Пізньоантичного суспільства

Найбільш характерною рисою традиційного погляду на римську історію є наполегливе прагнення розглядати її останні століття як епоху кризи і занепаду. Одні дослідники бачать в ній занепад "римського духу", інші - криза античної культури, треті - економічний занепад і зубожіння населення, четверті - політичне і військове ослаблення під натиском варварів, п'яті - криза рабовласницького ладу, шості - захід античного міського ладу і заснованої на ньому цивілізації, сьомі - занепад ринкової економіки та натуралізацію господарства, восьмі - оріенталізація держави, поневолив і довели до занепаду суспільство. Різні поєднання цих та інших компонентів кризи створюють враження історіографічного розмаїття підходів до позднеримской історії, об'єднаних, проте, загальним вихідним постулатом (свого роду аксіомою): у IV-V ст. римське суспільство знаходилося у стані невідворотного занепаду, перешкодити якому не могли ніякі зусилля держави або окремих імператорів. Неясна лише причина настільки невблаганного розростання кризових явищ, за прояви яких приймаються практично всі сторони економічного, суспільного, політичного, культурного життя, зміни в ідеології та військовій практиці.

В останні десятиріччя серед дослідників набуває популярності підхід, відповідно до якого пізньоантичного суспільства було не занепадом, а закономірним етапом розвитку античної цивілізації.Реформи Діоклетіана спробували пристосувати колишні форми адміністративної системи та внутрішньої політики до багаторазово збільшеному протягом III століття цивільному колективу. Але виявилося, що двадцятимільйонну колективу громадян вже не можуть бути повною мірою адекватні принципи суспільного життя Принципату, навіть скориговані Півночі. Реформи Костянтина звільнили внутрішню політику від деяких, занадто тісно пов'язаних з культурною спадщиною міської полісного життя і тому застарілих, форм. З того часу почалася боротьба античних суспільних традицій з новими, імперськими формами політики та гуртожитки. Оскільки подібні форми взаємовідносин держави і суспільства, монарха і міських громад, вже були вироблені в умовах монархій елліністичного світу, цей процес часто справляє враження еллінізації (або оріенталізація) Римської імперії. Християнство, особливо на Сході, активно допомагало цьому процесу на боці держави, прагнучи зайняти нішу панівної ідеології імперії. Природно, що його опонентом виявилася антична культура в римській оболонці, пов'язана з міським товариством. Перехідний період рухомого рівноваги між общинним міським початком і формується імперської державною структурою зайняв близько двох століть (з початку IV до другої половини VI століття). Це умовне рівновагу і визначало своєрідність особи пізньоантичного суспільства.

Розвиток будь-якого суспільства виявляється у трансформації одних його форм в інші. Пізньоантичного суспільства природним чином виросло з Ранньою імперії. Криза III століття виглядає способом вироблення політичного знаряддя для вирішення нових соціальних завдань, а адміністративна політика Діоклетіана - способом застосування цього знаряддя. Імператор, з вождя-принцепса громадянського колективу став доминус-паном, як і батько прізвища, у приватному праві представляв все сімейство, персоніфікував тепер все цивільне населення Імперії. Ця ототожнення суспільства з імператором було осмислено Євсевієм Кесарійським у формі посередництва імператора між громадянами і християнським богом. Імператор був покликаний контролювати розподіл прав і обов'язків між громадянами. Але збільшені розміри цивільного колективу тепер не дозволяли дотримуватися єдність прав і обов'язків. Тому продолжавшее мислити себе у ролі громадянського колективу суспільство почало поділятися на сословія.Фіксація прав та обов'язків кожного їх станів - сенатори, куриалами, сільські плебеї, члени ремісничих колегій, колони і т.п. - Відбувалася поступово до середини V століття, а остаточні форми ухвалила тільки в законодавстві Юстиніана. Тому пізньоантичного суспільства IV - початку V століть суттєво відрізнялося від пізньоантичного суспільства другої половини V - першої половини VI століть. Але поки основний осередком популяційного поля продовжувала залишатися міська цивільна громада, суспільство зберігало свою генетичний зв'язок з Античної цивілізацією.

Ідеологічна боротьба всередині цього суспільства, яка оформляла в оболонку то вірності античним римським культів, то відданості новому християнству, то особливої ​​його різновиди, оберталася навколо питань прав і взаємних обов'язків громадянина, суспільства і держави, персоніфікованого імператором. "Нове" християнство звільнило релігійну сферу від національної римської специфіки, зберігши всі античні теоретичні уявлення про владу. Суспільство, як і раніше мислило себе громадянської (потім це стало називатися - християнської) громадою, тільки тепер їй протистояли не жили всередині кордонів імперії перегріни, а варвари за межами імперії. Християнізація імперії привела до того, що брали християнство прикордонні варвари ставали частиною свого, християнського світу. Розвивалося відчуження громадянина і держави штовхало його до зближення з варварами, в світі яких ще була відсутня жорстка система гноблення. Варварський світ, вигодуваний на кордонах імперії, природним чином перетік в його межі, довершуючи руйнування зв'язку державних структур і суспільства там, де вони були ослаблені. Місцеве населення західних римських провінцій більш ніж у десять разів перевищувало число переселилися на їхню територію германців. Зламавши римську державну машину, вони не могли порушити уклад життя рядового населення. Більшість завойованих "римлян" явно хотіло бути завойованими. Через два-три століття колишні римляни асимілювали завойовників і на території колишньої імперії почав розвиватися феодальний лад, перехід якого в зрілу стадію, однак, призвів до античного Ренесансу.

Система зв'язків громадянин-місто-держава в Східному Середземномор'ї мала більш міцні корені, ніж на Заході. Тому Східна імперія виявилася більш стійкою по відношенню до тиску варварської периферії. Для Візантії велику небезпеку становило сусідство з Близькосхідної цивілізацією, частина території якої римляни завоювали в свій час. Сформована задовго до Античній тутешня цивілізація із своїми соціо-нормативними принципами не брала чужих античних форм громадської огранізації. Знаряддям боротьби з ними став іслам, що перетворився на дієвий цивілізаційнийінструмент тільки з поширенням у Єгипті та на Близькому Сході. Ренесанс Близькосхідної цивілізації, оформленої колись Ахеменідами, в мусульманській оболонці істотно потіснив християнський, або, іншими словами, колишній римський, світ. Боротьба ісламського і християнського світів в епоху середньовіччя була логічним продовженням боротьби римлян з парфянами і персами, але вже на інших рубежах і під іншими гаслами. Як і у випадку з німецькими варварами, політичне й ідеологічне розвиток ісламського світу було спровоковано сусідством з Римською цивілізацією. Але якщо на Заході мав місце симбіоз імперії і варварського світу, то на Сході розвивалося їх постійне протистояння і суперництво.

Східна Римська імперія протягом V і VI століть ще боролася за збереження соціо-нормативних принципів Античної цивілізації, але до VII століття опинилася в сусідстві з тісними її новими соціально-політичними формами Західної Європи та Близького Сходу. Напруга сил суттєво змінило співвідношення суспільства і держави на користь останнього. Візантія була змушена пристосовуватися до нових умов свого існування. Антична спадщина в суспільному житті стало недозволеною розкішшю і перетворилося в пережила свого часу традицію.

Поиск по сайту: