 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Світова політика та міжнародні відносини
Світова система взаємовідносин між державами є результатом багатовікової традиції міжнародної взаємодії між ними. З давніх часів люди почали формувати досвід політичного міжнародного спілкування. Спочатку це були регіональні відносини, які характеризувались наявністю сильної, домінуючої в регіоні держави (Давній Єгипет, Персія, Давній Китай, Давня Індія, Давня Греція і Рим). Великі географічні відкриття, починаючи з середини ХV ст. розширили межі міжнародного спілкування і виділили перших світових лідерів – Португалію, Нідерланди, Іспанію, Англію, Францію. Чим систематичнішими ставали взаємозв´язки між народами, тим більше зростала необхідність регулювати цей процес. У ХV ст. в Італії з´явились перші зовнішньополітичні представництва. Поступово формувався міжнародно-правовий звичай – прообраз міжнародного права. У 1648 р. після закінчення Тридцятирічної війни в Європі був підписаний Вестфальський договір, який заклав принципи нової світової системи, названої державно-центристською.У рамках Вестфальської моделі світу сформувались міжнародні системи, які послідовно змінювали одна одну.
Після війн Наполеона I з 1815 р. і до початку I Світової війни (1914 р.) існувала Віденська система МВ (Європейський концерт). У період між двома світовими війнами була сформована Версальско-Вашингтонська система МВ. Після Другої світової війни склалась Ялтинсько – Потсдамська система МВ, яка характеризувалась конфронтацією між двома наддержавами - СРСР і США, названою «холодною війною». З розпадом у 1991 р. радянської системи закінчився етап біполярного протистояння і почалося формування нової системи МВ. Сучасна система МВ ще не має загальноприйнятої назви. Частіше за все її іменують як Поствестфальська, однополярна або постбіполярна. Російський учений О.Неклесса характеризує її як динамічну глобальну систему світових зв´язків (intra-global relations) на противагу стабільній біполярності.
Головним питанням політики у ХХ-ХХІ ст. стали проблеми світової політики на міжнародних відносин між держави. В політології існує два виміри такого рівня політики: світова політика та міжнародні відносини.
Світова політика – це аналітичний комплекс аналізу впливу інтересів держав на світовий політичний процес. Саме на цьому рівні формується таке явище як «національний інтерес» - позиція держави у міжнародній політичній системі.
Міжнародні відносини (МВ) мають два рівні – перший рівень це комплекс двосторонніх та багатосторонніх відносин між державами у політичній, економічній, соціальній, військовій, дипломатичній, культурній, науково-технічній та інших сфер на підставі міжнародних договорів та інших нормативно-правових актів. Другий рівень міжнародних відносин – ценавчальна дисципліна, п редметом якої є дослідження міждержавних відносин у світовому масштабі. Головною категорією МВ - є національні інтереси держав. Ця дисципліна робить акцент на розмежуванні внутрішньої та зовнішньої політики держав світу та діяльність міжнародних урядових й неурядових організацій (ООН, ОБСЕ, МС та інші). У науці про міжнародні відносини існують такі напрями: політичний ідеалізм, політичний реалізм, неомарксизм, неореалізм, лібералізм та неолібералізм, багатополярність та біполярність.Засновниками цього підходу вважаються американські вчені - представників неоліберальної теоретичної школи міжнародних відносин – Роберт Кеохейн і Джозефа Най. Предметні галузі цих дисциплін, які досить швидко розвиваються, багато в чому перехрещуються, що перешкоджає їх чіткому розмежуванню. Міжнародно-політична наука представлена такими західними теоретичними школами: реалізмом і неореалізмом, лібералізмом і неолібералізмом, неомарксизмом и постмодернізмом, які дають різні трактування предмету та сутності СП і МВ.
Школа реалізму і неореалізму. Представниками її є Ганс Моргентау, Едвард Карр, Баррі Бузан, Кеннет Уолц та ін. Основні положення цієї школи такі:
- природа і суспільство діють за об’єктивиними законами, що дозволяє утворити універсальну теорію аналізу таких стосунків;
- центральним поняттям всіх взаємовідносин у політиці є категорії інтересу й ресурсу влади;
- природа міжнародних відносин являє собою реалізацію національного інтересу й тому анархічна, в ній відсутній наддержавний уряд та єдиний центр керівництва;
- держава перебуває у постійній готовності використати силу в наступальних чи оборонних цілях. Головна мета держави - максимізувати свій силовий потенціал, що гарантуватиме національну безпeку.
- головними регуляторами міжнародних відносин є силовий потенціалдержав і стратегічний баланс сил.
За Р. Ароном, міжнародні відносини є відносинами між націями як політичними утвореннями (державами). У їх центрі міжнародні відносини, які призводять до зіткнення інтересів навколо політичного, культурного, економічного й соціального домінування. Ключовим аргументом такого домінування виступає жорстка сила та армія.
Неореалізм у свою чергу акцентує увагу на міжнародних системах: біполярні (дві домінуючі держави), однополярні (одна держава гегемон), гомогенні (однорідні політичні системи, наприклад ЕС та США) й гетерогенні (різні політичні системи, що вступають у соціокультурний конфлікт, наприклад США та Китай).
Школу лібералізму і неолібералізму представляють Вудро Вільсона (28-й президент США ), Роберт Кеохейн, Джозеф Най та ін. Класичний лібералізм (ідеалізм), з´явившись як навчальний напрям на початку ХХ ст. ґрунтується на позитивній природі людини, орієнтованій на справедливість і мораль. В теорії МВ ідеалізм набув популярність на початку та наприкінці ХХ ст. Основні положення цієї школи такі:
- природа міжнародних відносин анархічна, але існує можливість їїрегулювати за допомогою міжурядових організацій і державних режимів.
- посилення взаємозалежності держав послабляє вплив анархії на МВ.
- головним завданням взаємовідносин держав є максимізація абсолютних вигід та мирне співробітництво.
Школа неомарксизму починає свій розвиток з 70-х рр. ХХ ст. Представники цього підходу - Імануїл Валлерстайн, Андре Франк є авторами світ-системної теорії. Суть цієї теорії розкривається в таких положеннях:
- Світ – це глобальна система різноманітних економік, держав, класів, суспільств, ідеологій та культур.
- За економічними показниками держави поділяються на «ядро», «периферію» і “напівпериферію». Провідна роль у системі МВ відведена економічно сильним державам, які представляють «ядро». «Периферійні» та «напівпериферійні» держави намагаються сперечатися з нав´язуваною їм стратегією розвитку.
Постмодерністський підхід у теорії міжнародних відносин виник під впливом неомарксизму у 80-ті рр. ХХ ст. як критика неолібералізму та неореалізму. Постмодернізм (лат. рost – після, фр. мoderne - сучасний) включає в свою чергу такі напрямки як фемінізм, конструктивізм. Представниками цього підходу є Джеймс Дерріан, Клер Cйоландер, Енн Тікнер, Роберт Кокс та ін. Суть постмодернізму в таких положеннях:
- сучасний світ визначається як складний соціальний конструкт, оснований на взаємодії різних акторів МВ.
- теорія МВ не повинна штучно поділяти світ на зовнішнє та внутрішнє середовище.
- новій структурі світу повинні відповідати нові технології взаємовідносин.
- світ характеризується різноспрямованими процесами – диференціацією (розшаруванням) й індивідуалізацією (визначенням своєї ідентичності).
Система міжнародної політики, на думку М. Каплана, визначає взаємодію між державами з метою нав’язуваннч їм певної лінії поведінки, що суперечить інтересам більшості членів суспільства. Робиться це з метою:
- встановлення так званої системи «балансу сил», тобто вирівнювати загрози та можливості у зовнішній політиці;
- універсальна система – загальні правила гри для всіх;
- ієрархія міжнародних систем – кожна з держав має право на інституціоналізацію власного національного інтересу.
На сучасному етапі розвитку МВ цей напрямок відійшов від теоретичної моделі на сторону більш прагматичної – парадигмальної (більш гнучкої систем). З цього приводу виділяють дві парадигми МВ: геополітичну та геоекономічну. Перша передбачає захист національних інтересів шляхом недопущення іноземного втручання у справи держави, забезпечення недоторканності національних кордонів та відстоювання певних ідеологічних позицій. Друга – шляхом забезпечення високих темпів економічного зростання та економічної інтеграції здійснюється змивання національних кордонів між державами, що також сприяє інтеграції культур та традицій у велику спільну «цінність» (наприклад, утворення Європейського союзу).
Нові тенденції сучасного світо порядку це деструктуризація світової системи, яка проявилась у зміні воєнно-політичного та ідеологічного протистояння Схід – Захід (СРСР-США) на політико-економічне Північ (економічно багаті країни) – Південь (бідні країни). Як наслідок – зміна відносно стабільної біполярності на нестабільну однополярність за одночасного посилення регіональних центрів (Китай, Індія, Росія, Бразилія та ін.).
Однією з домінантних проблем сучасної світової політики є глобалізація. Глобальна демократизація. Все більше країн у світі відмовляються від антидемократичних політичних режимів. Однією зі складних проблем сучасної СП є конфлікти. Змінилася якість міжнародних конфліктів. Здебільшого вони мають тенденції до регіоналізації (посилення конфліктів у регіонах) й інтернаціоналізації (збільшення кількісті втягнених у конфлікт сторін). Збільшилась кількість конфліктів міжнародного рівня на етно-релігійній підставі. З´явились нові тенденції і в засобах регулювання світових конфліктів. У першу чергу світові конфлікти відрізняються тим, що досить складно регулюються. З кінця ХХ ст. при вирішенні багатьох З кінця ХХ ст. при вирішенні багатьох міжнародних проблем застосовувався в основному силовий, а не правовий варіант урегулювання. Прикладом цього можуть бути бомбардування Іраку (80-ті, 90-ті рр.) і Югославії (1999 р.), антитерористичні війни в Афганістані (з 2001 р.), Іраку (з 2003 р.), Грузії (2008 р.), Сирії (2010 р.) та України (2014 р.). Кількість міжнародних конфліктів у 1980-1990-ті рр. збільшилось порівняно з періодом біполярності, а з середини 90-х рр. почала знижуватися, з кінця 90-х тримається на одному рівні. Однією з найбільш серйозних загроз для людства є ядерна зброя. Особливу небезпеку становить підвищення інтересу до ядерної зброї екстремістських режимів та угрупувань, а також можливість її застосування у регіональних конфліктах та війнах (на Близькому та Середньому Сході, на Корейському півострові, в Індії, Пакистані та ін.) «пороговими державами» (нестабільними країнами з ядерним потенціалом).
Поиск по сайту: