Необхідність, методи та органи державного регулювання інноваційної діяльності

Згідно статті 6 ЗУ “Про інноваційну діяльність” державне регулювання інноваційної діяльності здійснюється шляхом:

· визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

· формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

· створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

· захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

· фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

· стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

· встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

· підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

В економічній літературі окреслюють декілька причин необхідності державної підтримки інноваційних зусиль підприємств [3]:

1)Окремі підприємства, чи індивідууми не в змозі привласнювати адекватну частку загального зиску, що виникає від їхньої інновації в суспільстві. Наприклад, вони не можуть привласнити собі весь прибуток, який отримає суспільство внаслідок дифузії їхньої інновації. Але цього сумарного прибутку не було б у разі нездійснення цією приватною фірмою-піонером даної інновації.

2)Ризик, що існує в інноваційній діяльності, часто не під силу одному підприємству, бо означає для нього високу вірогідність банкрутства.

3)Неможливість організації відповідного науково-технічного інформаційного простору для потреб інноваційної поведінки на рівні окремої фірми.

4)Недосконалість ринку капіталів для звичайного отримання позики під інноваційний проект. Не враховуючи суспільний зиск, ціна такого капіталу залишається надто високою для багатьох інноваційних проектів.

5)Державне регулювання дає можливість суспільству уникнути розпорошення ресурсів при нераціональному дублюванні робіт з наукових досліджень, розробок та впровадження.

6)Потреби національної безпеки. Особливо це стосується військової техніки, де інновації вирішують переваги країни в озброєнні. Але, в широкому плані стан економіки країни, її конкурентоспроможність також є предметом аналізу і планування підтримки розвитку державними інституціями.

7)Зовнішні стосунки країни й окремих її фірм. На цьому терені часто стає важливим підтримати свої інноваційні ініціативи всупереч ринковій ситуації, яка складається на певний момент, заради майбутнього зростання.

Про ступінь державного втручання в інноваційні процеси в розвинутих країнах можна судити по такому показнику як наукомісткість валового внутрішнього продукту (відношення національних видатків на НДДКР до ВВП). За останнє десятиліття цей показник у розвинутих країнах стабілізувався (див. табл. 6.1).

Таблиця 6.1

Частка видатків на НДДКР у ВВП у країнах “великої сімки”, %

Мета державного регулювання на кожному історичному етапі розвитку економіки залежить від багатьох обставин і, в першу чергу від ступеня загального розвитку економіки. Класичний набір цілей державного регулювання економічно розвинених країн передбачає наступні складові:

• економічне зростання,
• повну зайнятість,
• економічну ефективність,
• стабільний рівень цін,
• економічну свободу,
• справедливий розподіл доходів,
• економічну забезпеченість,
• збалансованість зовнішньоекономічних відносин.

Розробка системи державного регулювання включає також визначення найважливіших соціальних, економічних та інших цілей і завдань на перспективу.

Регулювання інноваційного підприємництва держава може здійснювати прямими та непрямими методами.

Прямі методи – це методи безпосереднього втручання держави в інноваційну діяльність. Вони бувають переважно двох форм: адміністративно-відомча та програмно-цільова.

Перша форма полягає у прямому дотаційному фінансуванні на основі чинного законодавства.

Друга форма передбачає використання цільових програм. За цільовими програмами розвиваються технопаркові структури, венчурне підприємництво тощо.

Непрямі методи спрямовані на створення сприятливого інноваційного клімату і стимулювання новаторства. До непрямих методів передусім належать податкові та кредитні пільги, страхування інноваційних пільг.

Аналіз економічної ситуації, що склалася в Україні у процесі переходу до ринкової системи господарювання, а також досвід зарубіжних країн щодо державного регулювання інновацій дають змогу виробити певну стратегію формування інноваційної моделі розвитку шляхом застосування фінансово-кредитних та податкових важелів.

Органами державного регулювання інноваційної діяльності є:

1. Верховна Рада України.

2. Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

3. Представницькі органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради.

4. Виконавчі органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські ради.

5. Кабінет Міністрів України.

6. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності.

7. Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

Поиск по сайту: