Формирования и укрепления национального сознания

Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відроджен ня. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів -- політичної незалежності.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу дум ку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалеж ності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації. Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми про фесор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного -відродження: ака демічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і пуб лікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Од нак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку -- культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предме том вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті. На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спіль ною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядуван ня, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності. Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насам перед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприя ло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'яви лися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у за гальноєвропейському та слов'янському руслі. Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження XIX ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницькнй, який вважає, що цей процес тривав 130 років -- від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII -- початку XIX ст. він ділить на три основні періо ди: перший -- шляхетський або дворянський (1780 -- 1840 рр.); другий -- народницький (1840 -- 1880 рр.); третій -- модерністський (1890 -- 1914.рр.).

Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяль-ністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством ро сійської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а та кож деякі територіально-автономістичні тенденції. Другий період бере свій початок від виступу на суспіль но-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне міс це у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імпер ський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху. Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської Ук раїни, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших деся тиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни. Таким чином, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст.

Поиск по сайту: