ЩО В ДЕРЖАВІ БІЛЬШЕ: ЗАКОН ЧИ КОРОЛЬ?

У твоїй державі все підпорядковано потребам миру або війни, і республіка обмежена цими обов'язками. Тому здається недоречним ставити питання: чому в твоєму королівстві є ще й такі дві гідності, як «закон» і «король», або хто з них вищий? Переборовши всякий сумнів, скажу: «Буде найсправедливіше, якщо ти перебуватимеш у межах свого обов'язку. Бо якби ми зважали на римських законників, тобто похлібців тиранів, то всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і таким чином підпорядкували йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли. Ніколи би не ставили королеві запитання «чому?». Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя й смерті. А ті дармоїди тим певніше б нашіптували з усіх боків королеві про «злочинців», які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він з душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим.

Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він — вуста, очі й вуха закону. Якби закон сам міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля, бо закон сам навчає, що треба робити. А оскільки закон цього робити не може, то вибирає собі посередника — короля. Коли ж якийсь Требоніан або один з римських рабів, наприклад Ульпіан, підлещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, якщо тебе запитають: хто ти? — відповідай побожно й правдиво так: я король — вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить.

Така відповідь буде не лише правдивою, а й преславною — величною й гідною спадкоємця Казимира Великого. Цей-бо перший дав нам найсвятіші й найсправедливіші закони, які ти так само мусиш шанувати і не відступати від них навіть на кінчик нігтя. Бо оскільки закон є даром Божим, то помститься Бог порушникам його подарунка вбивством, чварами, вигнанням, ворогуванням, руйнуванням, рабством, зрештою, приведе державу з покоління в покоління до ганебних законів. Багато міг би прикладів тобі навести, як нових, так і давніх, які достеменно підтверджують, що тирани завжди нещасливо закінчували життя. Про це і дистих свідчить: Institia et pietas validae sunt principis arces, Nulla tyrannorum vis diuturna fuit. (Дві є фортеці міцні в короля: справедливість і віра. Влада тиранів ніде довгою ще не була.)

Та оскільки я поспішаю до іншого й не хочу набридати, додам ще трохи насамкінець: якщо ти визнаєш, що закон у державі є немов другим королем, хай зробить тоді Бог тебе й королівство твоє щасливим, бо ти добровільно віддаси всього себе його волі. Та якщо зміниш цей порядок і скажеш, що ти пан закону, змінить тоді Господь королівство твоє і віддасть його або ворогові, або рабові твоєму. (...)

Ми вже сказали, яким правителем у державі мусиш бути, а тепер скажемо коротко, яких треба мати сенаторів, тобто спільників, при управлінні державою (пристойних і однодумців), щоб прибічникам і слугам здавався хранителем непошкодженої держави й, власне, королем, а не тираном.

Частина II

ПРО СЕНАТ

Треба передусім знати, що добрий король нічим іншим не відрізняється від тирана, як тільки ставленням до сенату. Бо й тиран захищає своїх підлеглих, як і король: часом справедливо вирішує справи, а то й вибачає. Проте його сенат ніколи не подібний до королівського. Тиран переважно не має сенату, а якщо має, то це нікчемний гурт людей. А оскільки сам усю республіку використовує для своїх потреб, дуже побоюється, щоб хтось йому не став на дорозі; і коли спільників (не для оборони республіки, а на шкоду) собі підбирає, то передусім дбає, щоб уміли тримати язик за зубами. Старанно пильнує, щоб видатні люди в його державі не зростали ні в доброчинстві, ні в науці, ні в чеснотах. І тоді вважає себе щасливим, коли відважних, шляхетних, розумних, учених чи багатих мужів не вижене зі своєї держави. Навпаки, король (оскільки не сам по собі, а з ласки своїх підданих стає правителем у республіці), щоб більше державі прислужитися, вибирає собі у спільники найкращих, найвидатніших з-поміж громадян і завдяки їх авторитету, порадами й помислам оберігає республіку і під час війни, і в мирний час. Саму тому талановитих і вчених оточує він увагою, цінує їхню працю й певен, що і в майбутньому ці мужі знадобляться для республіки. Без них жоден гурт людей, жодна республіка не зможуть довго утриматись. А коли вже так воно є, найбільше потурбуйся про підбір сенату, — щоб з обраного тобою сенату всі люди зрозуміли, що ти справжнійкороль, а не тиран.

Остерігайся зажерливих і не довіряй їм керівних посад у республіці. Адже й Святе Письмо забороняє вірити захланцям. Апостол Павло, наприклад, каже: «...коренем усіх гріхів є жадібність». До цієї вади найближча розкіш. Якщо її нема, не буде місця і для пожадливості. Треба, щоб ніхто на чуже не зазіхав, хто своє витратив. Інакше з'являться у республіці хитрощі, обман, зрада, грабунки, чвари, насилля над слабшими. Тому, коли від цього зла державу свою увільниш, підбери до сенату людей стриманих, які за-доволнятимуться тим, що мають, — навіть малим.

Мудрі не допустять до державної служби також людину незнатну за походженням або заплямовану, бо за великий скарб свободи вважають чесноту вільного батька. І, навпаки, життя незнатного батька виховує (на їхню думку) ницого сина. Ти ж, маючи таку чудесну раду, добирай, скільки змога, мужів знатних і народжених славними батьками: почасти тому що вони є ніби стовпами твоєї держави, почасти ж що інші мешканці королівства з діда-прадіда вже звикли дослухатися авторитету таких родин. Це ти постійно відчуваєш....

І в нашій республіці також, коли добірних мужів залучатимеш до сенату, ні про що так не дбав, як щоб між сенаторами була належна згода. Бо ніщо так швидко не руйнує державу, як чвари в сенаті. Від сварки Цезаря з Помпеєм Рим занепав, із-за внутрішнього ворогування в сенаті небавом Угорщина вкрай занепала. Останній випадок і нас повинен настрашити....

Тому, якщо ти не зважаєш і не турбуєшся, як прихилити до себе дружніх і потрібних для тебе сенаторів, або правити будеш зле, або взагалі не правитимеш — через чвари з-поміж видатними в одну мить буде загублене все, що залишив тобі батько. А причина появи цієї мовчазної ненависті та розбрату (чув од мудрих) одна. Саме про неї і буду говорити. «Моє» і «твоє» — два джерела всякої незгоди в суспільстві. Через них спочатку виникають суперечки та судові позови, які породжують ненависть. З ненависті пізніше виростають заколоти, а після заколотів неминуче наступає крах держави. Отже, щоб королівство було здоровим, твої сенатори не повинні зупинятися над «моє» і «твоє». Хай цього не обговорюють, не вирішують: це інших суддів стосується. Хай сенатори стануть отцями держави, далекими од чварів, — дружніми, лагідними. Хай душу мають не затуманену ворожістю, не обплутану ненавистю, не сліпу від заздрощів. Хай щиро та чистосер-дно бачать, що шкодить, а що корисне для держави. Цього не може бути, доки вони самі виступатимуть суддями власних справ. 1 потім, о, якби колись те рішення попереднього сейму ти прийняв, те, у якому сказано, що треба встановити в державі суд з виборних суддів і передати туди всі суперечки з приводу приватних справ, — щоб і після цього ніхто не мав права оскаржувати. Хай їхня ухвала буде остаточною, що б вони не вирішили.

Це моє міркування (не мудріше й не корисніше за інші) треба взяти до уваги, бо воно дуже стосується гаразду нашого короля. Так щасливо жила колись Греція, маючи обраних від найзначні-ших міст мужів, які розв'язували спірні питання (греки називали їх амфіктіонами). Подібного звичаю дотримувався й Рим....

V. Друге, що до цієї справи, безумовно, стосується, — я хочу бачити, що ти не лише полюбляєш мудрих людей, а й живеш з ними і їм відданий, настанови їхні слухаєш, читаєш, їх дотримуєшся, а також у згоді з ними правиш. Коли я про це довідаюсь, буду вважати тебе подібним також до тих, кого звичайно люблять, особливо коли я зрозумію, що ти робиш це щиро й від душі. Усувай від себе людей похітливих, жадібних, злочинних, хвалькуватих, а також блазнів, щоб я, побачивши твоє співжиття з цими нікчемниками, не змінив про тебе думку як про мудрого. Отже, як тільки можеш, пильнуй протягом усього життя, щоб серед твого почту завжди були чесні й учені мужі, які заслуговують на довір'я. І не так уже й важливо, чи з твоєї вони держави, чи з чужої, бо як про породистих коней не думають, чи вони польські, чи іноземні, так само і людей добирай: дивись, аби лиш були корисними для тебе й королівства твого. Однак до такого підбору треба підходити з розумом, який розсудить справедливо. Бо є багато таких, котрі, хоч від правдивої й справжньої мудрості щонайдалі перебувають, але, як не дивно, видають себе мудрими.

Небезпечних людей, відданих наживі й обжерливості, уникай. Бо марнотратником зроблять вони короля, пихатим і виродком. Усіх їх стримуй згідно з тим правилом, яке тут подаю. Як побачиш когось грубого, самовпевненого й пихатого, скажи прямо, що він дурень і негідний разом з тобою жити. Хай навіть це чужинець буде, пихатий і похмурий учений з багатьма титулами. Але чому? А тому, що справжня мудрість і правдива наука тісно пов'язані з чемністю, уникають титулів,х виявляють благородство й не втручаються до чужих справ. Отож підбирай для себе людей не за титулами, а дивись на їхні справи, які сприяють осягненню найвищих посад у твоїй державі. Таких людей удавниму називали філософами, бо вони давали королям такі знання, які потрібні були для правління, і поради, яких люди дослухаються у житті. Із цього випливає, що всі шанувальники мудрості є прихильниками республіки, і навпаки. Таких, отже, до себе схиляй з найбільшим старанням і найбільшим бажанням.

VI. Залишається, нарешті, обгрунтувати належним чином високу думку про мудрість і, якщо можливо, якнайширше. Йдеться про школи й гімназії, оселі правдивої мудрості у державі. Де їх нема — засновуй, де занепали — відновлюй. Хай навчається там зростаюча молодь твоєї держави гуманності й мудрості. Таким чином, твої підлеглі ще з дитинства навчаться й справу добре вести, і тебе, мудрого правителя, слухатись. Бо якщо ти лише простим способом (законами і покарою тобто) будеш спонукати своїх громадян до доблесті, це буде так само, якби хтось під загрозою кари змушував влучати в ціль людину, яка ніколи не вчилася метати списа.

VII. Йдеться про справедливість. Про цю чесноту мусиш добре дбати, якщо хочеш у країні зажити слави найсправедливішого. Та коли ти і мудрістю, і справедливістю будеш лише рівний мені, тоді в чому відмінність між тобою і мною, тобто між королем і підданим? А ні в чому, гадаю. Тому, якщо вже хочеш чимось виділитися, дбай про ці чесноти. Шануй справедливість і саму її ретельно зрошуй, але не тим нікчемним способом, про який адвокати-крутії говорять, а лише єдиним королівським: коли за чесноти нагороджують, а за злочин справедливо карають. Якщо, наприклад, люди збираються на сейм задля якогось блага, ти мусиш дбати, аби благо підтримати в державі міцно й нагородами та посадами до нього заохочувати. А тим найвищим і найостаннішим з усіх благ є благо жити у твоїй державі, за твоїм правом і волею, у згоді з законом і природою. Це кінцева мета, й до неї повинен спрямовувати державу, якщо хочеш зробити Польський сейм не тривалим, але щасливим.

Розумно також у житті поведешся, якщо станеш піклуватися, щоб у Польському сеймі чеснота не поступалася ґанджу та щоб негідників, нарешті, не шанували більше, ніж достойних. Якщо ж колись ти відступишся од цього, розпущено буде сейм твоєї держави, й він буде зруйнований за твоїм бажанням. Лютує-бо зневажена чеснота, казиться й бунтує дуже й хоче, щоб суспільні справи гинули, коли бачить, що сама зневажена. (...)

VIII. Тоді іншу частину справедливості, яка тримається на законах, легше буде довести тобі до досконалості, якщо її раніше більш старанно довершиш. Цю другу частину справедливості ти мусиш цінувати у твоїй державі, яка є немов ліками для зцілювання ран. Отже, піклуйся, щоб тіло республіки було здоровим, бо в цьому найвища похвала королеві, як і лікарю....

Тож наслідуй все краще і в Лікурга Спартанського, і в перса Кіра, і в поляка Сигізмунда, і в будь-кого, хто розумом і звичаями піднявся серед людей. Отак легко й швидко прославиться твоє ім'я в Польщі і на вустах усіх перебуватиме в найвищій славі, — хоча б ніколи й не збирався плисти до Єрусалима. Якщо ж знехтуєш щирими й правдивими настановами, корисними для діла і майбутньої долі, то, незважаючи на дуже високе місце твого сидіння, виявиться так, що воно тебе прикрашає, а не ти це місце. Але, правду кажучи, ми про тебе кращої думки. Скільки б про твоїх предків і рід Ягеллона не думали, щоразу зазначали, що для них була чужа пихатість. Натомість увесь ваш рід був сумирний, щедрий, ласкавий, кмітливий. Отож прийми ласкаво цей дарунок від доброприхильного, вірнопідданця твого і не забувай, що він, пишучи це, дбає лише про твій зиск. І хай з волі Бога найкращого і наймогутнішого він буде в тебе сталим і незмінним.

Іван Вишенський

Твори (1596) [91]

...Глава 1

ВИКРИТТЯ ДИАВОЛА-СВІТОДЕРЖЦЯ І ЗВАБНОЇ ЙОГО ЛОВИТВИ ЦЬОГО СКОРОПОГИБНОГО ВІКУ, УЧИНЕНЕ ВІД ГОЛЯКА-МАНДРОВАНЦЯ, КОТРИЙ ВИРВАВСЯ З ХИТРОСПЛЕТЕНИХ ЙОГО ТЕНЕТ І ПРОСТУЄ ДО ДРУГОГО, МАЙБУТНЬОГО ВІКУ

Євангеліє від Матвія, глава 4:

Знов диявол бере його на височезную гору і показує йому всі царства на світі та їхнюю славу, та й каже до нього: «Це все тобі дам, якщо впадеш і мені ти поклонишся!» Тоді каже до нього Ісус: «Відійди, сатано! Бо ж написано: господові богові своєму вклоняйся і служи одному йому».

Запитання. По тому, відколи сталося звитязтво над твоєю звабою, сину геєнський, од Христа-збавителя, а лукаве твоє царство світу цього через смерть його оголене й відкрите усьому світу (через віру й хрещення в ім'я отця, і сина, і святого духа), запитую тебе: як ви тимеш тепер гніздо світолюбності у вірних та хрещених і закладатимеш основу поганського невір'я?

Відповідь звабника диявола-світодержця. Визнаю, сталося звитязтво від Христа над моїм царством, але від одягнених в ім'я його, так званих християн, мало і вельми мало. Ще через свіжу пам'ять після вознесіння Христа на небеса де-не-де бралася до зви-тязтва мого царства якась частина роду християнського, розпалена тією теплотою віри. А нинішнього віку так зване християнство знов упало в межі першого невір'я і однаково з нехрещеними поганцями люблять світ і прагнуть насититися його царством та розкошами; вони ще більш, аніж погани, своїм злим існуванням при-годжують тілесним похотям свавільного і нечистого життя. А що питаєш, як я мав вдиратися світолюбністю у християнство після Христового звитязтва, то про це запитувати не треба. Такою ж хитрістю, звабою, маною й усолодженням блиску й краси світової, як і перед Христовим пришестям. Адже Христос дав тим, котрі хочуть перемагати світ, тільки образ, показав, і навчив, і сам собою з'явив, звабності ж мого неправедного царства в мене не відняв, і не погубив, і вчинив так для того, щоб людська самовладність досвіду набиралася, очищалася й відшліфовувалася для вічного життя у тій спокусі, боротьбі й випробуванні віку цього теперішнього. Але, бачу, мало таких відбирається і знаходиться, щоб хотіли й любили ходити на той тісний гостинець[92]; решта впали й поклонилися славі, царству, красі й любові цього теперішнього віку, котрим володію я. Від найперших і до найостанніших, від тих, що звуться духовними, до простих, од влади до підручних — всі полюбили те видиво, блискіт і барвистість краси мого мирського царства, яку я Христові на горі оголив і показав. І всі з теперішнього віку до того мого царства розум, думку, любов сердечну і всю тілесну міць прив'язали, приліпили й прикували так міцно, що їх тільки від любові мого царства може відлучити богом послана смерть, а більше нічого. Отож кажу я й показую, що і при Христі казав і показував: коли чогось шукаєш у мене, світодержця, то впади, поклонившись мені,— все тобі дам!

Запитання. Що ж мені даєш, дияволе? Назви, щоб знав я наперед?

Відповідь. Дам тобі нинішнього віку славу, розкіш і багатство. Коли хочеш бути вибраним, духовно покликаним, од мене шукай і мені догоди, а бога занедбай, бо від нього не так просто такі достоїнства бувають даровані, а я їх тобі скоро дам. Коли хочеш бути біскупом[93], впади, поклонися мені — я тобі дам. Коли хочеш арцибіскупом бути, впади, поклонися мені — і я тобі дам. Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені, я тобі дам. Коли хочеш папою бути, впади, поклонися мені — я тобі дам. Та й іншим усім, меншим чинам, пробоствам[94] та попівствам у приходах і наданнях не таких гойних та багатих, ті, що прагнуть, хай, упавши, поклоняться мені — я їм дам. І до вас, котрі прагнуть мирської влади та земного титулу мойого царства, те ж саме мовлю: коли впадете й поклонитеся мені, я вам усе, що прагнете, подам. Коли хочеш войським[95], підкоморієм[96] а чи суддею бути, впади, поклонися мені — я тобі дам. Коли хочеш каштеляном[97] бути, впади, поклонися мені — я тобі дам.

Коли хочеш старостою6 бути, впади, поклонися мені—я тобі дам. Коли хочеш воєводою бути, впади, поклонися мені — я тобі дам. Коли хочеш гетьманом а чи канцлером бути, впади, поклонися мені — я тобі дам, будь досконалим угодником мені — я тобі дам. Коли хочеш королем бути, пообіцяй мені на офіру піти в геєну вічну — я тобі й королівство дам. І іншим усім, меншим начальствам та чинам, те ж саме скажу: коли, впавши, поклонитеся мені, все, чого прагнете від земних та дочасних благ, я вам дам. Також і до вас, простих та неславних у моєму царстві, мовлю: коли, впавши, поклонитеся мені, знайду я по вашій мірі й простоті, чим вас убагатити і у звабу мойого віку уплутаю. Коли хочеш ідолопоклонником, срібнолюбцєм і хабарником бути, я тебе митником, купцем чи корчмарем учиню; там твою волю й прагнення до забав, аж доки не здохнеш, прив'яжу й міцно прикую до самого скону, не рахуючись із помислом відійти від здирства. Коли хочеш умільцем, майстром, рукодільним ремісником бути та інших вигадливістю переважити, щоб тим більше міг прославитися між сусідів і грошики зібрати, впади, поклонися мені, я тебе упремудрю, навчу, наставлю і думку твого прагнення приведу до досконалості. Коли хочеш похоті тілесної насититися й називатися господарем дому, дерева і шматка землі, впади, поклонися мені — я твою волю виконаюся тобі жону приведу, хату дам, землю подарую, те ярмо тобі на шию повішу і твою думку поховаю в біді, неволі, печалі, неспокої, турботі, смутку і в безнастанному промислі, я з тебе сторожа, слугу, невільника і в'язня жінці учиню, я тобі всі думки при в'яжу біля жінки — похітливої розпусниці, тільки пошукай, запрагни і мені поклонися — все оте я тобі дам.

Відповідь мандрівця від імені всіх, котрі зваблюються дияволом. Знаю, дияволе, ти все те назване даси, якщо я тобі поклонюся, але я піду шукати і в зерцалі Христового учення виглядати, чи ж та твоя данина на пожиток, а чи на погибель вічну буде? Чи ж вона на славу, чи на безчестя вічне перетвориться? Чи надовго, чи на малий час у руках попестується, а потім з дароносцем разом нагло згине і щезне.

Даси мені, дияволе, бути папою, кардиналом, арцибіскупом чи якимось іншим іменоносцем духовного стану, але що за пожиток од такого дарування, коли візьму ту достойність од тебе, диявола, котрий був за гордість з небес на діл звержений, а не від небесного бога, котрий такі чини духовного стану звик дарувати вельми заслуженим і від духа святого посвяченим, а не тим, котрі, як пси скажені, бігають, шукають, щоб стан духовний чи маєток, погнавшись, зловити. А що за пожиток з такого дару, коли я сам того запрагнув і дістав від тебе, диявола, а не бог небесний мене на ту достойність покликав і вибрав? Що ж за пожиток з того духовенства, коли я гірше поганця лихе й нечисте життя проваджу і валяюсь у калі похоті черева й ласолюбства? Що ж за пожиток з того священства, коли я імені святості не знаю і з чужовірцями мудрістю, образом та життям нарівні стою? Що за пожиток з тієї влади пастирської, коли я раб, невільник і вічний в'язень гріхові, через який відійду в геєну вічну? Що за пожиток з тієї дочасної славиці, коли я вічно посоромлений буду? Що мені за пожиток з тієї малої розкоші, коли я во віки у вогненній печі смажитися буду? Що ж мені за пожиток з тих сіл, маєтків та великого багатства, коли я, обдертий і голий, без усього того сидітиму в пеклі? Отож відай про те, дияволе, що я попівського чину і стану від найвищого й до найменшого ступеня, дарованого від тебе, не прагну, і поклонитися тобі не хочу. Єдиному господу богові поклонюся і йому єдиному послужу.

Відійди, сатано! Даси мені нині, дияволе, бути королем, канцлером, гетьманом, воєводою, старостою, каштеляном чи посісти інші посади й чини влади мирського твого диявольського царства. Що ж за пожиток із того твого дарованого поганського начальства, коли я страчу християнство і позбудуся вічного життя? Що мені за пожиток з того твого мирського титулу, коли я царства небесного титул погублю? Що мені за пожиток з того голосу королівства, канцлерства а чи воєводства, коли я синівство боже страчу, безсмертний титул? (...) -Я отож, дияволе, такої влади й титулу у тебе не шукаю, тобі поклонитися не хочу. Єдиному господу богові поклонюся і йому, єдиному, послужу.

Відійди, сатано! Даси мені тепер, дияволе, бути купцем, хабарником, митником і корчмарем, аби тим здирництвом та вправністю у тому ділі поховав і осліпив я свій розум. Що ж за пожиток із твого того дару, коли світла істинної науки слова божого не зможу бачити і не сподоблюся пізнати його солодощів? Отож знай, дияволе, що я в тебе того ідолопоклонного титулу й забави життя мого в ньому не потребую, тобі не поклонюся. Господу богові єдиному поклонюся і йому самому служитиму.

Відійди, сатано! Даси мені нині, дияволе, бути вправним і славним ремісником, щоб поміж сусідів був я найславніший, най-відоміший і найшанованіший; грошики собі зберу, фільварки куплю, дімок приоздоблю. (...) Отож я від тебе, дияволе, тієї слави й честі майстерності не вимагаю, грошиків збирати, фільварків та дімків купувати не хочу, а тобі не поклонюся. Господу богові єдиному поклонюся і йому самому послужу.

Відійди, сатано!...

Глава З

ХАЙ БУДЕ ВІДОМО ВАМ, ПРАВОВІРНИМ, ЯК ЧЕРЕЗ ЦЕ ПОПУЩЕНІ МИ В ТУ СПОКУСУ, ОСКІЛЬКИ ВСІ ПОСЕЛЬЦІ МАЛОЇ РУСІЇ ПОЄРЕТИЧИЛИСЯ І ДАЛЕКО ВІДСТОРОНИЛИСЯ ВІД БОГА, ПРИПРЯГШИ ДО НЕВІР'Я І ЗЛЕ ЖИТТЯ, А ТОМУ ПОВЕРНІМОСЯ НАЗАД ДО БОГА, ХАЙ БОГ ДО НАС НАБЛИЗИТЬСЯ, ВІН-БО ЗАВЖДИ БЛИЗЬКО Є; ГРІХИ Ж НАШІ НАС ДАЛЕКО ВІДЛУЧАЮТЬ ОД НЬОГО. ОТОЖ ПОКАЙМОСЯ САМІ У СВОЇХ ГРІХАХ, КОЖЕН СУД СОБІ УЧИНИВШИ, ПО ТОМУ І БЛАГОЧЕСТЯ ПРАВОВІР'Я НАШОЇ ЦЕРКВИ ЯК ВИПРАВИТИ ПОРАДУ ВАМ ІСТИННУ І НЕБЛАЗЕННУ ДАЮ

Перш за все очистіть церкву від усіляких зваб та єретичних забобонів і без суєслів'я, у простоті серця бога хваліте; латинський сморід пісень із церкви виженіте, а богові, співаючи простою нашою руською піснею, дякуйте. При тому прихилітеся до нашої східної православної віри усім серцем, душею й помислом без усякого сумніву, а єретицтво й усяке невір'я від себе одкиньте. Поклоніння іконам щиро шануйте, а в домах, де перебуваєте, образ матері божої з її пре-вічним дитям на стіні в кінці трапези вашої пригвоздіте. До церкви прийшовши, хрестом Христовим не соромтеся хреститися, бо нині християни Малої Русії поєретичіли, коли хреста Христового, слави своєї, на якому нам спасіння сподіялося, соромляться. (...) Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не вивертай те, а після літургії, щоб люди розуміли, тлумачте все і викладайте по-простому. Книги всі церковнії і устави друкуйте словенською мовою.

Оповім вам велику таємницю: диявол має таку заздрість до словенської мови, що ледве живий од гніву, радо б її вигубив дощенту і всю боротьбу свою на те подвигнув, щоб викликати до неї

6 Староста — головна адміністративна особа повіту.

омерзіння, огиду та ненависть. А що дехто з наших ганить словенську мову і не любить її, то знай певно, що це вони творять дійством того майстра і риганням духу його. (...)

Тут, знаю, злякаєшся і скажеш, як учні Христу, коли він їм сказав, що важко увійти багатим у царство небесне. Тоді відказали учні з жахом: «Коли воно так, як кажеш, господи, то хто може бути спасенний?» І знову спитали: «Чи всі влади й царі, ті, що були і ті, що хочуть бути, загинули й загинуть?» На це тобі коротко відповім і той вузлик швидко розв'яжу. Істинно тобі кажу, що мало їх і спаслося, і спасеться, і їх усіх ми можемо перечнслнти, хто задля спасіння в тому житті виснажив богобійно свій вік і плоди християнства в собі показав, а інші всі по-поганському, по-тиранському, по-мучительсь-кому безчесно жили, загинули й залишили на вічну ганьбу та зневагу пам'ять лихих своїх справ, а благочестиві царі і в небесах, і на землі дотепер прославляються богохвальними вустами.

Що ж це таке плід влади і чим вона могла б спастися? Знай про це!

По-перше: смирення — розуміючи так про себе, що годі гордитися, адже має бути питаний і катований, коли б не владнав добре й достойно все йому довірене згідно з божою волею, як добрий і вірний шафар[98] свого пана.

По-друге: приниження й упослідження — розуміючи так про себе: хоч і високо сидить і вище за всіх дивиться, але з низькими він однаково земля й порох і так само, або й гірше, у гробі від черви той труп постраждає.

По-третє: нехвальство — міркуючи так про себе, що немає чим хвалитися, коли довічно не пробуває і швидко міняється, а, зрештою, зникає й гине.

По-четверте: милість, щедрість, обичайність і добродійність — носячи подобу сонячного круга, всім своє нутро до любові відкривати і досвідчувати своїм оком загальні нестачі й потреби, освітлювати, дозирати і ті потреби задовольняти.

По-п'яте: благоговіння, тобто чесність, боязнь і сором утримувати й мати їх завжди у собі до бога та святих. Це значить молити, просити, припадати, славити, утішати, шанувати, величати і хвалити христоносців, бо взяли собі скорбну путь і в слід божий пішли. І це йому треба чинити для того, щоб були в нього поспішники до ласки божої, чого сам знайти не може через забаву владою та урядуванням, яке чинить у мирі.

Отаким обичаєм може спастися такий володар, король чи князь, приклавши до доброго життя суд і правду і то не з огляду на свою мирську добродійність, а на тих сіромах сподіваючись і маючи певн) палію: котрі ходять з хвостами каптурними, в одежі мішком пошитій, і ремінним поясищем і які носять нечищені че-ревичиша саме вони схилять милість божу через молитви на проп іхів такому господарю чи князю, коли через необережнії іь мирської забави, як людина, согрішить. (...)

Петро Могила

Казання про владу... (1646) [99]

Неперевершений у славі Господь і Бог наш, Ісус Христос, творячи чудеса, прославив свою єдину Церкву, яка є істинно святою й прекрасною у правді, і предивним чином, навіть серед лиха й гоніння, — бо ж у них вона, як золото в горні, випробовується, — завжди прославляє. На цій істинній вірі, як на несхитній основі, за твердженням Апостола, повинна утримуватися Церква.

Що може бути вище за ту владу, яку від Христа Бога й Нареченого свого має свята Східна Православнокатолицька Церква у своїх архієреях та ієреях. На небі вищий за всі сили тільки один Бог, — то ніхто ж інший не може відпускати гріхи — тільки Він один, а не князь світу цього, як про це говорить святий Золотоуст у книзі «Про священство» (у другому слові глави четвертої): «Йе ангелам і архангелам Бог дав владу цю; на небі ж утверджено так: «Що на землі зв'яжеш, те буде зв'язане на небі; і те, що ти на землі розв'яжеш, те буде розв'язане на небі». Таким чином, мають владу зв'язувати й ті, хто володіє землею, але тільки тілесно. Цей же союз стосується насамперед духа й походить з небес, бо якщо ієреї щось зроблять внизу, на землі, то, звісно, сам Бог угорі творить. Що ж не інше, як не те, що вся небесна влада дана через ієреїв, бо він говорить: «Кому відпустите гріхи — відпустяться їм, кому ж затримаєте — затримаються». Яка влада може бути більшою за цю? Увесь суд віддав Отець Синові, бачу ж можливість судити, віддану ієреям від Сина....

...Отже, тих, хто має джерело своєї дії від Бога, належить слухатися, бо Христос говорить: відкидаючи вас, мене відкидають. Тому ця влада духовна, бо вона тих, хто занепав у гріх і дійсно розкаявся, від гріха звільняє, надмірно ж розбещених і не покірливих, що у гріху й беззаконні перебувають, а також тих, хто не розкаявся, зв'язує. Але ж влада ця справді від Христа Бога, тому як щось ієреї розв'яжуть, то на небі це розв'язаним є, як щось на землі зв'яжуть, то й на небі це звязаним є; небо ж не цією людською владою підтримується, а Божественною силою, даною від Христа Бога: ніхто ж гріхи прощати не може, як передрікається, тільки один Бог....

Тому цю духовну невидиму владу Христос, Господь і Бог наш, дає одній лише своїй святій, чистій і непорочній Нареченій, Православно-католицькій Апостольській Церкві. Тільки в ній одній гріхи вірних, що впали в них після схрещення, таїнством покаяння через архієреїв та ієреїв розв'язуються й зв'язуються. У тій же самій істинній Церкві, котра є: тілом Христовим, Христос, а не хто інший, є главою. Ця єдина церква є підпорою й утвердженням істини і Пречиста Діва (бо Вона пороку не має), що є єдиним чоловіком, Христом, заручена. А оскільки є певна різниця між неістин-ною і істинною Церквою, то про духовну силу й владу, яку дав їй Господь Бог, вічний її Наречений, предивним видимим знаменням чудово сповіщає. Єретичні й відступницькі зборища, які помилково називають себе Церквою Христовою, владу цю духовну мати не можуть, бо лише в істинній Православно-католицькій Церкві [виявляється] видимими чудесами справжня невидима влада, що від Христа дана й перед усіма постає явленою. Чудо ж це преславне справді було: коли найсвятіший патріарх та інші архієреї, владою цією, що від Христа їм дана, когось із тих, хто творив беззаконня й не покаявся, зв'яжуть і від Церкви відлучать, то тіло такого відлученого й духовно зв'язаного після смерті не зотліває і не руйнується, а кам'яніє, бубнявіє, наче тимпан, стає чорним, як вугілля, і в такому стані воно перебуває довічно....

Ваша ж Мати, Соборна Церква, якщо хто навіть багато від неї забажає, дасть йому; ця ж Церква і прощає, і благословляє, й освячує, і до Царства Небесного вводить. І ви її також любіть, і скоряйтеся перед нею, і навіть, нехтуючи вашими намірами, допоможіть їй, і творіть багато молитов зате, щоб стояла, утримувалася і святилася православна віра посеред тернини, зміцнена вашим православним благочестям, ним же й пишайтеся перед іновірцями. Це саме підтримує багатьох нужденних і звільнює багатьох полонених, і бідних рятує багатьох, і спустошені монастирі й прекрасні храми відновлює й керує ними, і тим, хто трудиться в них, подає допомогу, — ті ж, хто її здійснює, мають велику винагороду і прощення, і ми тих прощаємо....

Таким чином, маємо в руській церкві духовну владу, від Христа Бога дану, що зв'язує й розв'язує, видимим знаменням від Бога сповіщену. Тож не вагайтеся ніскільки і міцно тримайтеся істинної Святої Східної Церкви, у ній спасіння маючи, тому що бачите насправді, що и ній розв'язуються від гріхів ті, хто покаявся. Полюби ж цю владу, котру Христос Бог Церкві своїй святій захотів подарувати. І зробив чудо над розслабленим, — зате дякуємо, говорячи: «Славатобі, Господи, що дав цю свою Божественну владу людині». І ця ж влада на велику користь і втіху душам нашим від Господа залишена, як Він сам про не говорить: Хай усі побачать, що Син Божий має на землі владу розв'язувати гріхи. Не взяв же він її з собою на небо, але тут на землі залишив, бо де согрішаємо, там прощення здобути повинні. (...)

Поиск по сайту: