КІЛЬКІСНА ОЦІНКА РІВНЯ ФІЗИЧНОГО ЗДОРОВ’Я ЛЮДИНИ

Турбота про збереження здоров'я і довголіття кожної людини, турбота про здоров'я нації – найважливіша задача цивілізованого суспільства. Валеологія – наука, що ставить за свою мету вивчення умов, які дозволяють зберегти генетично детермінований рівень здоров'я виду і не скорочувати терміни його життя безрозсудною поведінкою або невідповідним середовищем існування.

Одним з інтегральних показників повноцінного здоров'я і високої якості життя кожної людини є її довголіття. Багато дослідників вважають, що максимальні терміни індивідуального життя типові для жителів гірських селищ на висотах 1200-1800 м над рівнем моря. Це підтверджується і даними спеціальних досліджень. Проте за узагальненими даними ВООЗ максимальними показниками очікуваної тривалості життя характеризуються такі країни, як Японія (75,0 років), Швеція і Швейцарія (73,3 і 73,2), Ісландія, Італія та Австралія (72,8; 72,7; 72,6). У загальному ряду держав Україна знаходиться ближче до мінімальних показників, нижче за такі країни, як Бразилія (59,8), Узбекистан (59,4) і Філіппіни (59,3). В Україні очікувана тривалість життя складає всього 59,2 роки, що не набагато вище, ніж в Росії (58,6) і Таджикистані (54,7).

Фахівці стверджують, що рівень здоров'я населення на 49-53% залежить від способу життя; генетика та біологія людини складають 18-22%, навколишнє середовище і природно-кліматичні умови – 17-20%; всього 8-10% визначається якістю медичної допомоги [Лисицин Ю.П., Комаров Ю.М., 1987].

Корифеї античної медицини стверджували, що фізичні навантаження і загально-зміцнювальні профілактичні заходи більш ефективні в забезпеченні здоров'я, ніж безпосередня терапія гострого періоду захворювання.

З моменту відкриття світу мікробів основні зусилля медицини спрямовано на боротьбу зі збудниками інфекційних хвороб. Вона велась шляхом вакцинації, введення лікувальних сироваток, дезинфікуючих засобів, сульфаніламідів, антибіотиків. Проте патогенні мікроорганізми пристосувались до нових умов набагато раніше, ніж людина. У свою чергу, ліки, стали причиною появи багатьох медикаментозних хвороб, що у наш час вже складають, за даними ВООЗ, близько однієї третини всієї кількості хвороб у світі.

Академіку М.Д.Стражеско належить дивний для його часу, пророчий вислів, що пролунав ще в 30-х роках минулого сторіччя. Він писав: “Багато молодих лікарів вважають, що чим більше ліків вони призначать хворому, тим краще. Це глибока помилка”. Завідувач кафедри фармакології Військово-медичної академії Петербургу, академік І.П.Павлов писав: “…Коли я бачу рецепт, що містить пропис трьох і більш ліків, я думаю: яка темна сила укладена в ньому!” За останні десятиліття медики перестали дивуватись наявності “темних сил” у медикаментах. Як виявилось, в арсеналі фармаколога немає жодного засобу, що не давав би тих або інших побічних ефектів. Навіть для аспірину, добре вивченого препарату, тільки після більш ніж сторічного використання виявлено токсичні властивості. Сьогодні смертність від вживання ліків посідає 5-е місце в світі. При цьому 41% випадків медикаментозної хвороби викликають антибіотики. На другому місці – сульфаніламідні препарати. Часто причинами таких хвороб є транквілізатори й гормональні препарати.

Незважаючи на розробку нових лікарських засобів, збільшення кількості лікарів і середнього медперсоналу, збільшення асигнувань на медицину, загальна захворюваність населення не зменшується. Кількість усіх вперше зареєстрованих випадків захворювань в 2007 році, в порівнянні з 1995, зросла в середньому на 12%. Проте за цей же період частота хвороб крові й імунної системи збільшилась на 34%, новоутворень – на 38%, патології серцево-судинної системи – на 94%, ендокринної системи та обміну речовин – на 120%.

Несприятливий стан здоров'я жінок і чоловіків у всіх цивілізованих країнах знижує народжуваність, збільшує інвалідність і загальну смертність, призводить до зниження чисельності громадян як України зокрема, так і інших країн Європи взагалі.

Абсолютна й відносна кількість працездатних осіб зменшується, що негативно впливає на економіку. За період з 1990 до кінця 2010 року населення України зменшилось з 51,838 до 46,144 млн. осіб, тобто скоротилось майже на 6 млн. Народжуваність у 1913 році складала 44,1, а в 2007 – всього 10,3 новонароджених на рік на 1000 населення. Якщо цю тенденцію не зупинити, то віддалені перспективи розвитку держави дуже несприятливі. За проголошеними в 2005 році прогнозами Інституту демографії і соціальних досліджень НАН України, при продовженні нинішніх тенденцій розвитку до 2050-го року населення країни може скоротитись до 35 млн. осіб.

До причин такої різкої депопуляції України слід віднести політичну, економічну й соціальну нестабільність, розквіт корупції, різке зниження виконавчої дисципліни у всіх сферах виробництва. Органи охорони здоров'я не в змозі підтримувати належний рівень кваліфікації своїх кадрів і, тим більше, рівень належної уваги до здоров'я населення, яке, в свою чергу, не завжди в змозі сплатити високотехнологічні діагностичні процедури, дорогі, але не завжди високоякісні зарубіжні медикаменти й візити до кваліфікованих фахівців. Крім того, ефективність домінуючого нині фармакологічного напряму медицини, у зв'язку з високими темпами мутацій і адаптації патогенної мікрофлори, суттєво знизилась. Почастішали випадки резистентності бактерій до антибіотиків, а новітні протимікробні засоби мають настільки широку гамму побічних ефектів, що багато лікарів вважають за краще користуватись менш токсичними препаратами рослинного походження або методами натуральної медицини.

Стійкість мікроорганізмів до етіотропної терапії сьогодні досягає 90%, тобто антимікробні дії втрачають своє значення. Разом з цим, зниження імуннореактивності вже розвинулось у 50-70% населення планети, а умовно-патогенна у минулому мікрофлора набула здатність викликати клінічні форми захворювань. На другому за токсичністю місці після антибіотиків знаходяться сульфаніламідні препарати. Навіть вітаміни групи В у 7% випадків викликають розлади стану здоров'я. Незадоволеність населення державною фармакологічною медициною штовхає багато пацієнтів до рекламних оголошень осіб, які “знімають порчу”, і широко розповсюдились останнім часом, “відводять пристріт”, нібито знімають від усіх хвороб і нездужань, що турбують пацієнта.

Особливо загрозливо виглядає ситуація зі станом здоров'я найуразливішої частини населення – дітей та юнацтва. Щорічно в країні відбуваються спалахи інфекційних дитячих захворювань, до яких залучаються сотні дітей.

Щороку в Україні реєструється близько 400-600 тис. випадків інфекційних захворювань серед дітей, не рахуючи грипу й ГРВІ (реєструється 4,5 – 6,6 млн. випадків). Від гострих інфекційних захворювань в Україні щороку вмирають до 600 дітей. Тільки за період з 2000 по 2007 рр. загальна захворюваність цієї групи населення зросла на 17%. При цьому найпоширеніші в дитячому віці форми патології – захворювання легенів – збільшились на 24%, захворювання нервової системи, хвороби крові, кровотворних органів та імунної системи – на 131%.

Більше за інших страждають діти великих міст. Їх здоров'я губить наднормативна густина населення мегаполісів, насичена патогенною мікрофлорою, вихлопними газами і промисловими викидами атмосфера, відсутність абсолютно необхідної дитячому організму високої фізичної активності як у дошкільних установах, так і в школі. Проблема посилюється властивою міським дітям залежністю від телевізора й комп'ютера, що сприяє катастрофічному зниженню ініціативності. Звичка пасивно сприймати інформацію переноситься на реальну дійсність і породжує “синдром Обломова” – страх активних дій, схильність до депресивних станів при виникненні стресових ситуацій, суїцидальні тенденції. Не дивно, що “перше місце” за загальною захворюваністю дітей в Україні належить дітям міста Києва.

Комплекс досягнень цивілізації, відсутність належного обсягу фізичних навантажень, чистого повітря й натуральної їжі знижують рівень фізіологічної резистентності організму дитини, стають причиною раптової смерті дітей на уроках фізкультури, приводом для частих простудних захворювань, виникнення алергічних станів. Раннє використання медикаментів призводить до дисбактеріозів, алергій, виснаження детоксикаційних функцій печінки й подальших соматичних або психологічних розладів.

Надмірне захоплення молодих лікарів і частини населення фармакологічною медициною вже призвело до кризи довіри до неї. Про це свідчить бурхливий розквіт парамедицини, знахарства й окультизму. В цих умовах особливого значення набуває так звана біофізична медицина, що не застосовує медикаментів.

Природна, натуральна медицина передувала фармакологічному етапу розвитку мистецтва лікування й мала чималі досягнення. Вона не викликає непередбачуваних віддалених наслідків. Використовує математично чіткі фізичні закономірності, точно дозується, регулюється й вимірюється. Біофізичні дії не кумулюются в тканинах, можуть бути припинені у будь-який момент процедури.

Сонце, повітря, вода, кліматичні чинники, фізичні вправи, мануальна терапія і праця були в первинній медицині і стають нині найефективнішими засобами підвищення резистентності організму до неминучих у реальному житті стресових дій середовища, до нефізіологічного способу життя цивілізованої людини. Окрім природних чинників, біофізична медицина широко використовує діагностичні й терапевтичні властивості інструментальних фізичних дій. Це електромагнітні випромінювання різної частотності, теплові й холодові адаптогени, вода, повітря, їжа, фізичне навантаження, клімат тощо. Разом з цим, вона використовує й інструментальні форми відтворення фізичних чинників середовища. Це аероіонізація повітря, електромагнітні високо-, надвисоко- і ультрависокочастотні впливи, інфрачервоні, ультрафіолетові спектри, лазерні випромінювання, ультразвукові, інфразвукові, вібраційні дії, пневмо- та гідромассаж, акустичний ендомассаж, біорезонансні дії і т.п.

Здоров’я та хвороба основні категорії наукового пізнання в медицині. На жаль, здоров’я, на відміну від хвороб, в практичній медицині досліджено значно менше. Вивчаючи хворобу, ми чітко уявляємо, що мова йде про конкретний патологічний процес з певними закономірностями розвитку, стадійністю, розповсюдженістю, проявами та ін. На відміну поняття «здоров’я» донедавна вважалося як деяка абстрактно-логічна категорія. Однак історичний досвід показав, що розробка одного лише вчення про хворобу не може вирішити проблему досягнення високих показників здоров’я населення.

Для того, щоб зберігати та зміцнювати здоров’я, іншими словами керувати їм, необхідна інформація, як про умови формування здоров’я (характер та умови реалізації генофонду, стан оточуючого середовища, спосіб життя та ін.), так і про кінцеві результати їх реалізації – конкретні показники, які характеризують стан здоров’я індивіда чи популяції. Основними факторами, які впливають на стан здоров’я популяції та конкретного індивіда вважають: спосіб життя, стан оточуючого середовища, генетичний фактор, рівень медичної допомоги.

Вивчаючи сучасні проблеми стану здоров’я населення, виділяють популяційний та індивідуальний рівні здоров’я. Під станом здоров’я популяції розуміють систему статистичних показників, які визначають особливості відтворення населення (медико-демографічні характеристики), запас фізичних сил (показники фізичного розвитку), дієздатності, захворюваності, інвалідності та показники донозологічних станів.Враховуючи визначення зі Статуту ВООЗ в 1948 р., індивідуальне здоров’я людини – це стан повного фізичного, душевного та соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб чи фізичних вад. Але за визначенням ВООЗ неможливо встановити які саме критерії є проявами здоров’я, тому існує ще більш сотні дефініцій індивідуального здоров’я. Виходячи з сутності, дефініцію індивідуального здоров’я можна представити наступним чином: здоров’я - динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного та регуляторного (інформаційного) забезпечення функцій, характеризується стійкістю до дії патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою прояву біологічних (збереження індивіду, репродукції – продовження роду) та соціальних функцій (Апанасенко Г.Л., 1992 р.).

Різним рівням ієрархічної організації людини (соматичному, фізичному, психічному (душевному) та соціальному) відповідають і аспекти здоров’я: соматичний, фізичний, психічний (духовний) та соціальний.

Соматичне здоров’я – поточний стан органів і систем.

Фізичне здоров’я – певний функціональний резерв, який забезпечує максимальну продуктивність органів і систем при збереженні якісних меж їх функцій, що зумовлює швидку адаптацію організму до умов навколишнього середовища та сприяє підвищенню резистентності до різних несприятливих чинників. Фізичне здоров’я лежить в основі реалізації біологічних функцій – збереження особи та продовження роду. Фізичне здоров’я зумовлює високій рівень фізичного розвитку, фізичної підготовленості та працездатності. Основними показниками фізичного здоров’я є: рівень та гармонійність фізичного розвитку, функціональний стан організму (його резервні можливості), рівень імунного захисту і неспецифічної резистентності, наявність захворювання чи дефекту розвитку.

Психічне здоров’я – стан загального душевного комфорту, який зумовлює здатність людини адекватно відтворювати оточуючу дійсність, формувати в своїй свідомості суб’єктивний образ оточуючого світу та забезпечує адекватність поведінкових реакцій. В основі психічного здоров’я лежить сфера емоцій, відчуттів, мислення та ін.

Соціальне (духовне) здоров’я – комплексціннісних установок і мотивів поведінки в суспільстві. В основі соціального здоров’я лежить особлива діяльність свідомості, яка спрямована на пошуки сенсу життя, свого місця в ньому.

Дослідження та корекція стану здоров’я людини з урахуванням всіх рівнів його організації є метою валеології – науки про збереження та зміцнення здоров’я практично здорової людини.

Ми вже відмічали, що М.М. Амосов вперше поставив запитання: “Хто із здорових здоровіший?” та запропонував термін “кількість здоров’я”. На його думку, фізичне здоров’я представляє собою певний функціональний резерв, який забезпечує максимальну продуктивність органів і систем при збереженні якісних меж їх функцій, що зумовлює швидку адаптацію організму до умов навколишнього середовища та сприяє підвищенню резистентності до різних несприятливих чинників. Автор підкреслює, що цей функціональний резерв може бути виражено конкретними показниками чи параметрами. Це дало поштовх для розвитку такої науки, як санологія (медична валеологія) – наука, яка вивчає сутність, механізми і прояви здоров’я, методи його діагностики, прогнозування та корекції.

На теперішній час існує декілька моделей, на яких базується визначення “кількості здоров’я”. Серед них на особливу увагу заслуговують: нозологічна, донозологічна та діагностика здоров’я за прямими показниками.

1. Нозологічна (традиційна) діагностика здоров’я. В практичній медицині ще й досі оцінка здоров’я базується на єдиній альтернативі “здоровий-хворий”. Вважається, що діагноз «здоровий» є обґрунтованим тоді, коли не виявлені ознаки маніфестації патологічного процесу, а всі показники функцій знаходяться в межах фізіологічної норми, тобто, якщо при обстеженні у пацієнта не виявлено ознак захворювання, то методом виключення ставиться діагноз “здоровий”. Але така альтернативна оцінка повністю не відображає справжній стан речей. Наприклад, пацієнт на момент обстеження може мати субклінічно, сублабораторно або латентно протікаючи патологічні процеси, які практично неможливо виявити загальними скринінговими методами обстеження, тоді лікар помилково (помилка має методичний характер) виставляє діагноз «здоровий». Таким чином можна говорити про наявність чотирьох станів:

1) здоров’я – оптимальна стійкість до дії патогенних агентів, фізична, психічна та соціальна адаптивність до умов життєдіяльності, що змінюються;

2) передхвороба – можливість розвитку патологічного процесу без зміни сили діючого фактору (факторів) внаслідок зниження резервів адаптації, та ознаками саморозвитку процесу;

3) стан, який характеризується наявністю патологічного процесу без ознак маніфестації;

4) хвороба – маніфестований у вигляді клінічних проявів патологічний процес, який відображається на соціальному статусі індивіда.

При існуючому сьогодні підході – характеристиці здоров’я за відсутністю ознак хвороби – виділення цих станів неможливо. Крім того, така модель оцінки стану здоров’я не дає його кількісної характеристики, тобто наскільки здоровий пацієнт (рівень здоров’я індивіду).

2. Модель «донозологічної діагностики» основана на “адаптаційній” концепції В.П. Казначеєва і Р.М. Баєвського (1974). В основу даної концепції покладено положення про те, що адаптаційні можливості людини є мірою її здатності зберігати нормальну життєву діяльність в неадекватних умовах середовища. На думку авторів, при переході від стану здоров’я до хвороби відбувається декілька стадій, під час яких організм намагається пристосуватися до нових умов існування завдяки змінам рівня функціонування і напруження регуляторних механізмів. Залежно від ступеня напруження адаптаційних механізмів, автори пропонують здійснювати донозологічну діагностику. При цьому вони виділяють наступні стадії адаптаційного процесу або донозологічні стани: 1) задовільна адаптація; 2) функціональне напруження механізмів адаптації (нестійка, короткочасна адаптація), 3) незадовільна адаптація (напруга механізмів адаптації) та 4) зрив механізмів адаптації. Для характеристики донозологічних станів найбільше розповсюдження отримав метод математичного аналізу варіабельності серцевого ритму (Баєвський Р.М., 1979), який дозволяє визначати індекс напруження міокарду (ІН) та метод розрахунку “адаптаційного потенціалу системи кровообігу” (АП).

Ще один метод донозологічної діагностики доволі простий, не потребує складного обладнання і може бути рекомендований для масових обстежень. Для розрахунку адаптаційного потенціалу системи кровообігу пропонується наступна формула:

АП=0,011*ЧП+0,014*АТс+0,008*АТд+0,014*В+0,009*МТ-(0,009*Р+0,27),

де: В – вік в роках, МТ – маса тіла (в кг), Р – зріст (в см), АТс та АТд – систолічний та діастолічний артеріальний тиск (мм рт ст), ЧП – частота пульсу (в хв.).

Загальна оцінка АП оцінюється за наступною шкалою (табл. 1):

Таблиця 1

Поиск по сайту: