ЗАГАЛЬНІ ПОНЯТТЯ ПРО МЕДИЧНУ ВАЛЕОЛОГІЮ

Засновником науки про здоров’я людини в сучасному її розумінні справедливо вважають І.І.Брехмана, який сформулював методологічні основи збереження та зміцнення здоров’я практично здорових осіб. Він запропонував новий науковий напрям — фармакосанація (“ліки” для здорових), що декларує необхідність зміни всієї стратегії охорони здоров’я шляхом вивчення етіології, діагностики якості та кількості здоров’я індивіда. В узагальненому вигляді І.І.Брехман назвав це “валеологією” (від лат. valeo — бути здоровим) і в 1987 р. видав монографію “Введення у валеологію — науку про здоров’я”. Автор стверджував, що наука про здоров’я не може обмежуватись тільки медициною, а має формуватись також на основі екології, біології, психології та інших наук, тобто бути інтегративною.

У 1985 р. вперше представлено модель для оцінки рівня соматичного здоров’я індивіда (Апанасенко Г.Л.).

Валеологія – наука про формування, збереження та зміцнення здоров'я людини в духовному, психічному, фізичному й соціальному плані.

Наука валеологія виникла на стику низки наук, зокрема медицини, фізіології, психології, педагогіки, соціології тощо.

Об'єктом сучасної медицини є хвора людина й особа, яка перебуває у «третьому стані». Ця наука, в основному, лікувальна, а зусилля профілактичної медицини спрямовані, головним чином, на захист людей від певних захворювань.

Об'єктом науки валеології є здорова людина й особа, котра перебуває у «третьому стані»; її предмет – здоров'я індивіда, який живе в реальному, складному світі.

Людям доводиться відчувати на собі переважно негативний вплив факторів навколишнього середовища, що призводять до виникнення стану передхвороби, або «третього стану».

Завданням валеології є не тільки констатація «третього стану» організму, але й розробка методів і способів виведення людини з нього, а також запобігання цьому станові з метою покращення здоров'я.

Отже, валеологія зосереджує свої зусилля не на ліквідації хвороб (цим займається, в основному, медицина), а на їх запобіганні.

Валеологія має переважно прикладний характер і дає практичні рекомендації для підтримання здоров'я на всіх рівнях: духовному, психічному, фізичному та соціальному. Основною метою цієї науки є виховання здорового, повноцінного члена суспільства.

Існує дві стратегії досягнення здоров’я населення: по-перше, через лікування хворого і, по-друге, шляхом збереження здоров’я практично здорової людини. З першої стратегії виходить вчення про хворобу (патологію) і клінічна медицина. Друга стратегія реалізується в рамках комплексу гігієнічних дисциплін.

Практика показала, що за допомогою першої стратегії досягти бажаного неможливо. Цей висновок підтверджується також тим, що людство не в змозі використати сучасні досягнення медичної науки для всіх, хто має у цьому потребу, через високу вартість діагностичних і лікувальних заходів.

У другій половині ХХ ст., коли виникла і набула широкого розповсюдження “епідемія” хронічних неінфекційних захворювань, вочевидь стає факт, що з метою досягнення здоров’я якнайбільшої кількості населення слід надавати перевагу другій стратегії — охороні здоров’я практично здорової людини. Однак з’ясувалось, що гігієнічна наука, яка очолювала цю стратегію, також не може вирішити зазначену проблему.

Справа в тому, що в центрі уваги гігієни опинились не сама людина та її здоров’я, а умови людського існування. Однак проблема здоров’я невіддільна від проблеми людини як біосоціального об’єкта. Вона виникає разом з людиною і змінюється відповідно до розвитку культури людства.

Здоров’я є дуже складною для визначення категорією, що характеризує результат взаємодії індивіда та довкілля (умов його існування), головних мотивів його життєдіяльності та світосприйняття в цілому. Будь-яка категорія як явище є значно ширшою за ті визначення, котрими її спробують характеризувати.

Збереження й укріплення здоров’я за своєю сутністю є проблемою управління здоров’ям. Процес управління складається з таких формальних етапів: збирання й аналіз інформації про стан об’єкта, прогноз; формування програми управлінських дій, її реалізація; аналіз адекватності й ефективності програми (зворотний зв’язок). Сучасний стан медичної науки не дає можливості висунути аргументовану програму управління здоров’ям. Створення “здорових” умов існування, за наукове обґрунтування яких несе відповідальність гігієнічна наука, — це “пасивно-оборонний” шлях профілактики. Активну ж позицію оздоровлення неможливо обґрунтувати без визначення сутності, кількісної характеристики індивідуального здоров’я, яким слід керувати. Це і є основною проблемою вчення про здоров’я.

Ще Гіппократ і Авіценна виділяли кілька градацій здоров’я. Гален сформулював поняття про “третій стан” — перехідний між здоров’ям та захворюванням. І.І.Мечников в доповіді “Про цілющі сили організму” на з’їзді природознавців та лікарів у 1883 р. протиставив “етіологічному” погляду на виникнення хвороб Р.Коха власну теорію. Він вважав, що виникнення хвороби — це процес взаємодії між збудником (причиною) та організмом. Однак успіхи клінічних дисциплін на тому етапі розвитку медицини загальмували розвиток учення про ці властивості організму.

Як реакцію на кінцевий незадовільний результат діяльності клінічної медицини слід розглядати спробу патологів С.М.Павленка та С.Ф.Олейника сформулювати положення про механізми здоров’я та способи впливу на них. У 60-ті роки ХХ ст. вони обґрунтували науковий напрям, що отримав назву “санологія”.

Санологію визначали як “загальне учення про протидію організму захворюванню”. Основу протидії складає “саногенез” — динамічний комплекс механізмів пристосування, що виникає під впливом надзвичайного подразника. Фундатори цього напряму стверджували, що механізми саногенезу можна удосконалювати з метою підвищення стійкості організму та підтримки здоров’я в цілому. Слабкою стороною теорії було положення про те, що “динамічний комплекс захисно-пристосувальних механізмів формується лише тоді, коли з’являється небезпека захворювання”. Цей теоретичний прорахунок ледве не згубив всю концепцію саногенезу.

Концепція саногенезу не була поцінована належним чином і забулась майже на 20 років. Тим часом стало очевидним, що механізми саногенезу діють постійно й у здорової людини. Тільки при порушенні рівноваги між силою шкідливого фактору й адаптаційними можливостями організму вони вплітаються в патогенез як протидія механізмам власне пошкодження, сприяючи збереженню гомеостазу та одужанню.

Вагомий внесок у розвиток проблем саногенезу зробили представники військової медицини (70-ті роки ХХ ст.), що займались медичним забезпеченням осіб, які працювали в екстремальних умовах (льотчики, підводники, космонавти, водолази). При цьому, перед медиками завжди стояло завдання оцінки “міцності” здоров’я їх підопічних. Саме в цій площині було сформульоване поняття донозологічної діагностики (Баєвський Р.М., 1973).

Вперше про здоров’я як конкретну категорію, що має кількісну оцінку за прямими показниками, висловився М.М.Амосов. Він запропонував термін “кількість здоров’я”, що може визначатись через резервні можливості функцій організму.

У той же період з’явились роботи з проблеми нормології (Корольков О.А.,.Петленко В.І.). Однак “норма” має таке саме відношення до валеології, як “синдром” до патології.

Наприкінці 80-х р. ХХ ст. Ю.П. Лісіцин поновив термін “санологія”, під яким він розумів науку про суспільне здоров’я, фундаментом якої є категорія “спосіб життя”.

Колектив кафедри спортивної медицини та санології (завідувач професор Г.Л.Апанасенко) сформулював критерії валеології як науки, визначив її цілі та завдання, методологію, об’єкт дослідження, методи спостереження; створив навчальну програму та програму комп’ютерного тест-контролю рівня знань практикуючих лікарів, які проходять передатестаційну підготовку.

Заради об’єктивності неможна не згадати про протидію формуванню валеології як науки з боку деяких гігієністів, які претендують на монополію в науці про здоров’я. Однак за 150 років існування наукова гігієна так і не змогла виділити “індивідуальне здоров’я” в самостійну категорію.

Міністерства освіти Росії та України в педагогічних навчальних закладах ввели викладання предмету “Валеологія”. За кордоном набувають поширення напрями “health promotion” і “health education”.

У коло своїх інтересів валеологія виділяє проблему індивідуального здоров’я. Разом з тим, валеологи добре уявляють роль соціально-гігієнічних факторів у збереженні та зміцненні здоров’я індивіда. В системі оздоровчих заходів передбачаються відповідні дії, що корегують спосіб життя людини. Саме методи валеології, що виявляють зміни в рівні здоров’я конкретної людини, дозволяють у перспективі застосувати нову технологію контролю за станом здоров’я населення, особливо з огляду на перехід до загальносімейної медичної практики.

Валеологія не є альтернативою нозологічній медицині, а поповнює її, розширює кордони медицини в цілому. Разом з патологією та гігієною вона може стати основою загальної теорії медицини та нової стратегії практичної охорони здоров’я.

Культура здоров'я – важливий складовий компонент загальної культури людини, що визначає формування, збереження та зміцнення її здоров'я. Культурна людина є не тільки «споживачем» власного здоров'я, але й його «виробником».

Високий рівень культури здоров'я людини передбачає її гармонійне спілкування з природою й оточуючими людьми.

Елементом культури здоров'я є уважне і правильне ставлення людини до самої себе, прагнення до самопізнання, формування, розвитку і самовдосконалення особистості.

Культура здоров'я – це не тільки сума знань, обсяг відповідних умінь і навичок, але й здоровий спосіб життя гуманістичної орієнтації. Рівень культури здоров'я визначається знанням резервних можливостей організму (фізичних, психічних, духовних) і вмінням правильного їх використання.

Отже, довголіття, здорове, щасливе життя багато в чому залежать і від самої людини.

Якщо люди часто хворіють, мають надлишкову вагу, вживають алкоголь, палять, дратівливі, некомфортно почувають себе з оточуючими, тобто не дотримуються здорового способу життя, то рівень їх культури здоров'я визначають як низький.

Аргументоване обґрунтування необхідності бути здоровим і прагнення стати таким є елементами культури здоров'я, які повинна знати сучасна людина.

Здоровий спосіб життя передбачає знання і дотримання режиму навчання й відпочинку, правил харчування й особистої гігієни, визначення й обов'язкове виконання фізичних вправ, що забезпечують оптимальний руховий режим, а також усвідомлення шкідливості вживання наркотиків, алкоголю, тютюну. При цьому велике значення має правильний вибір індивідуальних оздоровчих систем або їх поєднання та практичне використання з метою зміцнення здоров'я (самомасаж, загартовування, дихальні вправи, аутогенне тренування тощо).

Дотримання здорового способу життя впливає на формування, збереження та зміцнення здоров'я, сприяє інтелектуальному й духовному розвитку особистості, успішному навчанню.

Спосіб життя впливає й на фізичний стан здоров'я людини. Оптимальний руховий режим сприяє гармонійному розвитку тіла й забезпечує високий рівень функціонування систем організму. Це, у свою чергу, є умовою високої працездатності людини. На фізичне здоров'я позитивно впливають дотримання правил особистої гігієни, режиму навчання й відпочинку, правильне харчування, загартовування, а також ряд інших чинників, що зумовлюють нормальне функціонування організму.

Здоровий спосіб життя людини, позитивно впливаючи на стан її здоров'я, на духовність, моральні орієнтири, формування певних рис характеру (напр., волі, оптимізму, цілеспрямованості) тощо, полегшує переборювання психоемоційних навантажень, стресових ситуацій, що свідчить, у свою чергу, про високий рівень психічного здоров'я особи.

Підтриманню такого рівня сприяє, наприклад, релаксація, аутогенне тренування, метод словесно-образного емоційно-вольового управління станом людини.

Духовне здоров'я та краса – нерозривні поняття, а краса – це гармонія всебічних якостей особистості, що забезпечує її цілісність.

Здоровий спосіб життя допомагає зрозуміти, у чому полягає сенс життя. Він певною мірою виховує співчуття, доброзичливість, терпимість до оточуючих.

Здоровий спосіб життя також сприяє самореалізації особистості. Спосіб самореалізації індивіда залежить від його устремлінь, а також від шкали моральних цінностей, що склалась у особи.

Отже, здоровий спосіб життя сприяє зміцненню соціального здоров'я особистості й суспільства в цілому. Він включає цінності високого порядку, оскільки спрямований на гуманізацію й активізацію людської діяльності, удосконалення індивідуальних якостей особистості.

Вчений І.П.Павлов стверджував: «Здоров'я – це безцінний дар природи, воно дається, на жаль, не навіки, його треба берегти. Але здоров'я людини багато в чому залежить від неї самої, від її способу життя, умов праці, харчування, її звичок».

Поиск по сайту: