Предмет і галузь досліджень соціології політики

Соціологія політики - одна з важливих галузей (функціональна підсистема) соціології, яка пояснює такі явища, як боротьба за владу і здійснення влади, оскільки саме ці явища є сутністю політики. Але водночас соціологія політики - галузь політології, тому що головну увагу вона приділяє взаємозв'язку проблем політичної влади зі структурою і розвитком суспільства як єдиного цілого.

Політика - це діяльність класів, соціальних груп, індивідів, яка проявляється у владних відносинах, тобто відносинах, спрямованих на завоювання, утримання, перерозподіл і використання влади. Це випливає з усталеного загальносоціологічного уявлення про владу як здатність (можливості) однієї частини суспільства пригноблювати іншу частину, нав'язувати їй свою волю, здійснювати певний вплив на її свідомість і поведінку з метою забезпечення власного інтересу і потреб, що за ним стоять. Що ж до політичної влади, ядром якої є держава, то ця влада спрямована на захист особистого (класового, групового, корпоративного) інтересу і опирається на систему інститутів.

Хоча політична влада, опираючись на систему інститутів на чолі з державою, вимагає організаційних дій, політичні відносини можуть носити як інституційний, так і не інституційний характер. Інститути, хоча вони й мають власні закони функціонування та еволюції, організовану людську діяльність, відіграють суттєву роль у політичному розвиткові суспільства.

Отже, говорячи про політику, ми так чи інакше повертаємося до неї як до людської діяльності, пов'язаної зі ставленням до влади.

Предметом соціології політики є соціальний механізм влади та її вплив у суспільстві на різних етапах його розвитку і функціонування. Саме вивчення механізму перетворення соціального в політичне, зокрема механізму формування із соціальної спільності політичного суб'єкта, відрізняє соціологію політики від інших політичних дисциплін. Завдання соціології політики полягає в конкретному аналізі змісту політики і політичної діяльності різних соціальних груп, у дослідженні характеру їх політичних інтересів, у вивченні політичних рухів, поведінки і свідомості мас.

Соціологія політики вивчає сутність влади, її природу і прояви з погляду конкретної людини, а також соціальних груп, верств, громадських організацій та об’єднань. Саме тому для соціології політики предметом особливої ваги виступає розгляд особистості як суб'єкта політичного життя, бо кожна людина в суспільстві є і об'єктом і суб'єктом політичних відносин. Соціологи розглядають політику через призму аналізу соціальної структури і неформальних соціальних інститутів, громадської думки і поведінки, через дослідження особистості й малих груп. Вони звертають увагу на необхідність вивчення конфліктів і змін, а не тільки миру і стабільності; бюрократизму і процедури прийняття рішень, а не тільки органів управління та їх апарату; усіх громадських організацій і рухів, неформальних об'єднань, а не тільки політичних партій і профспілок; різноманітних засобів залучення мас до політики, а не тільки їх участь у виборах; політичних лідерів різних рівнів, а не тільки керівників держав; політичної культури і традицій, а не тільки політичної ідеології: політичних систем і політичних режимів, а не тільки держав та їх форм. Соціологи внесли в дослідження політики такі поняття, як роль, статус, позиція, цінність, очікування, орієнтація, інституціоналізація. соціалізація і т.д.

Предметом вивчення соціології політики є такі питання:

• як соціальні процеси проявляються у соціальній структурі?

• які політичні дії необхідні для підтримки соціальної стабільності?

• як здійснюється інституціоналізація соціальних рухів?

• які соціальні підстави переходу від одного політичного ладу до іншого?

Зміст політичного життя становить особливу форму реалізації інтересів людей, класів, націй і тих, що їх представляють, партій і об'єднань за свідомим використанням важелів влади. Якщо соціальні групи, класи враховують об'єктивний хід історичного процесу, то політичні відносини даної суспільно-політичної системи розвиваються без соціальних потрясінь. Якщо ні - виникає велика вірогідність колізії та політичних конфліктів і конфронтацій (аж до революцій як засобу розв'язання суперечки).

Таким чином, предметом соціології політики є політична свідомість людей і їхня політична поведінка, які втілюються у діяльність держав і суспільних інститутів, організацій, а також механізм впливу на процеси функціонування політичної влади. Найпростіше соціологію політики можна визначити як дисципліну, котра вивчає взаємовідносини між суспільством і державою, між соціальним ладом і політичними інститутами. Аналізуючи ідеальний об'єкт відносин не інституційного суб'єкта до інституційних об'єктів, соціолог виявляє стійкі уявлення індивідів (маси, еліти, у центрі й на місцях) про політику, державу, президента чи іншого голову держави, про існуючу політичну систему, її позитивні й негативні сторони.

Соціологічні підсистеми, які займаються аналізом політичних відносин. З усіх соціологічних підсистем, які є предметом вивчення соціології політики, ми виберемо окремі, але найважливіші для аналізу політичного життя суспільства. Це - соціологія держави, соціологія політичних партій і політичних рухів, соціологія міжнародних відносин.

Соціологія держаки. Держава є предметом дослідження багатьох навчальних дисциплін, особливо правових наук. Соціологія політики займається державою з погляду суспільної зумовленості та суспільної ефективності функціонування державної влади. Слід зазначити, що соціологічна проблематика часто переплітається з проблематикою правової науки, і іноді неможливо провести чітку межу між соціологічним і юридичним аналізом конкретної проблеми в теорії держави і права.

Соціологічна проблематика держави охоплює такі питання:

1. Генезис і функції держави.

2. Типи й форми держави в їх зв'язку із соціально-економічним ладом.

3. Склад, структура і функції державного апарату.

Враховуючи, те, що багатьох із цих питань студенти так чи інакше торкалися у курсах «Теорія держави і права», «Історія держави і права» та інших суспільних наук, у пропонованих методичних рекомендаціях ми вважаємо за необхідне лише схематично нагадати сутність проблеми.

Держава склалася із пізніх форм общинно-племінного ладу і розвивалася протягом тривалого історичного періоду. Можна виділити чотири головні риси, які відрізняють державу від додержавних, общинно-племінних організацій:

1. Виникнення влади, яка вже не ототожнюється із суспільством; це публічна державна влада, ланками якої є організація озброєних людей, що займаються військовою справою.

2. Територіальний розподіл населення, коли вже не враховуються кровні зв'язки.

3. Поява груп людей, професією яких стало управління, а не продуктивна праця - інакше кажучи, виникнення державного апарату.

4. Поява різного роду зисків.

Будь-яка держава на усіх стадіях свого розвитку виконує певні функції. Найважливішою з них, яку прийнято називати «внутрішньою функцією держави», є захист інтересів панівного класу. Поряд із нею існує також зовнішня функція - організаційно-господарська і культурно-ідеологічна.

Ці функції не є статичними, вони еволюціонують, відіграючи у різні періоди не однаково важливу роль. Наприклад, внутрішня функція держави відходить на задній план у період відносної стабільності класових відносин, коли конфлікти стають не такими гострими і не вимагають прямого втручання держави. У період же загострення соціальних суперечностей вона негайно висувається на передній план. Зовнішня функція стає домінуючою, як тільки виникає серйозна військова загроза. Роль організаційно-господарської і культурно-ідеологічної функції залежить, зокрема, від ступеня втручання держави в ці галузі життя.

Особливе місце серед функцій держави посідає функція формування націй, а там, де вони вже існують, - підтримання оптимальних міжнаціональних відносин. У процесі формування нації держава відігравала важливу роль. Вона створювала зовнішні межі, в яких відбувалися процеси культурної, мовної та економічної інтеграції, сприяла налагодженню відносин з іншими людьми, створювала спільну для всієї нації державну ідеологію, яка відбивала національні проблеми, сприяла розвитку національної культури, у багатьох випадках була ініціатором створення національної релігії. Ці функції не зникають, коли нація ще остаточно не сформувалася, а лише набувають форми функції національної інтеграції навколо спільних національних інтересів.

Тип держави визначається, перш за все, характером пануючого способу виробництва, надбудовою якого є держава. Форми держави характеризуються сукупністю способів і методів здійснення влади тим суспільним класом (чи класами), якому належить державна влада. Форма держави залежить від форми правління, яка визначається законодавчим шляхом (наприклад, монархія чи республіка, парламентська чи президентська система), а також від політичного режиму (наприклад, демократичний, автократичний, мілітаристський).

Важливе місце в соціологічній проблематиці держави посідає державний апарат - цей особливий інструмент, який служить збереженню і зміцненню економічно пануючого класу шляхом легального використання насильства.

Але державний апарат не обмежується тільки органами насильства (армія, міліція), до його складу входять також інститути адміністрації та правосуддя, без яких держава неспроможна здійснювати свої функції у мирний час.

Як свідчить історія, державний апарат має бюрократичний характер, що випливає з його відчуження від суспільства. Для успішної боротьби з бюрократією, а також для того, щоб удосконалювати структуру і принципи діяльності державного апарату, необхідний його соціологічний аналіз.

Особливе місце в соціологічних дослідженнях посідає важлива частина державного апарату - армія. Предметом дослідження соціології армії є збройні сили як суспільний інститут: система їх внутрішніх відносин, зв'язків з іншими суспільними інститутами (особливо - з цивільними органами суспільної влади), а також їх роль у суспільстві в цілому.

Армія є найбільшою фізичною силою в державі. Звідси - дуже важлива проблема підпорядкування армії цивільній владі, що також є предметом дослідження соціології держави.

Закінчуючи розгляд соціології держави як підсистеми, слід зупинитися ще на одному важливому питанні - проблемі стабільності державного устрою, його тривалої спроможності приймати рішення і забезпечувати їх дотримання без відвертого застосування фізичних сил. Ідеться про його законність та ефективність.

Законність пов'язана із спроможністю системи формувати й підтримувати впевненість у тому, що існуючі політичні інститути якнайкраще підходять даному суспільству.

Ефективність пов’язана з фактичною діяльністю і означає той ступінь досконалості, з яким система виконує основні функції державного управління, як їх розуміє більшість населення та його важливі впливові групи, що контролюють основні економічні інститути.

Наступною важливою підсистемою є соціологія політичних рухів і політичних партій.

Політичні рухи - це такі громадські сили, які намагаються змінити існуючі умови чи закріпити їх шляхом впливу на уряд або ж шляхом боротьби за владу.

Таким чином, політичний рух є особливою формою громадського руху, який визначається у загальних рисах як спільне прагнення людей до реалізації спільних цілей. Характерною рисою, що виокремлює політичний рух із усіх інших суспільних течій, є те, що він використовує політичні засоби, тобто бореться за владу чи за вплив на спосіб здійснення цієї влади.

Основними елементами політичних рухів є визначення їх соціальної бази, оскільки ці рухи завжди відбивають певні суспільні інтереси, а характер цих інтересів віддзеркалює найважливіший аспект будь-якого політичного руху.

Виходячи з оцінки ролі, яку суспільні класи і соціальні верстви відіграють у створенні політичних рухів, останні можна розділити на такі, що мають класовий характер, міжкласовий характер, «позакласовий» характер.

Класовий аналіз полягає в тому, щоб показати: а) якою є суспільна база руху; б) з якими класами пов'язані керівники руху; в) стосовно яких класів програма руху є найбільш функціональною; г) які суспільні класи одержують найбільші вигоди внаслідок діяльності руху.

Разом із тим основою виникнення політичного руху не завжди буває суспільний клас. Рух може бути створений соціальною групою (наприклад, інтелігенцією або якоюсь її частиною), чітко визначеною професійною групою (наприклад, військовими) і навіть декласованими елементами. Такі групи діють подібно до класу, тобто створюють політичні рухи, висловлюючи свої групові інтереси і прагнення.

Політичні рухи розрізняються також за їх ставленням до політичного та економічного ладу. З цього погляду можна виділити консервативні, реформістські, революційні і контрреволюційні рухи. Перші виступають за збереження існуючого порядку, припускаючи лише мінімальні та абсолютно необхідні зміни. Контрреволюційні проти будь-якого ладу, що сформувався внаслідок перемоги революції чи реформістських рухів, за повернення до колишнього ладу.

Нарешті, політичні рухи розрізняються за ступенем і формою організації: стихійні, позбавлені організації (найчастіше короткочасні); слабо організовані (також короткочасні); з високим ступенем організованості й тривалості.

Усі зазначені критерії типологізації політичних рухів взаємозв'язані, однак критерій класовості має найважливіше значення, інші риси випливають з класової природи будь-якого політичного руху.

Політична партія - це такий політичний рух, який, по-перше, має високий рівень організації, по-друге, прагне до реалізації своїх цілей шляхом боротьби за владу чи за її здійснення і програмне не обмежується лише завоюванням впливу на спосіб здійснення влади.

Сам термін «партія» (частина загального) використовувався в дуже давні часи. Про партії говорили як про групи політиків, які об'єднуються навколо вождя, як про групи людей, які керують державою. Однак справжня історія політичних партій почалася з кінця XVIII і особливо в XIX ст.

Історія політичних партій є водночас історією політичного ладу та історією соціальних перетворень. Саме ці два фактори рішуче вплинули на появу і розвиток політичних партій. Партії розглядаються як елементи ладу, а також тих відносин, що існують між соціально-класовими силами, що діють у суспільстві.

Розглядаючи історичні партії у соціально-історичному контексті, слід виділити такі моменти:

1. Політичні партії виникають в умовах кризи феодального суспільства і формування капіталізму. Це час руйнування традиційних структур влади аристократії і заміни їх більш відкритим об'єднанням громадян.

2. З виходом на політичну арену нового суспільного класу - пролетаріату - створюються робітничі партії, які борються за участь у політичному житті. Зв'язок між партіями, з одного боку, і класами, суспільними верствами - з другого, простежується досить чітко, хоча й піддається змінам в умовах гострих політичних криз.

3. У XX ст. під впливом процесів національно-визвольного руху виникають партії в Азії та Африці - на континентах, де вони раніше не існували або вважалися чисто формальними.

4. У країнах Східної Європи після другої світової війни сформувалися політичні партії, програми яких передбачали побудову соціалізму і комунізму в своїх країнах. Одержавши поразку під час здійснення своїх цілей, ці партії або трансформувалися в партії соціал-демократичного типу, або взагалі припинили своє існування.

Формальний дозвіл діяльності партії ще не означає, що така партія може автоматично бути визнаною цілком легалізованим елементом системи.

Хоча політичні партії об'єднані основними, спільними для всіх рисами (сформульованими у визначенні політичної партії), однак їх характер має значні відмінності: вони стосуються класового характеру партій, типу їх організації, місця, яке вони посідають у системі влади, їхнього ідеологічного вигляду.

Соціологія міжнародних відносин. Міжнародні відносини детально вивчалися наукою про політику, а також наукою про міжнародні відносини, і лише останнім часом вони стали предметом вивчення соціології.

Дослідження соціологічних аспектів міжнародних відносин викликають усе більший інтерес у сучасному світі і вимагають залучення багатьох наукових дисциплін - права і соціології, географії та кібернетики, історії й демографії та ін. Усі вони в сукупності являють собою науку про міжнародні відносини, в якій певне і досить важливе місце посідає соціологія.

Політичні процеси різного масштабу і спрямованості, а також різні фактори, які складають середовище міжнародних відносин, є цілісною системою. Міжнародні відносини і зовнішня політика складаються з дій, в основі яких лежить розрахунок, а також процесів, що регулюють взаємовідносини держав за межами їхніх національних кордонів. Завдання соціолога - детально дослідити складові елементи концепції планомірного управління, тобто тих, що мають відношення до планування і реалізації конкретних акцій на міжнародній арені. До таких елементів відносяться акції управління; особи, які реалізують зовнішню політику; цілі та об'єкти управління; межі управління; взаємодія у процесі управління і наслідки управління. Важливими категоріями є такі, як національний інтерес, аналіз прийняття рішень з проблеми зовнішньої політики.

Таким чином, соціологія міжнародних відносин - це поєднання теорії соціології з певним типом емпіричних досліджень із використанням методики процедур одержання та обробки інформації. Ідеться тут про: а) широке застосування соціологічних методів дослідження думок і позицій для інтерпретації мотивів дій у галузі міжнародних відносин; б) використання статистичного матеріалу щодо залежностей між певними факторами; в) використання соціологічного методу аналізу пропаганди (особливо так званого аналізу змісту) для інтерпретації ролі пропаганди у міжнародних відносинах; г) застосування соціологічних методів дослідження для аналізу функціонування і впливу на міжнародні відносини як великих міжнародних організацій, так і національних організацій.

Тема 2.3 Особистість у системі соціальних зв’язків

Соціологія особистості - галузь соціології, предметом вивчення якої є особистість як суб'єкт і об'єкт соціальних відносин суспільно-історичного процесу на рівні взаємозв'язків особи і соціальних спільностей. Соціологія особистості - це об'єкт наукових пошуків для багатьох західних дослідників - Ч. Кулі, Дж. Міда, В. Томаса, Ф. Знанецького, П. Сорокіна, Т. Парсонса, З.Фрейда, Е.Фромма та інших. Плідно працюють над проблемами соціології особистості і українські дослідники. Серед них - О. Злотіна, В. Тихонович, Л.Сохань, Н. Паніна, Є. Головаха, В. Хмелько, О. Донченко В. Андрущенко та інші.

Розкрити поняття " особистіст ь" можна лише через поняття "людина", "індивід", "індивідуальність".

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює у собі зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціальне значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Особистість - це стійка система соціально значущих рис та властивостей людини, що реалізуються в процесі соціальних зв'язків через активну предметну діяльність та спілкування.

Особистість є об'єктом та суб'єктом соціальних відносин. Особистість як об'єкт соціальних відносин характеризується через:

• соціалізацію - процес входження у суспільство, включення особистості у соціальні зв'язки, у різні типи соціальних спільностей, засвоєння нею соціальних норм і культурних цінностей. Вона охоплює як соціально контрольовані процеси цілеспрямованого впливу на людину, так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування;

• соціальну ідентифікацію - усвідомлення особистістю своєї приналежності до певної спільноти, її поведінки відповідно до прийнятих у групі норм. Рівень вимог з приводу ідентичності залежить від широти та значущості набору ролей, які реалізує людина в межах даної спільності від ступеня згуртованості та форм регламентації поведінки у суспільстві.

Особистість як суб'єкт соціальних відносин характеризується через:

• самоусвідомлення особистості як соціально-психологічної характеристики людини. Джерелом усвідомлення власної самобутності є люди, що оточують систему ціннісних орієнтацій, через яку вона сприймає та оцінює соціальну реальність. Вони набувають функцій найважливіших регуляторів соціальної поведінки;

• потреби, мотивації, соціальні настанови та соціальну поведінку. Потреби відображають залежність людини від зовнішнього та соціального середовища. Природні потреби визначаються біологічною сутністю людини (житло, їжа, продовження роду, одяг). Соціальні потреби є продуктами суспільного життя, рівня розвитку людини.

Мотивації - це внутрішні збудники поведінки людини. Найпоширенішими мотивами діяльності є матеріальна зацікавленість, бажання досягти успіху, самореалізуватися у творчості тощо.

До мотиваційної структури особистості входять настанови, які визначають схильність людини до певних дій, реакцію на об'єкти.

Суттєвою рисою молоді є те, що значна її частина не має власного соціального статусу, знаходиться на стадії «статусного мораторію», характеризується або попереднім соціальним статусом, тобто соціальним становищем батьків, або своїм майбутнім статусом, пов'язаним із професійною підготовкою.

Молодь входить у життя в умовах уже функціонуючих соціальних інститутів, які не завжди відповідають її потребам, що призводить до виникнення криз, конфліктів.

Важливим питанням є визначення вікових параметрів молоді. Вони залежать як від історичних особливостей, традицій так і від рівня соціально-економічного розвитку країни.

Нижня межа визначається біологічною, статевою зрілістю.

Верхня - визначається з урахуванням юридичного повноліття, закінчення навчання, здобуття професії, одруження та набуття економічної незалежності.

За законами України цей вік означується від 14 до 28 років Як специфічна соціально-демографічна група суспільства молодь визначається не лише віковими межами, а й тим, яке місце вона посідає у соціальній структурі суспільства, особливостями соціального розвитку. Молоді притаманні основні та другорядні особливості. До основних належать: фізіологічні, психологічні, вікові та соціальні характеристики. Другорядні пов'язані з основними і виявляються у залежності від суспільно-корисної діяльності, місця проживання, соціального статусу людини тощо.

У житті молодої людини умовно можна виділити три основних періоди:

• період пошуку - коли молода людина сама для себе визначає та приймає рішення стосовно навчання та сфери професіональної діяльності;

• період інтеграції у суспільство пов'язаний з першими роками професіональної діяльності;

• період інтенсивної, творчості, та продуктивної діяльності.

Незважаючи на те, що у сучасному суспільстві значно розширилися можливості для власного самовизначення та індивідуального розвитку, молодь як була, так і залишається найбільш уразливою, незахищеною частиною суспільства.

Сучасна молодь, з одного боку, відчуває себе особливою групою суспільства, з іншого - все більше страждає від невирішеності своїх специфічних проблем. Досить важливим чинником, який деформує свідомість молоді, є відсутність довіри до неї з боку суспільства. Молодь є частиною суспільства, вона входить у розмаїття його зв'язків та відносин, однак дуже рідко залучається до вирішення та реалізації програм розвитку суспільства. Це визначає протиріччя, що існують на рівні молодь - суспільство. Найбільш суттєві з них наступні:

• рівень освіти та матеріальне становище молоді;

• потяг до знань і необхідність працювати;

• прагнення самостійності та економічна залежність від батьків;

• професійний статус та потреби сучасного ринку праці;

• бажання вирішувати власні проблеми самостійно і реальна участь у прийнятті управлінських рішень.

Специфічними функціями молоді у суспільстві є:

• функція відтворення, яка полягає у збереженні та відтворенні на більш високому рівні усієї системи суспільних відносин;

• функція трансляційна, яка полягає у переданні наступним поколінням знань, досвіду, традицій та цінностей;

• функція інноваційна, яка полягає у тому, щоб творчо розвинути, удосконалити усе, що створено попередніми поколіннями.

Незважаючи на проблеми, з якими постійно стикається молодь, у наш час значно розширилися можливості для власного вибору життєвого шляху, стилю життя, системи ідеалів та цінностей. Але одночасно зростає індивідуальна відповідальність за власний вибір, потреба у самопізнанні та самоутвердженні.

Слід зазначити, що згідно Закону України "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" створена мережа соціальних служб для молоді, головним завданням яких є допомога молоді у вирішенні її проблем. Соціальні служби для молоді, де б вони не функціонували, мають за мету:

надавати молоді інформаційну, правову, психологічну, медичну та інші форми соціальної допомоги;

Соціальні настанови - це соціально визначені можливості особи діяти відповідно до об'єкта дії. Складовими елементами настанови є:

• когнітивна частина, тобто усвідомлення ставлення до об'єкта;

• афективна частина, тобто емоційне ставлення до об'єкта;

• поведінкова частина, тобто послідовна поведінка стосовно об'єкта.

У соціологічній літературі соціальні настанови називають "аттітюдами". З точки зору відомого російського соціолога В. Ядова, настанови не існують окремо, а становлять ієрархічну систему.

На першому рівні знаходяться елементарні настанови, які пов'язані з задоволенням життєвих потреб. На другому рівні - соціальні настанови, які формуються на основі оцінки соціальних об'єктів та ситуацій. На третьому рівні - узагальнені соціальні настанови, які визначають загальну спрямованість особи. Четвертий рівень - система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності та досягнення цих цілей.

Соціальна поведінка - це усвідомлені, цілеспрямовані дії, засновані на урахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, існуючих соціальних норм.

Поиск по сайту: