізнення поміж двома об'єктами легітимації: 1) влади осіб, що складають правлячу групу; 2) політичного режиму та інститутів політичної системи. Воно обгрунтовується американським політологом Д.Істоном, який визначає три джерела підтримки влад и: головні ідеологічні принципи; прихильність щодо структур і норм режиму; відданість в зв'язку з позитивною оцінкою особистісних рис людей, котрі її репрезентують.

Вказаним джерелам відповідають три типи легітимності владних інститутів: ідеологічний (спирається на цінності і принципи, що сповідує влада), структурний (витікає з впевненості в цінності інститутів політичної влади і норм режиму) і особистісний (знаходить вираз у моральному схваленні осіб, що виконують власні ролі в рамках інститутів влади). В стабільних політичних системах, як правило, ці різновиди легітимності взаємопосилюють один одного.

Сучасну типологію легітимності пропонує англійський вчений Д.Гелд, який виділяє сім її типів: 1) згода під загрозою насильства; 2) легітимність як традиція; 3) згода внаслідок апатії; 4) прагматичне підпорядкування (підтримка заради особистої користі); 5) інструментальна згода (тому що режим може послуговуватись інструментом реалізації ідеї загального добробуту); 6) нормативна згода; 7) ідеальна нормативна згода. З них лише два останні він розглядає як індикатори справжньої легітимності. Разом з тим дослідник підкреслює, що нормативна та ідеальна нормативна згода зустрічаються надзвичайно рідко, а ідеальна згода – швидше продукт уяви, ніж реальний стан суспільства. Тому найбільш типовою, на його думку, є комбінація різних варіантів легітимності.

Кожний з вказаних типів відтворює багатогранність процесу легітимації, коли на різних історичних етапах можуть поєднуватися різні її складові. Проте для демократичного суспільства домінуючими, навіть за умови невизнання окремих законів, виступають впевненість в моральній цінності інститутів влади та ідеалів, норм, принципів політичного режиму, системи загалом, тоді як в умовах перехідного суспільства превалюючими можуть стати традиційна, ідеологічна та особистісна легітимація.

Досить часто легітимність змішують з легальністю (законністю). Однак якщо легальність означає дію влади у межах нею ж встановлених норм, то легітимність – це її відповідність існуючій у суспільстві системі цінностей і пріоритетів, що робить владу прийнятною для людей, уможливлює згоду підкорятися їй.

Легальність виступає важливим аспектом влади, що знаходить свій вияв в здатності керуватися правом, законами. Ефективність права як механізму здійснення політичної влади обумовлюється притаманними тільки йому характеристиками: відкритістю використовуваних норм-законів, відносною їх стабільністю, незначною залежністю від свавілля і особистих якостей владного носія, достатньо жорсткою фіксацією в нормах прав і обов’язків учасників суспільних відносин, що вносить в їхню діяльність необхідні для влади риси чіткості та визначеності.

Законна влада, тобто така, що відповідає нормам права, може бути нелегітимною або відчувати дефіцит легітимації, якщо її дії виходять за межі суспільної злагоди. Особливо відчутною така ситуація є в умовах трансформації політичної системи. Політика будь-яких суб’єктів неможлива без легітимації, а вичерпаність її можливостей адекватно реагувати на запити і виклики, що швидко оновлюються, призводить до кризи легітимності. Останню можуть обумовити зміна в суспільстві ваги політичних, ціннісних орієнтацій, ідейних переваг, невідповідність зростання доходів населення підвищенню цін, тенденція до дисфункційності правових регуляторів, зниження авторитету і впливу держави на міжнародній арені тощо.

В системах з низьким рівнем легітимності або за умов, коли її проголошені підвалини не сприйняті соціумом, громадяни можуть вчиняти насильство для розв’язання політичних розбіжностей. Подолання структурної делегітимації, тобто недовіри до політичних інститутів, процедур і норм, знаходить вихід в підвищенні ефективності владних структур, дотриманні відкритості і законності їх функціонування, відмові від формалізму та адміністративного тиску при ухваленні рішень.

Якщо ж має місце делегітимація ідеологічного характеру як девальвація цінностей і принципів, що складають ідеологічну основу діючих суб’єктів політики, необхідно вирішувати питання ідеологічної складової політичної діяльності. Врешті решт, у випадку особистісної кризи легітимності зникає моральне схвалення осіб, що виконують владні ролі в рамках політичного режиму. Засобом “порятунку” від такої делегітимації є відставка непопулярних політиків задля недопущення їх негативної ідентифікації з політичною системою в цілому.

Отже, тільки легітимна і легальна політична влада набуває авторитет в суспільстві, коли громадяни добровільно передають їй владні повноваження, погоджуються підкорятися її рішенням і діям, вбачаючи в цьому виконання свого морального обов’язку, відчувають причетність до них і сприяють їх виконанню.

Поиск по сайту: