Самотній сад

Сипле, стелить сад самотній

Сірий смуток - срібний сніг,

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха скорбний сміх.

Серед саду страх сіріє,

Сад солодкий спокій снить,

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено сичить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад,

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

- Геніально! Незрівнянно! - закричали англієць та італієць.

Потім усі замовкли. Говорити вже не було потреби...

Це переказ бувальщини. Мабуть, це можна спробувати зробити і в інших мовах, проте дана оповідь в черговий раз підтверджує красу і багатство української мови.

“Історія української мови, як і української нації взагалі, надзвичайно трагічна й разом з тим повчальна. Вона свідчить про якусь незбагненну силу українства, здатність його знову й знову відроджуватися після нищівних, здавалося б, смертельних ударів, катастроф!”,- зазначає автор книги “Барви української мови” Василь Горбачук.

Мова наша живе, незважаючи на заборони і переслідування упродовж десятиліть і століть:

1720 – указ Петра 1 про заборону книгодрукування українською мовою;

1754 – указ Катерини 11 - заборона викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;

1769 – синод дає розпорядження відібрати українські тексти з писаних церковних книг; вилучити букварі з тих закладів, які їх мали;

1775 – ліквідація Запорозької Січі, яка була фундатором і опорою Києво-Могилянської академії;

1811 – закриття Києво-Могилянської академії (на той час Україна мала 24 друкарні, Росія - 2);

1817 – постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;

1863 – Валуєвський циркуляр про заборону випуску книг українською мовою;

1876 – указ царя про заборону ввезення українських книжок;

1884 – закрито всі українські театри;

1895 – заборона української дитячої книжки;

1908 – блокується вся українська наука і культура, але за вимогою відомих учених

(Фортунатова, Шахматова, Вернадського) з 1905-1914 рр. було дозволено випускати українські газети;

1914 – указ Миколи 11 про скасування української преси;

1925 – Пленум ЦК КПРС про “українізацію”, але з 1929 р. (з приходом до влади Кагановича) починається нове гоніння на все українське;

1938 – постанова Сталіна про обов’язкове вивчення російської мови;

1978 – постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “О мерах по дальнейшему совершенствованию изучения и преподавания русского языка в союзных республиках»;

1981 – російську мову вивчали у дошкільних закладах і в школах з 1-го класу. При цьому класи ділилися на групи, працю викладачів російської мови оплачували на 15% більше, ніж працю вчителів національних мов.

Нормативні документи про держаний статус української мови:

· Закон «Про мови в Українській РСР» (1989 рік).

· У статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 р., зафіксовано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функ­ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської мови, інших мов національних меншин...»

Проте в незалежній Україні проблема збереження української мови не зникла (незважаючи на її державний статус), адже більшість українців на сьогодні російськомовні. Тому й надалі залишається актуальним питання щодо створення програми збереження і розвитку української мови.

Додаток 1.

Вислови відомих людей про мову:

У мові, як загалом у природі, все живе, все рухається…

Будеен де Куртене

Мова – оселя буття духу. В оселі мови живе людина.

М.Гайдагер

Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила.

Л.Вайсгербер

Мова – знаряддя мислення. Поводитися з мовою як-небудь – значить і мислити як-небудь: неточно, приблизно, неправильно.

О.Толстой

Кожна людина мусить писати так само добре, як і говорити. Мова, писемна чи усна, характеризує її більше, ніж навіть її зовнішність або вміння поводитися. У мові відбивається інтелігентність людини, її вміння точно і правильно мислити, її повага до інших, її охайність у широкому розумінні цього слова.

Д.Лихачов

Тільки той народ може вважати себе здоровим, тільки той народ може впевнено дивитися в свою будущину, всі сфери діяльності якого перейняті його мовою і культурою.

Д.Павличко

Відберіть у народу все – і він усе може повернути, але відберіть мову, і він більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови – ніколи: вимерла мова в устах народу – вимер і народ.

К.Ушинський

Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.

О.Гончар

Народ, що не усвідомлює значення рідної мови для свого вищого духовного життя і сам її покидає й відрікається, здійснює над собою самовбивство.

П.Шафарик

Мова – така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть його душі.

Панас Мирний

Ні мертва мова, ні мертва цивілізація ніколи не можуть схвилювати світ.

Б.Шоу

Слово, як і злак хлібний, виростає з тієї землі, на якій живеш і в яку ляжеш.

І.Федоров

Питання 3. Природа і функції мови у суспільстві.

Вивченням мови займається лінгвістика (мовознавство). Ця наука вивчає мову з погляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві.

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

- фонетика – наука про звукову сторону мови;

- семантика – наука про значення мовних одиниць;

- лексикологія – наука про словниковий склад мови;

- дериватологія (словотвір) – наука про способи творення нових слів;

- морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;

- синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

- стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування;

- семіотика – наука про знаки та системи знаків.

Кожна з цих галузей наук, у свою чергу, поділяється на вужчі наукові напрями, наприклад: лексикологія поділяється на ономасіологію, етимологію, лексикографію тощо.

Щодо структури мови в цілому, то більшість науковців вирізняє в ній чотири природи: матеріальну, психічну, суспільну, біологічну.

З матеріального погляду в мові, що реалізується в усному мовленні, немає нічого, крім звуків, які комбінуються у слова, словосполучення, речення. За цими комбінаціями приховується величезний світ значень, що розкривають знання про навколишній світ, його структуру, ставлення до людей На письмі мова теж підтверджує свою матеріальну природу, адже реалізується як система знаків: букви, цифри тощо.

На психічному рівні через мову ми пізнаємо світ. Наївно вважати, що кожен з нас сприймає світ безпосередньо “таким, як він є”. Насправді наше сприйняття світу відбувається крізь призму нашої мови. В кожного народу мовна картина світу своя, неповторна. Різні мови – це не різне позначення предметів, а різне їх бачення. Наприклад, слова їдальня (укр.) та столовая (рос.) хоч і означають одне і теж, проте мають різну психічну природу: їдальня походить від дієслова їсти, а столовая від іменника стол. Ще один цікавий приклад: і німцям, і українцям знайомі такі види рослинного світу, як дуб (дерево) і калина (кущ), однак бачення їх не однакове. В українців (як в багатьох інших слов’ян) слово дуб, крім свого основного значення, має ще багато додаткових відтінків. Це – символ мужності, чоловічого достоїнства, сили, могутності, витривалості. Калина символізує ніжність, красу, чистоту, дівчину, дівоцтво, любов, Україну (до речі, у росіян калина символізує розлуку і невдале заміжжя). Ці символічні значення розкрито у фольклорних творах, втілено у поетичних образах (згадаймо хоча б прекрасну поезію Франка «Червона калино, чому в лузі гнешся?..»). У німців, наприклад, такі образи не можливі і насамперед тому, що іменник дуб жіночого роду – die Eiche, а слово калина іменник чоловічого роду – der Schneeball.

Здатність людини говорити реалізується в будові мовленнєвого апарату (біологічна природа мови). Біологічні задатки спілкуватися сприймаються як закономірність, проте найяскравіше їх значення виявляється у випадку різних мовленнєвих вад: заїкуватість, шепелявість (неправильна вимова шиплячих звуків – пропуск звуків “к”, “г”), гаркавлення (порушена вимова звука “р”), гугнявість (виникає внаслідок порушення резонансу в носоглотці й порожнині носа).

Найголовніша природа мови суспільна, саме вона визначає перетворення людини як біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства. Кожен погодиться: жодне суспільство, на якому б рівні розвитку воно не перебувало, без мови не існує, поза суспільством мова стає мертвою. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих для цього суспільства, окремих груп суспільства і кожної людини зокрема:

Інтегруюча функція. Мова об'єднує людей, створює в них відчуття групової єдності, групової ідентичності і, отже, сприяє перетворенню населення в суспільство.

Організуюча функція. Мова виступає засобом планування, мобілізації зусиль, адекватної передачі волі від одних структур суспільства до інших.

Номінативна функція. Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву і тільки так існує у свідомості.

Комунікативна функція (основна функція). Суть її полягає в тому, що вона використовується для комунікації – інформаційного зв’язку між членами суспільства. “Людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною” (І.Кант). Пригадаймо також слова А. Де Сент-Екзюпері, який зазначав, що найбільша розкіш на світі – “це розкіш людського спілкування”.

Ідентифікаційна функція. За допомогою мови, особливостей мовлення можна встановити, вирізнити, зідентифікувати одну особистість серед інших, тому що кожен з нас має свій “портрет”, свій мовний “паспорт”, у якому відображено всі параметри нашого Я – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Експресивна функція. Мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Заговоривши, кожен з нас ніби розкриває свій внутрішній світ, тому мовчазна людина є загадкою для всіх. “Говори і я тебе побачу”,- стверджували мудреці античності.

Гносеологічна функція. За допомогою мови людина пізнає світ. На відміну від тварин, вона користується не тільки власним досвідом, але й тим, що пізнали до неї попередники та сучасники. Досвід суспільства закодовано в мові, у її словнику, граматиці, фраземіці, а за наявності письма –також у вигляді текстів. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. “Межі моєї мови означають межі мого світу”, - писав Л.Вітгштейн.

Мислетворча функція. Мова є засобом формування думки, адже людина мислить за допомогою мовних форм. Ця функція може передувати спілкуванню, а може і відбуватися одночасно зі спілкуванням, у процесі комунікації. Слід зауважити, що думаємо, мислимо ми категоріями тієї мови, яку краще знаємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку.

Естетична функція. Мова людини може сприймати красу і передавати її іншим людям, бути творцем культурних цінностей. Мова є першоелементом культури. За допомогою мови з’явилися твори фольклору, художньої літератури, театру. Учені стверджують, що мові властиві закони евфонії, милозвучності. Це, а також досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування, може бути джерелом естетичної насолоди, що найвиразніше виявляється при сприйнятті ораторського та художнього, зокрема поетичного мовлення. Виховання відчуття краси мови – це основа естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – основа культури кожної нації, найбільший її скарб. Культура народу може розвиватися тільки мовою цього народу. Усім відомо, що пізнати інший народ ми можемо через вивчення його мови, бо культура кожного народу зафіксована у його мові. Пізнаючи мову свого народу, людина прилучається до джерел неповторної духовності нації, з часом стає її носієм і навіть творцем.

Фатична функція. Функція встановлення контактів, звертання уваги на себе, “підготовка” потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція. Функція вираження волі щодо співрозмовника: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична функція. Віра, що окремі слова мають магічну силу. Так, туземці племені толампу на острові Целебес вірять, що, написавши ім’я людини, ви можете разом із іменем забрати і душу людини. Тому толампійці упродовж віків передавали один одному, що потрібно приховувати своє ім’я від інших. Магічна функція виявляється ще і в тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі: так на людей мають великий вплив слова відьма, упир, водяник. Магічна функція може виявлятися у заклинаннях. Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу. Це виявляється у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, шкоду. Так, у Стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель.

Демонстративна функція. Підкреслення за допомогою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, чеські студенти на вулицях колись німецькомовної Праги розмовляли голосно по-чеськи, демонструючи свою відданість національній мові.

Мова – явище системне. Її функції виступають не ізольовано, вони виявляються у взаємодії. Відсутність чи неповнота використання якоїсь із них згубно впливає на мову в цілому, а це, у свою чергу, відбивається опосередковано на долі народу.

Питання 4. Стилістичний поділ мови.

Стилістика – одна з галузей наук про мову, основним поняттям якої є стиль. Первісно слово стиль (лат. stilus) означало загострену паличку, якою писали на навощених табличках в Стародавньому Римі. Крім того, це слово має багато значень і вживається як термін у літературі (індивідуальний стиль письменника), мистецтві, архітектурі, соціології, в інших науках.

Що ж таке мовний стиль?

Висловлюючись, спілкуючись у різних ситуаціях протягом дня, ми по-різному говоримо вдома з близькими, у транспорті, на роботі із керівником, підлеглими, у магазині, на прийомі в певній вищій установі, під час обговорення чи виголошення доповіді тощо. У чому різниця? Місце і зміст спілкування примушують нас вибирати мовні засоби (слова). Змінюється ситуація – змінюється мовний стиль.

Отже, мовний стиль – сукупність засобів, вибір яких зумовлений змістом, метою та характером висловлювання.

Функціональний стиль – це сукупність мовних засобів, необхідних для реалізації функцій мови.

Для характеристики функціонально-стильової системи важливою також є форма мовлення – усна чи писемна.

В усній формі мовлення виділяють розмовно-побутовий стиль і ораторський.

У писемній формі мовлення - публіцистичний, художній, науковий, офіційно-діловий стилі.

Окремі науковці виділяють ще епістолярний (стиль листів) і конфесійний (мова релігій та церкви) стилі.

Віднести той чи інший текст до певного функціонального стилю, на думку М.А.Непийводи, можна на основі його глибокого аналізу та врахування всіх його ознак:

- мети і завдання спілкування;

- сфери спілкування;

- змісту тексту;

- використання мовних одиниць, які відрізняють один стиль від іншого, напр., слова протокол, акт, заява, довідка є нормативними для офіційно-ділового стилю;

- співвідношення мовних одиниць стилістично забарвлених і стилістично нейтральних, визначення їх ролі й місця в загальній структурі тексту.

Питання 5. Лексико-синтаксичні особливості офіційно-ділового стилю.

Діловий стиль – це стиль, який задовольняє потреби суспільства в документальному оформленні різних актів державного, суспільного, політичного, економічного життя, ділових стосунків між державами, організаціями, а також між членами суспільства в офіційній сфері їх спілкування.

З історії виникнення офіційно-ділового стилю

Найдавнішим серед стилів є розмовний. Пізніше, з появою письма, почали формуватися художній та діловий. Зразки публіцистичного стилю (у творчості Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, П.Грабовського) з’явилися у 19 ст. У літературній діяльності письменників цього ж періоду почав формуватися й науковий стиль.

Зародки ділового стилю виявилися ще в пам’ятках періоду Київської Русі (“Руська Правда”, “Повість минулих літ” виявляють свою наближеність до ділового письма).

У 14 ст., зазначає М.М.Пещак, виникли грамоти “як документи спеціального жанру, що відрізняються від інших писемних пам’яток свого часу суспільним призначеннями і умовами створення”. За юридичним призначенням відомо понад 30 різновидів грамот: дарчі, договірні, уставні, мирні, роздільні, купчі, митні, вотчинні, пільгові, праві, присяжні, поручні, позивні, охоронні, вкладні та ін.

З 18 ст. під впливом російського справочинства провідним розпорядчим документом стає указ. Поширеними є і такі директивно-розпорядчі документи, як універсал, лист, ордер, інструкція, резолюція, “приказ”.

Найбільшого розвитку діловий стиль досяг у 20 ст. У працях 50-60 рр. 20 ст. його називають офіціально-документальним або ділова мова, у 70-80 рр. він отримує назву “офіційно-діловий”.

Поиск по сайту: