 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Загальні стилістичні норми усного мовлення
Стилістичні засоби (ресурси) української мови. Нормативність і правильність мовлення: орфоепічні, словотвірні та лексичні норми.
Відомий український мовознавець В. Русанівський зазначав: «Сьогодні культура і мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини і всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що в низькій культурі мови виявляються виразні ознаки бездуховності...
Мовна неграмотність, невміння писати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську і навпаки чомусь перестали сприйматись як плями на службовому мундирі.
Мовна культура – це надійна опора у вираженні незалежності, думки розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника».
Не секрет, що не завжди на належному рівні ведуться ділові переговори, виступи перед співробітниками чи незнайомою аудиторією. І, на жаль, частково огріхи припадають на невдало підібрані й сказані слова.
Наприклад, доповідачі, лектори у своїх виступах часто вживають російські слова в українському варіанті або ж навпаки, тобто калькують їх. Часто можна почути у приватній та офіційно-діловій розмові, як через мовознавчу некомпетентність порушується граматична й лексична структура слів. Нерідко говорять:
лєкція ( замість ) лекція, тєма ( замість ) тема
проблєма ( замість ) проблема навєрно ( замість ) мабуть
канечно, конєшно ( замість ) звичайно невздовзі ( замість ) невдовзі
пойнятно ( замість ) зрозуміло поощряє ( замість ) заохочує
Европа ( замість ) Європа сольоний ( замість ) солоний
тута ( замість ) тут
Не завжди мовцями розрізняється й логічна структура слів. Наприклад: прошу (будь ласка) і прошу (звертаються з проханням), шкода (про жалість, втрати, збитки) і шкода (даремно, не варто).
Трапляється, що не точно коментується значення і вживання паронімів. Наприклад: відігравати (роль), грати (на чомусь) і ґрати (металева конструкція).
Іноді мовці у засобах масової інформації використовують маловідому термінологію. Наприклад: біле (чорне, зелене, м'яке, срібне) золото. При їх заштампованості негативним є те, що вони не сприяють зрозумілості, а, навпаки – затемнюють його зміст, бо не кожен читач зрозуміє, що живе золото – риба, біле – бавовник, чорне – вугілля і т.д..
Значна частика мовців насичують свою мову просторіччям, територіальними діалектами, нехтують вимовою, а іноді й роблять це навмисне, мовляв, для «кращого ефекту», але досягається зворотній.
Бувають випадки, коли доповідач чи лектор нав’язливо звертається до слухачів: «Вам зрозуміло?», «Вам ясно?». Запитання такого типу свідчать, що виступаючий недооцінює слухачів і цим ображає їх.
Такі відхилення від нормативного мовлення не сприймаються співрозмовником чи слухачами, це стомлює їх, створює дискомфорт і свідчить про низький рівень промовця.
Важливим компонентом ділового спілкування є етика мовлення. Адже від того, якими лексичними засобами володіє мовець, яку має інтонацію, вимову, як послуговується жестами, емоціями – залежить рівень його освіченості і культури.
Вміння володіти словом – велика майстерність, яка передбачає володіння усіма без винятку нормами літературного мовлення, зокрема – орфоепічними, словотвірними, лексичними.
Орфоепічні норми.
Орфоепія (гр. огthоеріа — сукупність правил літературної вимови) - це розділ науки про мову, що вивчає систему норм літературної вимови. Предметом вивчення орфоепії є:
- звукові особливості мовлення (усне мовлення розглядається не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам);
- правильна вимова звуків мовлення (голосних і приголосних);
- правильна вимова звукосполучень;
- правильна вимова окремих слів і їх форм.
Практичне значення орфоепії винятково важливе, оскільки дотримання орфоепічних норм, як й інших літературних норм, удосконалює мову як засіб спілкування, полегшує обмін думками. Унормована вимова є однією з ознак культури мовлення.
Орфоепічні норми будь-якої мови якнайтісніше пов'язані з тією діалектно-територіальною базою, на основі якої виникла літературна мова. Сучасні норми української орфоепії склалися історично на основі вимови, властивої середньо-наддніпрянським говорам. Без сумніву, на вироблення орфоепічних норм української літературної мови впливали й інші говори, але цей вплив був значно меншим, ніж у галузі, наприклад, лексики чи морфології.
Однією з характерних рис української літературної мови є її милозвучність (евфонічність). Проте евфонічність української мови не є її постійною й неодмінною якістю. Вона, як і кожна мова, потребує певної фонетичної організації висловлювання, свідомого прагнення уникати незграбності в поєднанні звуків під час мовленням. Важливим засобом досягнення милозвучності в українській літературній мові є позиційне чергування голосних та приголосних у— в, і —й, фонетичні варіанти повнозначних та службових слів типу імла — мла, іржа — ржа, з — зі — із, над — наді та ін.
Недотримання правил чергування призводить до виникнення чужих українській мові немилозвучних звукосполучень: зустріч народних депутатів з студентами; нарада відбулась в Кривому Розі; гроші одержав в касі; на відпочинок поїхала у Одесу. У наведених прикладах поряд опиняються по кілька приголосних взст, свкр;ввк або голосних ауо. Цього можна й треба уникати, використовуючи фонетично-орфоепічні варіанти: зустріч народних депутатів із (зі) студентами; нарада відбулася в (відбулась у) Кривому Розі; гроші одержав у касі; на відпочинок поїхала в Одесу (до Одеси).
Особливість української орфоепії — чітка, без редукції вимова голосних звуків (крім ненаголошених е й и, котрі наближаються один до одного, а також ненаголошеного о перед складом з у) як у наголошених, так і в ненаголошених позиціях, що зумовлено слабкістю головного наголосу в, слові, а в зв'язку з цим розвиненою системою побічних наголосів.
Приклади
Українській літературній вимовічуже акання, невластиве воно й більшості українських говорів. Наприклад, у словах дорого, болото, молоко якість звука о в усіх складах однакова, під наголосом він тільки довший від ненаголошених. Таким чином, вимовляння а на місці ненаголошеного о, що його нерідко можна почути по радіо й телебаченню (патрі а тичний вчинак, зрослі п а треби мол а ді, д а тримання міжнародних угод, виступ міністра зак а рдонних справ) суперечить українській орфоепічній нормі.
Невід'ємною рисою української орфоепії, що теж сприяє її милозвучності, відсутність редукції за глухістю дзвінких приголосних, які вимовляються завжди дзвінко в кінці слова та складу. Кожний складник паронімічних груп лід - літ, плід – пліт, ліз - ліс, гриб - грип, везти - вести, гадка - г атка вимовляється по-різному, оскільки підміна дзвінких приголосних глухими не відповідає нормі української орфоепії, зумовленій особливостями фонологічної системи говорів, що лягли в основу літературної мови. Замість «репорташ з місця подій; п’ятнадцять хвилин на дев'яту годину; мокрий сніх, слапка хуртовина; сім рас одмір, один рас відріш» слід вимовляти: «репортаж з місця подій; п'ятнадцять хвилин на дев'яту годину; мокрий сніг; слабка хуртовина; сім раз одмір, один раз відріж».
В українській мові глухі передньоязикові африкати ц, ч мають дзвінкі відповідники, що позначаються двома літерами дз і дж. Місце й спосіб артикуляції кожної з пар цілком однакові, вони відрізняються наявністю чи відсутністю голосу. Наприклад, сиджу у вимові відрізняється від сичулише наявністю голосу в третьому від початку звуці. Можна зіставити ще кілька пар слів, де африкати дж та ч стоять, в однаковій позиції, отже, й вимовляти їх треба однаково (тільки першу з голосом, а другу без нього): заходжу — захочу, зрідження — зречення, - джерело — чересло, джаз — час. Африката дз в словах кукурудза, ґудзик має звучати (відмінність лише в наявності голосу) так само, як її глухий відповідник у словах - царина, куций. В усному мовленні, не виключаючи лекторського, й дикторського, часто, чуємо не африкати (злиті сполучення проривного приголосного з фрикативним того самого місця утворення), а окремі звуки - д і ж, д і з: дослід-ження, поход-ження, д-жаз, сид - жу, ход-жу, під-жак, кукуруд-за, ґуд- зик або тільки фрикативні елементи без проривних: вожу, їжжу, сижу, хожу замість воджу, їжджу, сиджу, ходжу; що є грубим порушенням літературної; норми. В позиції на початку слова обидві дзвінкі африкати вимовляються здебільшого правильно джміль, дзеркало, дзиґа
Літерою щ в українській літературній мові позначається звукосполучення шч. Відступ від норми являє собою вимовляння слів вищий, нащадки, щасливий, щедрий, Київщина, Львівщина, Польща, що з м'яким подовженим шьшь: вишьшьий, нашьшьадки, шьшьасливий, шьшьдрий, Київшьшьина, Львівшьшьина, Польшьшьа, замість правильних варіантів: вишчий, нашчадки, шчасливий, шчедрий, Київшчина, Львівшчина, Польшча.. Звуки дж, ч, ж, ш в українській літературній мові тверді, але в позиції перед голосним і вони деякою мірою пом'якшуються, внаслідок чого існує протиставлення звукосполучень джи — джі,чи — чі, жи — жі, ши — шї: джиґун — бджілка, читач — чіткий, жилка — жінка, шир — шість. Нерідко чуємо ненормативну вимову зазначених шиплячих: читкий ритм, зачипає інтереси працівників, жиноча громада, шисть градусів тепла, вірши молодого поета
В українській літературній вимові, крім твердого л (лад, лоза, лука, стіл, крило) та м'якого ль (ліс, ляда, сіль), маємо середній «нейтральний» л у позиції перед голосними е та и: легіт, легко, Олена, липа, лихо. Так само мусимо вимовляти даний звук в аналогічній позиції в словах іншомовного походження: лекція, проблема, телеграма, лимар, лимон. Вимова на зразок лєкція, проблєма, телєграма, лімон не відповідає орфоепічній нормі, крім тих випадків, де і в іншомовних словах пишеться й вимовляється після л за правилом «дев'ятки»: лідер, лімузин, лірика, література і под.
Орфоепічна норма, що регулює вживання фрикативного Г (голос) та проривного Ґ (ґанок), розхитана внаслідок вилучення з української абетки літери ґ в 1933 році. З виданням нового «Українського правопису» поновлено цю літеру. Її рекомендується писати, а відповідний звук вимовляти в українських і запозичених та зукраїнізованих словах аґрус, ґава, ґазда, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґедзь, ґелґотати, ґерґотати, ґирлиґа, глей, гніт, ґрасувати, грати, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа, дзиґлик та в похідних від них ґвалтувати, ґратчастий, ґречність, підґрунтя тощо. Також у прізвищах Ґава, Ґалаґан, Ґудзь і под. Добре, що ця літера тепер є в українському алфавіті. Можемо розрізняти на письмі й у вимові слова гніт («гноблення», род. відм. гніту) і ґніт (у лампі, род, відм. ґнота), грати (дієслово) і ґрати (іменник), гулі (гуляння) і ґулі (нарости на тілі). Безперечно,кількість слів із звуком ґ не вичерпується списком, наведеним у новому виданні правопису 1990 року. Але багато мовців тепер почали запроваджувати норму на власний розсуд. На сучасному етапі видається доцільним користуватися рекомендаціями правопису 1929 року, в якому пункт про вживання г і ґ розроблений досить ґрунтовно. Отже, в словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти г (бо так вимовляють самі греки): ген, генетика, гігант, гімн, гімназія, біографія, монографія, гомеопатія, графіка, логіка, орган, організм, організація, трагедія, трагізм. Тобто в усіх грецизмах, якими є слова з компонентами гео-, гетеро-, гідро-, гіпер-, гіп-, геліо-, голо- (від гр. hоlоs «увесь, цілий»), гомо- (від гр. homos «рівний, однаковий»), граф-, лог- та ін. Наприклад, географія,гетерогенний, гідра, гідродинаміка, гіпертонія, гіпотрофія, геліотерапія, голографія, гомологія, логопедія, педагогіка. У давно засвоєних словах з інших мов також слід уживати г. Наприклад, у словнику Б.Грінченка слова газета, гвардія, генерал, геній, градус пишуться з г, хоч там є літера ґ.
У новіших запозиченнях з латинської та інших мов (крім грецької) ґ вживається на місці h, ۲ на місці g. Тож ґатунок,гільйотина, ґума, Ґріґ, але гумус, гуманізм,Гайдн. Особливу увагу варто звертатина слова, де є обидва звуки Гегель, Гюго. Таким чином, звук ґ у словах іншомовного походження можна вживати лише там, де для цього є підстави
В українській мові літерою х відтворюється, як правило, іншомовна фонема сh: Фридрих, Халдей. Фонему h cлід передавати через г. Багато мовців, беззастережно наслідуючи російську традицію, вимовляють Ханс, Хофман, Йоханнесбург тощо. У російській мові таке явище виправдане, бо там немає фрикативного г, є тільки ґ і х. А в мові українській вимова ґ або х на місці г неприпустима. Тут можлива тільки фонема г: Ганс, Гофман, Йоганнесбург і под.
Акцентуація (наголошування). При характеристиці будь-якої літературної мови серед інших властивих їй рис виділяють акцентуаційну норму. В українській літературній мові ця цілком сформована норма є водночас найменш усталеною. Тут дуже відчутні впливи діалектів (для яких характерна строкатість наголосу) та інших мов, особливо близькоспоріднених. Строкатість наголосу в різних українських говорах, представники яких робили й роблять більший чи менший внесок у збагачення літературної мови, зумовила наявність слів, де визнається нормативним подвійний наголос: весняний—весняний, ясний—ясний, байдуже—байдуже, завжди—завжди. Проте випадків подвійного наголошування в літературній мові з її тенденцією до вироблення сталих норм не так багато, кількість їх дедалі скорочується. Навіть у наведених прикладах наголоси весняний, ясний, байдуже, завжди переважають. Можна сказати, що в офіційно-діловому мовленні, яке вимагає більшої уніфікації своїх норм, слів із подвійним наголосом немає. Тут акцентуаційна норма дотримується чіткіше.
Але за тісних контактів літературної мови з діалектами та іншими мовами з'являються чинники, що протидіють зазначеній тенденції до чіткішої нормалізації мовлення в ділянці наголосу. Особливо часто порушується наголос у словах з великою частотністю вживання: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять, котрі в мовленні багатьох дикторів, лекторів, коментаторів, парламентарів звучать неправильно з погляду акцентуації: новий, близький, тонкий, текстовий, фаховий, випадок, ненависть, середина, одинадцять, чотирнадцять. Скажімо, слово випадок у літературній мові та в діалектах завжди мало й має один наголос — на першому складі. Воно входить до низки слів подібного способу творення з наголосом на префіксі: вибалок, вигризок, виняток, виросток, виселок, висновок та ін. Тож наголос випадок неприродний для української мови, він з'явився, можливо, під упливом польського wypadek.
В усному мовленні замість правильних наголосів у дієсловах візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підемо, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду і т. п. нерідко чуємо візьму, кажу, роблю, ідемо, йдете, піде, підуть, повернеться, знайдеться, було, взяла, несла, принесла, прийду. Тут позначається вплив українських південно-західних, північних говорів та в деяких випадках російської мови. В українській і російській мовах є ряд близьких звучанням і тотожних значенням слів, що відрізняються наголосом: живопис, літопис, рукопис, машинопис, перепис, верби, кишка, коромисло, приятель, босий, косий, кидати, клеїти, вчора тощо — живопись, летопись, рукопись, машинопись, перепись, верба, кишка, коромисло, приятель, босой, косой, кидать, клеить, вчера. Під упливом російської мови українські слова інколи наголошують живопис, літопис, перепис, кидати, клеїти, що є відступом від норми.
Іменники чоловічого та жіночого роду, які мають у множині наголос на закінченні, в поєднанні з числівниками два (дві), обидва (обидві), три, чотири переносять наголос на основу: брат — брати, шлях — шляхи, жінка — жінки, книжка — книжки, але два (три, чотири) брати, дві (три, чотири) жінки. Порушенням акцентуаційної норми є перенесення наголосів типу брати, книжки на сполучення іменників з числівниками: два (три, чотири) брати, шляхи; дві (три, чотири) жінки, книжки.
Уваго! Культура мовлення.
Поиск по сайту: