Іпотечне кредитування та його особливості

Термін «іпотека» (від др. грец. ὑποθήκη) уперше з'явився в Греції на початку VI в. до н.е. Стародавні греки так позначали відповідальність боржника перед кредитором своєю землею. На границі земельної ділянки позичальника ставили стовп із написом, що говорила, що ця земля забезпечує борг. Такий стовп і називався «іпотекою», у перекладі з давньогрецького - «підпірка», «підставка».

Іпотека - це одна з форм залога, при якій нерухоме майно, що закладає, залишається у власності боржника, а кредитор у випадку невиконання останнім свого зобов'язання здобуває право одержати задоволення за рахунок реалізації даного майна.

Варто розрізняти поняття іпотека та іпотечне кредитування, при якому кредит видається банком під заставу нерухомого майна. Іпотечний кредит - одна зі складових іпотечної системи. При одержанні кредиту на покупку нерухомого майна сама нерухомість, що купується, надходить в іпотеку (заставу) банку як гарантія повернення кредиту.

Іпотекою є також застава вже існуючого нерухомого майна власника для одержання їм кредиту або займу, які будуть спрямовані або на ремонт або будівництво, або на інші потреби по розсуду позичальника-заставника.

У випадку невиконання основного зобов'язання, стягнення звертається тільки на закладене нерухоме майно, а заставоутримувач має переважне право на задоволення своїх вимог перед іншими кредиторами боржника.

До майна, що може бути предметом іпотеки, відносять:

- земельні ділянки;

- підприємства, а також будинку, спорудження й інше нерухоме майно, використовуване в підприємницькій діяльності;

- житлові будинки, квартири й частини житлових будинків і квартир, що складаються з однієї або декількох ізольованих кімнат;

- дачі, садові будинки, гаражі й інші будови споживчого призначення;

- повітряні й морські судна, судна внутрішнього плавання й космічні об'єкти.

Оцінка платоспроможності позичальника при іпотечному кредитуванні називається андеррейтингом. Андеррайтинг - оцінка можливостей Клієнта по обслуговуванню виданого іпотечного кредиту, тобто розрахунок суми кредиту, що позичальник зможе виплатити, з урахуванням особливостей самого позичальника (тип працевлаштування, щомісячний доход і можливість його підтвердження, наявність співзаємників або поручителів, склад родини, наявність неповнолітніх утриманців, ін.). Клієнт проходить процедуру андеррайтинга двічі: при звертанні до іпотечного брокера (її проводить андеррайтер брокерської компанії) перед укладанням договору на надання послуг, а також у банку (проводять кредитні аналітики банку) при розгляді заяви на видачу іпотечного кредиту.

При проведенні процедури андеррайтинга в банку застосовуються такі коефіцієнти:

Ці коефіцієнти розроблялися банками на основі досвіду іпотечного кредитування США і європейських країн. Такий набір показників відображає адекватну картину платоспроможності позичальника й дозволяють стандартизувати процедуру схвалення й видачі іпотечного кредиту. Для кожної банківської іпотечної програми ці коефіцієнти заздалегідь затверджені, але в деяких випадках можуть коректуватися (наприклад, за віком, нестандартному об'єкту кредитування, по способі підтвердження доходу й т.д.).

Після розрахунку по цих коефіцієнтах вибирається мінімальна сума, що попередньо й буде сумою кредиту. Одним з основних факторів, що впливають на суму кредиту, є доход і спосіб його підтвердження. Багато банків розуміють, що не всі доходи потенційних позичальників повністю відображаються в бухгалтерському обліку роботодавця й, відповідно, розробляють різні способи підтвердження добробуту, такі як: довідка про доходи вільної форми або на бланку організації, усне підтвердження керівництва організації-роботодавця тощо. Відзначимо, що хоча правила андеррайтинга є стандартними, на практиці вони часто визначаються кожним банком в окремому порядку. Для скорочення строку розгляду заявки Кредитним комітетом банку брокер звичайно знає всі правила й переваги андеррайтеров банку, і зводить до мінімуму час їх роботи над кредитною справою.

Особливості іпотечного кредиту.

Кредит видається на тривалий термін (до 50 років). Процентна ставка по іпотечному кредиті нижче, ніж по інших видах кредитів. Позичальник іпотечного кредиту повинен мати в наявності так званий «первісний внесок» - частина вартості нерухомості, що вноситься до іпотечного кредиту (хоча в деяких банках ця умова не обов'язково). Розмір первісного внеску звичайно впливає на процентну ставку кредиту й варіюється від 0 % до 70 % вартості іпотечної нерухомості. Банк висуває до позичальника іпотечного кредиту низку спеціальних вимог: про підтвердження доходу, про наявність безперервного стажу роботи тощо. Обов'язковими учасниками іпотечного кредитування є страхові компанії, які забезпечують банку безпеку угоди.

Погашення іпотечного кредиту здійснюється звичайно рівними платежами на основі аннуітетного методу. Розмір такого постійного аннуітетного платежу (A) розраховується за формулою:

,

де S - величина (тіло) кредиту, p - величина процентної ставки за період (у частках), n - кількість періодів.

Інша форма - диференційовані платежі (коли тіло кредиту виплачують рівними частками, а процентні платежі міняються від максимуму на початку, до мінімуму наприкінці). Тоді розмір першого платежу (A 1) такий:

A 1 = S × (p + 1 / n).

Достоїнство цієї форми платежів - менша сума відсотків, тому менша переплата.

Контрольні питання:

1. Які операції можна віднести до кредитних?

2. На які цілі забороняється надавати позику?

3. Що таке кредитна політика банку?

4. У чому полягають цілі кредитної політики?

5. Які функції виконує кредитна політика?

6. Що таке принципи кредитування?

7. Які існують види банківського кредиту?

8. Що собою представляє механізм зворотності кредиту?

9. Що таке форма забезпечення кредиту?

10. Що таке банківський відсоток?

11. Які існують види процентних ставок?

12. Що повинен враховувати банк при розрахунку норми відсотків за кредитною угодою?

13. Що таке простий та складний відсоток?

14. Які існують способи нарахування відсотків, виходячи зі строку користування позичкою та тривалістю року?

розділ 6

ОПЕРАЦІЇ БАНКА З ЦІННИМИ ПАПЕРАМИ

6.1. Діяльність банка на ринку цінних паперів

Діяльність банків на ринку цінних паперів багатогранна. Вони виступають у ролі емітентів, інвесторів, фінансових посередників та інфраструктурних учасників ринку, займаються непрофесій­ною й професійною діяльністю з цінними паперами. Таким чином, банки здійснюють на ринку цінних паперів такі види діяльності: емісійну, професійну (торгівельну), інвестиційну (рис. 6.1.)

Рис. 6.1. Діяльність банку на ринку цінних паперів

1. Емісійні операції комерційних банків. Вони здійснюються шляхом випуску акцій та облігацій, ощадних та депозитних сертифікатів.

За рахунок випуску простих та привілейованих акцій відбувається утворення капіталу комерційних банків, які мають статус акціонерного товариства. Власники простих акцій беруть участь в управлінні банком і поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не заробляє прибутку, власники простих акцій не отримують дивідендів. Їм нічого не гарантується і у випадку ліквідації банку. Прості акції вільно купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів.

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним банком.

Перший випуск акцій банку повинен складатися виключно із простих акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування на операції з цінними паперами.

Усі випуски цінних паперів банками типу відкритого акціонерного товариства, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України. Таким чином підвищується відповідальність банків-емітентів перед покупцями цінних паперів та знижується ризик, пов'язаний з фінансовими зловживаннями та махінаціями.

Випуск простих акцій дозволяє банку отримати додаткові кошти у безстрокове користування, збільшити капітал банку, що дає змогу нарощувати обсяг активних операцій. Однак випуск простих акцій має й свої недоліки, оскільки є дорогим джерелом (дивіденди виплачуються з прибутку), а розмір дивідендів, як правило, вищий за процент, що виплачується кредиторам банку.

Випуск привілейованих акцій також має свої переваги і недоліки. Так, до позитивних сторін можна віднести:

- зростання капіталу, а отже й розширення спектра активних операцій;

- кошти отримуються у безстрокове користування;

- немає загрози дійсним акціонерам щодо зменшення контролю над банком.

Проте випуск привілейованих акцій є дорогим джерелом, оскільки дивіденди по них бувають вищими за дивіденди по простих акціях.

Якщо розглянути емісію банківських облігацій, то вона має такі самі вимоги, що й емісія акцій. Банкам суворо заборонено випускати облігації для поповнення статутного капіталу та покриття збитків банку.

Банківські облігації не мають реального забезпечення. Вони носять середній та довгостроковий характер.

Перевагами емісії облігацій можна вважати такі:

- вони дешевші, ніж емісія акцій, оскільки виплата процентів вноситься до складу витрат банку;

- у порівнянні з простими акціями вони не загрожують існуючим акціонерам у частині зменшення контролю над банком;

- строк погашення чітко визначений, а це зручно для прогнозування ресурсів банку.

Разом з тим випуск облігацій має й свої недоліки. По-перше, платежі фіксовані та можуть припасти на несприятливий для банку період. По-друге, мають обмежений строк порівняно з акціями. Також необхідно створювати резерв для сплати процентів і погашення облігацій.

Ощадні та депозитнісертифікати - цінні папери, які засвідчують факт депонування в банку грошових коштів і право держателя цінних паперів отримати після встановленого терміну суму вкладу та проценти.

Щодо депозитних сертифікатів, то вони, як і облігації, є борговими зобов'язаннями. Можуть випускатися банками будь-якої організаційної форми.

Наступним видом банківської діяльності є професійна діяльність на фондовому ринку.

2. Професійна діяльність на ринку цінних паперів - це підприємницька діяльність з перерозподілу фінансових ресурсів за допомогою цінних паперів й організаційного, інформаційного, технічного та іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів. Професійну діяльність на ринку цінних паперів здійснюється на підставі спеціальних дозволів (ліцензій), що видаються в порядку, встановленому законодавством і нормативними документами Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку.

В Україні зараз випускаються та перебувають в обігу такі види цінних паперів: акції, облігації внутрішньої республіканської і місцевої позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання, ощадні сертифікати та векселі.

Банки можуть надавати послуги фінансового брокера, депозитарія, незалежного реєстратора а також довірчі, консалтингові послуги. Часто всі ці послуги надаються в комплексі, за що банк отримує винагороду у вигляді комісії. Комісійні встановлюються в процентному відношенні до суми угоди. Крім комісійної винагороди, банк може стягувати плату за обслуговування.

Розглянемо банк як фінансового брокера. Банки виконують посеред­ницькі функції з операціями по цінних паперах за рахунок і за дорученням клієнта. Але якщо дилер діє від свого імені та купує цінні папери, то брокер діє від імені та за рахунок свого клієнта. Брокерські операції можуть здійснюватися на підставі договору комісії і договору-доручення.

Обслуговування обігу державних цінних паперів та депозитарна діяльність щодо державних цінних паперів здійснюється депозитарієм НБУ, який є складовою верхнього рівня Національної депозитарної системи України (Закон «Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні»).

Власники цінних паперів, що користуються послугами депозитарію зі зберігання цінних паперів та обліку прав власності на них, є його депонентами (клієнтами). Взаємовідносини між депозитарієм і депонентом регулюються договором, укладання якого не обумовлює перехід до депозитарію прав власності на цінні папери депонента.

Послуги незалежних реєстраторів включають цілий комплекс: наприклад, поіменний облік акціонерів, ведення реєстру держателів цінних паперів, заміна сертифікатів при зміні власника цінного папера, інформування акціонерів про діяльність акціонерного товариства тощо.

За довірчими операціями банки можуть здійснювати діяльність з управління цінними паперами, тобто таку, що ведеться від свого імені за винагороду на підставі відповідного договору стосовно управління переданими у володіння цінними паперами, які належать на правах власності іншій особі, в інтересах цієї особи.

Крім того, довірчі послуги банків у сфері інвестиційних паперів можуть полягати в управлінні портфелем в інтересах довірителя. Плата за ці послуги буває фіксованою або може встановлюватися у процентному відношенні до отриманого доходу. При довірчій послузі клієнт залишається власником майна, передаючи його в розпорядження банку.

Консалтингові послуги мають на меті аналіз фондового ринку, розробку документації для емісії цінних паперів, оцінку стану інвестиційного портфеля клієнта, розробку, інвестиційних стратегій.

Банки для проведення операцій купівлі-продажу цінних папе­рів беруть участь у біржовій та позабіржовій торгівлі. Порядок проведення операцій на біржовому ринку регламентується нор­мативними документами відповідної біржі.

Біржова торгівля здійснюється на підставі великої низки конкретних правил, вимог, принципів, процедур, тобто вона являє собою значною мірою «організовану» систему торгів. Так, для того, щоб брати участь у біржових торгах з цінними паперами, наприклад на Українській міжбанківській валютній біржі (УМВБ), банк має стати членом Фондової секції (ФС) біржі та придбати брокерське місце на тор­говельному майданчику секції. Категорія членства у Фондовій секції залежить від того, які біржові угоди має намір укласти банк. Усі дії на біржі від імені члена секції (ЧС) здійснює трейдер (представник ЧС), який пройшов акредитацію на ФС УМВБ. Трейдер від імені члена секції подає заявки на торги і укладає угоди.

У позабіржовій системі торгівлі існують певні правила і процедури укладання та виконання угод купвлі-продажу цінних паперів, але в цілому вимоги щодо участі в ній є більш ліберальними порівняно з бір­жовим ринком. З огляду на це досить часто позабіржовий ринок ще називають «неорганізованим» ринком. Найбільш «організо­ваною» підсистемою позабіржового ринку є система комп’ю­терної торгівлі, наприклад, NASDAQ у США, ПФТС в Україні.

Порядок проведення операцій з цінними паперами в Позабіржовій фондовій торговельній системі (ПФТС) регламентується нормативними документами Асоціації цієї системи. Доступ до ПФТС надається членам Асоціації — реєстровим і не­реєстровим торговцям. Реєстровий торговець може вводити котирування на ПФТС у відповідних цінних паперах. Нереєстровий торговець може тільки переглядати котирування реєстрових тор­говців і може відгукнутися на виставлене котирування.

3. Інвестиційна діяльність банків передбачає вкладення коштів у цінні папери від свого імені та за свій рахунок. Метою інвестиційної діяльності є передусім отримання прибутку. Банки, як правило, — активні інвестори на ринку державних цінних па­перів.

Інвестиційні операції займають значну частку в активах банку. Розмаїття інвестиційних операцій банків на ринку цінних папе­рів визначається як різними цілями, так і неоднаковими стратегіями, які використовує банк-інвестор і які передбачаються його інвести­ційною політикою. Проте незалежно від виду операцій процес інвес­тування в цінні папери складається з кількох етапів:

1. Визначення цілей, горизонту і форми інвестицій. Банки інвестують кошти у цінні папери, маючи різ­ні цілі. Інвестиції можуть бути стратегічними і портфельними.

Стратегічні інвестиції — це вкладання коштів у цінні па­пери конкретних емітентів. Мета стратегічних інвестицій — це формування контрольного пакету цінних паперів компанії й управління її діяльністю.

Портфельні інвестиції — це вкла­дення коштів у цінні папери різних видів, що належать різним емітентам, але управляються як єдине ціле. Мета портфельних інвестицій — це приріст капіталу на основі зростання курсової вартості портфеля й одержання прибутку від створення цінними паперами стабільних грошових потоків (дивідендів, процентів) при диверсифікації ризиків.

2. Інвестиційний аналіз формування й управління портфелем цінних паперів. Найпоширенішими вважаються два напрями аналізу — фундаментальний і технічний.

Фундаментальний аналіз включає чотири рівні дослідження:

- макроекономічний аналіз;

- галузевий аналіз;

- аналіз фінансового стану і перспектив розвитку конкретної компанії-емітента;

- прогнозування ціни фінансового інструменту.

Аналіз макроекономічної ситуації здійснюють на основі показників, що характеризують динаміку виробництва, рівень економічної активності, споживання і накопичення, темпи інфляції, рівень зайнятості населення і процентних ставок, стан державних фінансів, сальдо платіжного балансу. Результати аналізу дають змогу оцінити, наскільки загальна ситуація на ринку сприятлива для інвестування, і виявити фактори, що детермінують її в короткостроковій і довгостроковій перспективі.

Галузевий аналіз передбачає вивчення економічного циклу, а також здійснення класифікації галузей відносно рівня ділової ак­тивності та за стадіями розвитку. Галузевий аналіз дає можливість визначити пріоритетність інвестування коштів.

Фінансовий стан компанії-емітента оцінюється на основі різних джерел інформації: фінансової звітності компанії, публікацій у пре­сі, інформації, отриманої з Internet, результатів досліджень, що ви­конані спеціалізованими організаціями. Стан компанії порівнюється з аналогічними компаніями в галузі за допомогою коефіцієнтів ефек­тивності (коефіцієнти ліквідності, капіталізації, якості цінних паперів тощо). Результатом аналізу є вибір компанії, цінні папери якої дають змогу якнайкраще реалізувати поставлені банком інвестиційні цілі.

Кінцева мета фундаментального аналізу — це прогнозування ціни фінансового інструменту. Визначивши ціну для майбутніх періодів, аналітики банків обчислюють теперішню вартість ін­струменту, користуючись схемою дисконтування. Потім тепері­шня («дійсна») вартість порівнюється з ринковою ціною. Якщо ринкова ціна нижча від «дійсної», то акція вважається «недооціненою» і згідно з фундаментальним аналізом її слід купувати, і навпаки.

Технічний аналіз — це сукупність методів і прийомів прогно­зування тенденцій зміни цін на ліквідних ринках цінних паперів на основі виключно технічних характеристик ринку — динаміки цін і обсягів операцій з купівлі та продажу цінних паперів. При цьому ігноруються фундаментальні фактори, що є основою фор­мування ціни на той чи інший інвестиційний інструмент. Основні завдання технічного аналізу:

- розкриття закономірностей у реальному русі цін;

- виявлення моментів перелому тенденцій в русі цін на ринку (цінового піку), тобто моментів, коли зростання ціни змінюється на падіння, або навпаки. Ці моменти ще називають сигналами продажу або сигналами купівлі;

- прогнозування напряму руху ціни (межі коливань) у майбутньому.

Основний інструментарій технічного аналізу — цінові графіки, діаграми, лінійні діаграми, стовпчикові діаграми, графіки «крапок і цифр».

В умовах українського ринку за нерозвинутості ринкових механізмів об’єктивного оцінювання курсів цінних паперів і низької ліквідності ринку перевага віддається фундаментальному аналізу.

У другій половині XX ст. виникає новий підхід до інвестиційного аналізу. На перше місце виходить завдання оцінити дохідність і ризик інвестиційного інструменту, а не просто передбачити ціну. В основі сучасного аналізу — використання ймовірнісно-статистичних методів.

3. Оцінка ефективності інвестиційної діяльності. Цей етап інвестиційного процесу — це формування банкомпортфеля цінних паперів з урахуванням результатів проведеного аналізу й управління цим портфелем.

Останній етап інвестиційного процесу — це оцінка ефективностіінвестиційної діяльності банку і, зокрема, ефективності управління портфелем цінних паперів. Під оцінкою ефективно­сті мається на увазі, по-перше, періодичний контроль за тим, наскільки реальні результати інвестиційної діяльності відповідають цілям політики, що сформована банком і, отже, наскільки ефективною виявилася стратегія банку з формування й управління портфелем. По-друге, ефективність, безумовно, оцінюється дохідніс­тю вкладень, яка досягнута банком за відповідний проміжок ча­су, порівняно з показниками інших інвесторів або ринку взагалі.

Інвестиційна діяльність банків на ринку цінних паперів тісно пов’язана з їх кредитною діяльністю. Цінні папери можуть вико­ристовуватися банками як застава для одержання кредиту на міжбанківському ринку, для рефінансування через центральний банк, а також для проведення операцій РЕПО.

6.2. Формування банківського портфеля цінних паперів

та управління ним

Сукупність цінних паперів, придбаних банком шляхом активних операцій з метою отримання прибутків, складає його інвестиційний портфель.

Банки, як уже відзначалося, вкладають кошти у фінансові інструменти, що мають різні характеристики з точки зору ліквідності, дохідності, схильності до ризику. З метою аналізу інвестиційної якості фінансових інструментів прийнято умовно поділяти їх на дві групи.

Перша — це інструменти грошового ринку зі строком обігу до одного року, які характеризуються, як правило, низьким рівнем ризику, помірною дохідністю і високою ліквідністю (казначейські векселі, депозитні сертифікати, банківські акцепти, комерційні папери).

Друга група — інструменти ринку капіталів, строк обігу яких перевищує рік і яким притаманна вища дохідність і відповідно вищий рівень ризику (корпоративні цінні папери, довгострокові державні облігації). За останні роки спектр інвестиційних можливостей банків розширився, з’явилися нові фінансові інструменти — ф’ючерсні контракти, опціони за цінними паперами тощо.

Структура портфеля цінних паперів залежить від цілей інвестиційної діяльності банку і від обраної банком інвестиційної стратегії— пасивної чи активної. Головне завдання банка-інвестора — це сформувати ефективний портфель, тобто портфель, який забезпечує найвищий рівень очікуваного доходу за даного рівня ризику або найменший ризик за даного рівня доходу.

Пасивна (консервативна, очікувальна) стратегія формування і управління портфелем полягає у диверсифікації інвестицій за рі­зними сегментами ринку та в різні цінні папери. Вона базується на прагненні до гарантованого досягнення заданих параметрів дохо­ду (на рівні середньо ринкового) і ризику.

Активна стратегія формування й управління портфелем цін­них паперів базується на прогнозуванні майбутніх процентних ставок і цінової динаміки. Використання цієї стратегії при портфельних інвестиціях у боргові зобов’язання передбачає вибір зобов’язань з максимальним значенням показників дохідності, а при портфельних інвестиціях у акції — вибір акцій, недооціне­них ринком на даний момент. Характерною рисою активної стра­тегії є постійний перегляд інвестиційних рішень з урахуванням ринкових тенденцій і на цій основі реструктуризація (поновлення) портфеля цінних паперів.

У сукупність інвестиційного портфелю входять зобов’язання, які обертаються на ринку у вигляді акцій, облігацій та векселів. Акції мають номінальну та курсову ціну.

Номінальна вартість - це сума, зазначена на бланку. Номінальна вартістьакції не має нічого спільного з курсовою ціною (продажна ціна у певний період часу), за якою продають і купують акції на біржі.

Під курсовою вартістю або курсовою ціною розуміють поточну ціну паперу в розрахунку на 100 грошових одиниць її номіналу. Курсову ціну акції визначають попит та пропозиція. За акціями не існує терміну погашення, тому їх можна розглядати як довічну ренту. Ціну акції (Р) можна визначити, дисконтуючи суму дивідендів за нескінчений період:

,

де D - постійний річний дивіденд на акцію;

К - річна дисконтна ставка (очікувана ставка доходу);

n – кількість років у періоді.

Дисконтна ставка - це відсоткова ставка, яка застосовується до майбутніх платежів, щоб врахувати ризик і непевність, пов’язану з фактором часу. Очікувана ставка дисконту залежить від основної реальної норми процента, який існує для інвестицій з мінімальним ризиком, від премії за кредитний ризик, від очікуваного рівня інфляції і від строку погашення цінного паперу. Якщо в майбутньому інфляція буде більшою, чим очікувалось, то кредитори програють, а позичальники виграють, якщо інфляція буде меншою, чим очікувалось, то виграють кредитори, а позичальники програють.

Попереднє рівняння можна переписати у вигляді простої формули:

,

Власники привілейованих акцій регулярно одержують фіксовані дивіденди від компаній, які випускають акції. Тому ціну привілейованої акції легко визначити за вказаною формулою.

Складнішим є визначення ціни звичайної акції. За звичайними акціями величина дивідендів заздалегідь не фіксується і відсутні гарантії на їхнє одержання. Розмір дивідендів зумовлений величиною прибутку компанії.

Якщо розмір дивідендів не змінюється, то ціна акції розраховується за вказаною вище формулою.

У тому випадку, коли розмір дивідендів постійно зростає, фомула ціни акції (Р) трансформується:

,

де: - останній сплачений дивіденд на акцію;

- дивіденд на акцію через рік;

К - річна очікувана ставка доходу (ставка дисконту);

g - постійний очікуваний темп приросту дивіденду.

У тому випадку, коли дивіденди на звичайну акцію зростають нерівномірно, слід обрахувати майбутні дивіденди окремо за кожен період, потім дисконтувати ці суми до теперішньої вартості, та додати отримані результати.

Серед величезної розмаїтості довгострокових боргових зобов'язань, що знаходяться в обігу на вітчизняному і світовому фінансових ринках, варто виділити цінні папери, що приносять фіксований доход. Прикладами подібних цінних паперів є облігації, депозитні сертифікати, казначейськівекселя і деякі інші види зобов'язань із терміном погашення понад один рік.

За формою виплати доходу цiннi папери діляться на купонні (із фіксованою або плаваючою ставкою) і дисконтні (без періодичних виплат доходів).

Як правило, цiннi папери викуповуються по номінальній вартості. Проте поточна ціна паперу може не збігатися з номіналом і залежить від ситуації на ринку. Якщо ціна, сплачена за папером, нижче номіналу, говорять, що папiр продан зі знижкою або дисконтом, а якщо вище - із премією.

Курс цінного паперу (К) розраховується за формулою:

К = (Р / N) × 100,

де P - ринкова ціна, N - номінал.

Купонна норма доходності - це процентна ставка, по якій власнику цiнного папера виплачується періодичний доход. Відповідно сума періодичного доходу дорівнює добутку купонної ставки на номінал і, як правило, виплачується раз на рік, півріччя, квартал.

Дата погашення - дата викупу цiнного папера емітентом у її власника (як правило, за номіналом). Дата погашення вказується на бланку папера. На практиці в аналізі важливу роль грає загальний термін обігу цiнного папера, а також дата його покупки.

Розглянемо методи кількісної оцінки довгострокових цiнних паперiв із фіксованим доходом.

Купонні цiннi папери поряд із поверненням основної суми боргу передбачають періодичні грошові виплати. Розмір цих виплат визначається ставкою купона k, вираженої у відсотках до номіналу. Купонні виплати здійснюються 1, 2, 4 рази на рік.

У загальному випадку доход по купонних цiнних паперах має дві складові: періодичні виплати і курсова різниця між ринковою ціною і номіналом. Тому такі папери характеризуються декількома показниками дохідності: купонної, поточної (на момент придбання) і повної (доходність до погашення).

Купонна прибутковість задається при випуску цiнного папера і визначається відповідною процентною ставкою. Її розмір залежить від двох чинників: терміна позики і надійності емітента.

Чим більший термін погашення, тим вищий ризик цiнного папера, отже, тим більшою має бути норма дохідності, необхідна інвестору в якості компенсації.

Якщо папiр купується (продається) в момент часу між двома купонними виплатами, найважливіше значення при аналізі угоди як для продавця, так і для покупця набуває похідний від купонної ставки показник - розмір накопиченого до дати операції процентного (купонного) доходу (НКД).

Для того, щоб ця операція була вигідною для продавця, розмір купонного доходу має бути поділений між учасниками угоди пропорційно періоду збереження облігації між двома виплатами.

Частина купонного доходу, що належить учасникам угоди, може бути визначена за формулою звичайних або точних відсотків. Накопичений купонний доход (НКД) на дату угоди можна визначити за формулою:

,

де CF - купонний платіж, t - число днів від початку періоду купонного платежу до дати продажу (покупки); N - номінал; k - ставка купона; m - число виплат у рік; Т - використовувана кількість днів у році (360 - для звичайних відсотків, 365 - для точних відсотків).

Як правило, у світовій практиці аналізу застосовують так званий фінансовий рік (360 днів у році, 30 днів у місяці).

У процесі аналізу ефективності операцій із цінними паперами для інвестора істотний інтерес представляє більш загальний показник - поточна доходність.

Поточна доходність цiнного паперу з фіксованою ставкою купону визначається як відношення періодичного платежу до ціни придбання:

,

де N - номінал; P - ціна покупки; k - річна ставка купона; K - курсова ціна папера.

Поточна доходність паперiв, що продаються, змінюється відповідно до змін їхніх цін на ринку. Проте з моменту покупки вiн стає постійним (зафіксованим) розміром, тому що ставка купону залишається незмінною. Поточна доходність облігації, придбаної з дисконтом, буде вище купонної, а придбаної з премією - нижче.

Неважко помітити, що грошовий потік, який генерується подібними цінними паперами, являє собою ануітет, до якого наприкінці терміну операції додається дисконтована номінальна вартість цiнного папера.

Визначимо сучасну (поточну) вартість такого потоку:

,

де F - сума погашення (як правило, номінал, тобто F = N); k - річна ставка купона; r - ринкова ставка (норма дисконту); n - термін облігації; N - номінал; m - число купонних виплат у році.

На відміну від купонних дисконтні цiнні папери не передбачають періодичних виплат відсотків. Оскільки доход по ним утворюється у вигляді різниці між ціною покупки і ціною погашення, дисконтні цiннi папери розміщуються на ринках тільки зі знижкою (дисконтом). Відповідно ринкова ціна такого папера завжди нижче номіналу.

Оскільки дисконтні цiннi папери завжди реалізуються з дисконтом, норма дохідності, що одержить інвестор, залежить від різниці між сплаченою ціною (ціною покупки Р) і номіналом N (ціною погашення). Оскiльки номінал цiнного папера завжди відомий, для визначення дохідності операції достатньо знати два розміри - ціну покупки Р (або курс К) на дату проведення операції і термін до погашення в днях t.

Як правило, розрахунок доходності короткострокових цiнних паперiв здійснюється за формулою простих відсотків у вигдяді річної ставки Y. У цьому випадку формула для визначення доходності короткострокового зобов'язання може мати вигляд:

,

де t - число днів до погашення; P - ціна покупки; N - номінал; K - курсова вартість; Т - часова база.

Процес оцінки вартості короткострокових дисконтних цiнних паперiв полягає у визначенні сучасного розміру елементарного потоку платежів за формулою простих відсотків, виходячи з необхідної норми дохідності (ринкової ставки) Y.

Формула поточної вартості (ціни) подібного зобов'язання буде мати вигляд:

,

Оскільки номінал дисконтного цiнного паперу приймається за 100%, її курсова вартість дорівнює:

,

З наведених співвідношень випливає, що фундаментальні взаємозв'язки між ціною і дохідністю, які були розглянуті вище, справедливі і для короткострокових облігацій. Таким чином, ціна короткострокового зобов'язання Р пов'язана оберненою залежністю з ринковою ставкою (нормою дохідністю) Y і терміном до погашення t.

6.3. Операції банків з векселями

Закон України “Про цінні папери та фондову біржу визначає вексельяк цінний папір, що засвідчує безумовне грошове забов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю). За формою та способом викокористання векселі поделяють на прості та переказні.

Простий вексель означає зобов'язання однієї особи виплатити зазначену суму коштів іншій особі за поставлені товари чи на­дані послуги.

Переказний вексель є наказом позичальнику виплатити певну суму коштів пред'явнику векселя.

Залежно від характеру угод, що спричинили появу векселя, розрізняють комерційні та фінансові векселі.

Комерційний вексель з'являється в обігу в результаті реальної угоди з купівлі-продажу цінностей, виконаних робіт, наданих по­слуг. Звідси походять синоніми комерційного векселя: товарний, торговий.

Фінансовий вексель виникає внаслідок фінансової операції і за­свідчує отримання грошової позики.

В обігу, однак, можуть з'являтись і фіктивні, безгрошові векселі, до яких належать так звані дружні, бронзові, підроблені векселі.

Підроблений вексель — це вексель, в якому міститься підроб­лений підпис векселедавця, або акцептанта, фальсифіковано век­сельну суму чи строк погашення. Підроблення здійснюється з метою отримання коштів у банку під даний вексель.

Дружній (приятельський) вексель також не передбачає реальної кредитної операції. Він акцептується з метою надання допомоги в отриманні кредиту під вексель неплатоспроможній особі.

Бронзовий (дутий, вигаданий) вексель виписується на ім'я неіснуючої або заздалегідь неплатоспроможної особи.

Вексель має обов'язкові реквізити:

1. Вексельна мітка.

2. Простий і нічим не зумовлений наказ (для переказного векселя) або зобов'язання (для простого векселя) сплатити певну суму.

3. Найменування платника.

4. Зазначення строку платежу.

5. Зазначення місця платежу.

6. Найменування того, кому або за наказом кого повинен бути здійснений платіж.

7. Дата і місце складання векселя.

8. Підпис того, хто видає документ.

Незважаючи на практично ідентичність реквізитів простого та переказного векселів, порядок їх обігу має відмінності.

Простий вексель слугує для оформлення відносин боргу за реалізовані в кредит товари (надані послуги), видані грошові ко­шти. У складанні простого векселя беруть участь дві особи: борж­ник і кредитор. Боржник (векселедавець) виписує вексель, в якому зобов'язується виплатити суму боргу у зазначений термін, підписує його і передає своєму кредитору (векселедержателю).

Схема обігу векселя наведена на рис. 6.2.

Рис. 6.2. Схема обігу простого векселя

1 – видача векселя; 2 – пред’явлення векселя до оплати; 3 – погашення векселя (оплата); 4 – вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу

Коли простий вексель є свідоцтвом боргу, що також дає його власнику можливість достроково вилучити капітал, переказний вексель (тратта) призначений для переміщення коштів від од­нієї особи до іншої (рис. 6.3).

Рис. 6.3. Обіг переказного векселя (тратти)

1 – видача векселя; 2 – пред’явлення векселя до акцепту (презентація); 3 – підтвердження акцепту; 4 – пред’явлення векселя до оплати; 5 – погашення векселя; 6 – вручення погашеного векселя з розпискою про отримання платежу

Як правило, в складанні переказного векселя беруть участь три суб'єкти:

- кредитор (трасант, векселедавець) — особа, яка виставляє вексель з наказом здійснити платіж;

- боржник (трасат, платник) — особа, яка отримує наказ заплатити;

- ремітент (векселедержатель, перший покупець векселя) особа, на користь якої виданий вексель.

Вексельні операції комерційних банків в Україні регулюються Положенням «Про операції банків з векселями», затвердженим Поста­новою Правління Національного банку України 25 травня 1999 р. Цим документом визначено, що банки у сфері вексельного обігу можуть здійснювати кредитні, торговельні, гарантійні, розрахункові, комісійні та довірчі операції.

Основні операції банків із векселями можна перелічити у такому проядку:

1. Кредитними вважаються вексельні операції, котрі супрово­джуються наданням або залученням грошових коштів проти векселів чи під забезпечення векселями. Кредитні операції банків з векселями можуть бути активними — врахування (облік) векселів, надан­ня кредитів під заставу векселів або пасивними — перерахування придбаних векселів, одержання кредитів під заставу векселів.

2. Торгівельними є операції з купівлі або продажу векселів за ціною, що встановлюється у відсотках до суми векселя. До акти­вних торгівельних операцій належить придбання векселів, а до пасивних — продаж придбаних векселів.

3. Гарантійні операції супроводжуються взяттям банком на себе зобов'язань платежу за векселями з умовою оплатити векселі при настанні певних обставин і в обумовлений строк. До гарантійних належать операції з авалювання та надання гарантій на за­безпечення оплати векселів (наприклад, при розрахунках з допомогою документарного акредитиву).

4. Розрахункові операції поділяються на операції з оформлення заборгованості векселями (акцептування переказних векселів банком, виданих на банк кредитором банку; видача простих вексе­лів банком кредиторові банку; видача банком переказних вексе­лів на боржника банку; видача банку простих векселів боржни­ком банку) та на операції з розрахунків із використанням век­селів (вексельний платіж банку кредиторові; вексельний платіж боржника банку).

5. Виконання комісійних та довірчих операцій пов'язано з інкасу­ванням векселів; оплатою векселів, у яких банк є особливим плат­ником (доміциліатом); зберіганням векселів (оригіналів, копій і примірників); купівлею-продажем, а також обміном векселів за до­рученням клієнтів.

З метою здійснення вексельного кредитування комерційні ба­нки можуть не лише викупати векселі до настання строку їх по­гашення, а й приймати їх у вигляді забезпечення наданих позик. При кредитуванні під заставу векселів позичальник не перевідступає вексель банку (на відміну від облікового кредиту), а лише віддає його під заставу на певний строк, зберігаючи всі права векселедержателя (право власності на вексель може перейти лише у разі непогашення позики). Ще одна відмінність між цими форма­ми вексельного кредиту полягає в тому, що якщо при обліковому кредиті позичальник і той, хто повертає кошти, є різними особами, то при кредитуванні під заставу векселів погашення позики здійс­нюється самим позичальником. Особливістю цього виду кредиту­вання є також порядок надання, зберігання та реалізації застави.

Контрольні питання:

1. Що таке інвестиція?

2. Які основні цілі банківських інвестицій?

3. За якими ознаками можна класифікувати банківські інвестиції?

4. Що собою представляє інвестиційний портфель банку?

5. Під впливом яких факторів формується інвестиційний портфель банку?

6. Які цілі досягаються банком при вкладенні ресурсів в акції акціонерних товариств?

7. Що являють собою банківські облігації?

8. Які види векселів використовуються в Україні?

розділ 7

Інші банківські операції та послуги

7.1. Банківська гарантія та порука

Гарантія та порука — це спосіб забезпечення виконання зобов’язань, що застосовуються між будь-якими суб’єк­тами правовідносин.

За договором поруки поручитель зобов’язується перед креди­тором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов’я­зання в повному обсязі або в певній частині. Порукою може бути забезпечена лише дійсна вимога. Договір поруки має бути укла­дений у письмовій формі, недодержання цієї вимоги тягне недій­сність договору поруки.

У разі невиконання зобов’язання боржник і поручитель відпо­відають перед кредитором як солідарні боржники. Це означає що кредитор може вимагати виконання договору як від боржника, так і від поручителя, якщо інше не передбачено договором поруки. Поручитель відповідає в тому самому обсязі, що й борж­ник. Тобто він відповідає за основний борг, сплату процентів та неустойки, а також за відшкодування заподіяних збитків.

За боржника можуть одночасно поручитися кілька осіб-пору­чителів. У цьому разі такі поручителі між собою є солідарними боржниками перед кредитором.

Поручитель, який виконав зобов’язання за боржника, набуває всіх прав кредитора за цим зобов’язанням. Це означає передусім, що поручитель як новий кредитор у зобов’язанні зберігає право вимоги до боржника (регресні вимоги). Якщо кілька поручителів виконали зобов’язання перед кредитором, то кожен з них має право зворотної вимоги до боржника в розмірі виплаченої цим поручителем суми.

На практиці гарантію часто ототожнюють з порукою. Це пов’я­зано з тим, що норми чинного Цивільного кодексу України не дають визначення поняття гарантії, в них говориться лише про те, що правила статей про поруку поширюються на гарантії, що видаються одними організаціями для забезпечення пога­шення заборгованості інших, якщо інше не встановлено зако­нодавством.

Відмінності гарантії від поруки полягають у такому:

1. На відміну від поруки гарантія може бути односторонньою угодою, заснованою на волевиявленні однієї особи — банка. Гарантія оформлюється гарантійним листом.

2. Гарант несе субсидіарну (додаткову) відповідальність, тоб­то він повністю виконує зобов’язання, але лише за умови відсут­ності в основного боржника коштів, необхідних для належного виконання зобов’язання. Поручитель у разі невиконання зобов’язання боржни­ком відповідає разом з ним перед кредитором солідарно.

3. Якщо поручитель відповідає в тих самих межах, що й борж­ник, то гарант у договорі може обмежити свою відповідаль­ність частиною зобов’язань боржника. Тобто передбачене гарантією зобов’язання обмежується сплатою суми, на яку ви­дано гарантію.

4. У ролі гаранта виступає тільки банк, а поручителем може бути як юридична так і фізична особи. Видаючи гаран­тію, банки повинні переконатися у кредитоспромож­ності клієнта, оскільки видача гарантій, по суті, має кредитний характер. Фактично банки беруть на себе зо­бов’язання при несплаті клієнтом у строк належних платежів здійснити їх за рахунок власних ресурсів.

Отже, під гарантією слід розуміти зобов’язання гаранта, що видається на прохання іншої особи (принципала), за яким гарант зобов’язується сплатити кредиторові принципала відповідно до умов гарантійного зобов’язання певну грошову суму.

7.2. Посередницькі, консультативні та інформаційні послуги

Серед банківських послуг дедалі важливішу роль відіграють посередницькі послуги. На практиці надання таких послуг оформлюється двома видами цивільно-правових догово­рів: договорів доручення та договором комісії. За своєю суттю ці договори є договорами на продаж послуг.

За договором доручення одна сторона (банк) зобов’язується виконати від імені і за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії — підписання документів, укладення угод. Але, виконуючи юридичні дії, банк виконує і фактичні дії — пошук контрагентів, наведення довідок, огляд майна тощо. Банк є представником свого довірителя перед третіми осо­бами. Вказівки довірителя на вчинення банком конкретних юридичних дій містяться у договорі або у виданій на його підста­ві довіреності. Банк зобов’язаний терміново передати дові­рителеві все отримане у зв’язку з виконанням доручення (цінні папери, майно, грошові кошти, документи). Довіритель, оскільки банк діє за його рахунок, повинен забезпечити його коштами, необхідними для виконання доручення, а також від­шкодувати йому фактичні витрати при виконанні ним доручення.

За договором комісії одна сторона (банк) зобов’язується за дорученням другої сторони (комітента) за винагороду укласти одну або кілька угод від свого імені за рахунок комітента. За цим договором укладаються угоди не безпосередньо особою, заінтересо­ваною в їх кінцевому результаті, а за її дорученням і за її рахунок іншою особою. За угодами, які укладає банк з третіми осо­бами, набуває права і стає зобов’язаним не комітент, а комісіонер, бо він укладає угоди хоч і за рахунок комітента, але від свого імені.

Найпоширенішими серед посередницьких послуг є операції по одер­жанню клієнтом кредиту, операції з майном, зокрема цінними паперами, валютою. Перший вид посередницьких послуг нада­ється банком тоді, коли він сам з тієї чи іншої причини не може задовольнити кредитну заявку клієнта. У цьому разі обслуговую­чий банк може бути посередником у пошуку клієнтові іншого банку-кредитора або на його прохання одержати міжбанківський кредит і за рахунок його надати кредит клієнту. Помітно збільшилося надання посередницьких послуг в опе­раціях з цінними паперами та у валютних операціях.

Комерційні банки надають своїм клієнтам консультаційні послуги. Вони консультують клієнтів з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб. Консультації можуть надаватися устно або письмово. Консультативні послуги передбачають наявність у працівників, що їх надають, певних знань в галузі економіки, банківської справи та інших.

Банки, завдяки своїм місцю і ролі в еекономіці, наявності сучасних засобів телекомунікацій і електронно-обчислювальної техніки завжди мають значну кількість різноманітної інформації. Це дає їм змогу надавати інформаційні послуги. Основними видами інформаційної діяльності є:

- одержання інформації, тобто набуття, придбання, накопичення документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою;

- використання інформації – це задоволення інформаційних потреб юридичних або фізичних осіб;

- поширення інформації – це розповсюдження та оприлюднення інформації;

- зберігання інформації – це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

За режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.

Трастові послуги

Під трастовими розуміють послуги, засновані на довірчих правовідносинах, коли одна особа передає своє майно у розпорядження іншій особі — банку для управління в інтересах третьої особи — бенефіціара.

Виникнення та розвиток довірчих послуг пов'язані з тим, що власник не має достатнього рівня знань з управління власним майном. Трастові послуги дають можливість банку залучити значні кошти, які можуть приносити йому доход при порівняно невеликих витратах на здійснення зазначених послуг.

Залежно від характеру розпорядження майном трастові послу­ги поділяються на:

- активні, коли майно, що перебуває у розпорядженні трастової компанії чи банку, може видозмінюватися, зокрема, шляхом його продажу, надання в позику або заставу без додаткової згоди довірителя;

- пасивні, коли майно не може бути використане довіреними особами без відповідної згоди довірителя.

За характером дій, які може здійснювати довірительний власник, розрізняють довірчі послуги, пов'язані з управлінням майна довірителя і не пов'язані з таким. Правовою основою трастових послуг, не пов'язаних з управлінням майна, є те, що банк або трастова компанія у цьому разі є повіреною особою, яка бере на себе здійснення юридичних дій за рахунок і від імені клієнта.

Залежно від категорії довірителя майна розрізняють трастові послуги для фізичних осіб та для юридичних осіб.

Інколи в окремий вид виділяють трастові послуги, що нада­ються, наприклад, пенсійним, благодійним, інвестиційним фон­дам. Останні здійснюють нагромадження коштів своїх акціонерів чи засновників, які бажають отримати високі доходи по них за рахунок вкладення об'єднаних грошових коштів у надійні та ви­сокоприбуткові активи.

Довірча власність може виникнути у трьох випадках:

- у результаті волевиявлення довірителя майна;

- у результаті укладення угоди;

- згідно з законом або рішенням суду.

За правовою природою довірче управ­ління подібне і перебуває ближче до таких видів зобов'язань, як доручення та комісія. Тому відносини, адекватні довірчій власності, можуть бути надто різними залежно від того, хто, з якою метою і кому передає своє майно на правах довірчої власності. У Законі України «Про банки і банківську діяльність» зазначено, що банки можуть здійснювати лише довірче управ­ління коштами та цінними паперами за договорами з юридични­ми та фізичними особами.

Трастові послуги на користь фізичних осіб, як правило, включають такі послуги:

1. Розпорядження спадщиною, або заповідальний траст, тобто розпорядження майном клієнта після його смерті, може здійсню­ватися відповідно до письмового заповіту, залишеного померлим, в якому зазначений виконавець заповіту, або за рішенням суду, коли заповіт не був складений. В обох випадках розпорядником спадщиною може бути банк. Розпорядження майном включає: одержання рі­шення суду; збір та інвентаризація майна; забезпечення схорон­ності спадщини; сплату адміністративних витрат та податків; здій­снення розрахунків з кредиторами; реалізацію майна, яке не під­лягає тривалому зберіганню; контроль за здійсненням комерцій­них операцій; розподіл майна між спадкоємцями тощо.

2. Управління майном згідно з договором або прижиттєвий траст. Сутність полягає в тому, що довіритель передає банку в управління майно, який зберігає його, інвестує, розпоряджається доходом, одержаним від майна. У визначених договором випадках довіритель зберігає право втручатися в процес управління майном. Право управління май­ном може переходити до банку не лише за заповітом, а й шляхом укладення прижиттєвих угод. Це пов'язано з тим, що довіритель майна не хоче передавати його спадкоємцям відразу, не в змозі чи не бажає самостійно займатися своїм бізнесом тощо.

Управління майном передбачає прийняття рішень щодо його розміщення, оформлення страхування і внесення страхових плате­жів, депозитні операції з готівкою, облікові операції, виплату доходів бенефіціару, аналіз ефективності використання майна тощо.

3. Опікунство та забезпечення зберігання майна передбачає набір операцій, аналогічний управлінню майном. Зазначений вид трастових послуг поширюється переважно на неповнолітніх, які вважаються недієздатними для управління та володіння май­ном. Якщо неповнолітній дістав у спадщину майно, то в цьому разі призначається опікун, який розпоряджається ним в інте­ресах спадкоємця.

Опікунство та забезпечення зберігання майна існує в двох формах: опікунства індивіда (неповнолітнього, недієздатного) та опікунства майна — у випадку, якщо власник майна фізично не­спроможний самостійно здійснювати управління ним.

4. Агентські послуги характеризуються тим, що банк учиняє дії за дорученням і за рахунок іншої особи (принципала). Кінцевою метою агентських послуг є встановлення договірних зобов'язань між принципалом і третьою особою. Агент (банк) діє, як правило, від імені принципала, і відповідно укладені ним або за його сприяння договори створюють права та обов'язки безпо­середньо для принципала. У деяких випадках, вступаючи у від­носини з третіми особами за дорученням принципала, банк має право діяти від свого імені, не розкриваючи перед третьою осо­бою існування принципала, або може вказати на те, що він діє за дорученням і за рахунок принципала, не розкриваючи його імені. Незалежно від того, як діє банк у відносинах з третіми особами, результат укладених ним угод лягає на принципала.

Агентські послуги включають, зокрема: збереження акти­вів, наприклад цінних паперів; одержання доходів за ними та повідомлення клієнта; купівлю-продаж цінних паперів та достав­ку їх до клієнта; обмін цінних паперів; погашення облігацій; сплату податків; оформлення страхових полісів; оплату рахунків; укладання від імені клієнта договорів; отримування кредитів; ку­півлю-продаж іноземної валюти і дорогоцінних металів.

Трастові послуги, що надаються юридичним особам, як пра­вило, включають:

1. Обслуговування облігаційної позики, що супроводжується переданням довіреній особі права розпорядження майном, яке слугує забезпеченням позики.

2. Агентські послуги.

3. Створення фондів погашення заборгованості, з яких, відповід­но до умов договору, може здійснюватись погашення боргів, сплата відсотків, викуп облігацій; виплата дивідендів акціонерам тощо.

4. Тимчасове управління справами компанії у випадку її реор­ганізації чи ліквідації.

5. Послуги депозитарію (зберігання акцій, за якими акціонери передали право голосу уповноваженим представникам).

6. Розпорядження активами, включаючи управління нерухо­містю як в середині країни, так і за кордоном.

7. Обслуговування працівників компанії. У цьому разі траст-відділи надають послуги в інтересах працівників, здійснюючи управління фондами компаній, призначеними для виплати пен­сій, різних винагород та допомог.

8. Інвестування коштів клієнта у визначені ним види активів.

9. Управління коштами благодійних фондів.

Однією з довірчих послуг, яку надають банки фізичним і юридичним особам, є послуги щодо зберігання цінностей. Основною рисою надання таких послуг є те, що банки мають відповідні спеціальні приміщення чи спеціальне об­ладнання, які виключають випадкову втрату або пошкодження цінностей, прийнятих на зберігання.

Послуги щодо зберігання цінностей надаються банками у трьох формах: зберігання цінностей клієнтів у сховищі; надання клієнтам сейфів у приміщенні банку; надання нічних сейфів клієнтам.

За першою формою послуг банк приймає цінності згідно з умо­вами укладеного між банком і клієнтом договору, причому скла­даються описи, в яких указуються найменування цінностей і сума оцінки кожного виду цінностей. Цінності мають бути вкладені у пакети або іншу упаковку і відповідно опечатані. Прийняті бан­ком від клієнтів цінності поміщають до сховища, у середині якого вони зберігаються на металевих стелажах тощо за умови, що вони мають ґрати і замикаються на замок. За схорон­ність цінностей, прийнятих на зберігання, установи банків несуть перед їхніми власниками відповідальність у сумі реальної шкоди, але не вище суми оцінки.

Надання клієнту сейфа у приміщенні банку здійснюється шляхом здавання йому в оренду сейфа для самостійного викори­стання. Клієнт не сповіщає банк про вміст сейфа, отримує ключ від сейфа і самостійно вміщує або вилучає з нього цінності про­тягом робочого дня банку. Банк зобов'язується за­безпечити зберігання сейфа та доступ до нього виключно клієн­та або уповноважених ним осіб.

Надання нічних сейфів клієнтам відбувається тоді, коли у них виникає потреба здійснювати регулярні внески грошових коштів до банку після закінчення робочого дня в останнього. Цією по­слугою користуються клієнти, які мають бізнес, пов'язаний з одержанням готівки, наприклад власники магазинів, кафе, ресто­ранів тощо. Між банком і клієнтом укладається відповідна угода. Клієнт вкладає готівку у спеціальну сумку, одержану в банку, та опускає її у спеціальний отвір, розміщений на зовнішньому боці будівлі банку. Вранці службовець банку забирає всі сумки з нічних сейфів і заносить інформацію про них у відповідні регістри бухгалтерського облі­ку. Договором може бути передбачена умова, згідно з якою банк здійснює розкриття сумок, перерахування вкладеної готівки та зарахування її на відповідний рахунок клієнта.

За надання довірчих послуг банк стягує плату, розмір якої встановлюється в договорі між банком та клієнтом.

7.4. Факторинг та форфейтинг

Факторинг — це операція, яка поєднує у собі низку посеред­ницько-комісійних послуг з кредитуванням оборотного капіталу суб’єкта господарювання. Основою факторингу є перевідступлення першим кредитором прав вимоги боргу третьої особи дру­гому кредитору з попередньою або наступною компенсацією вартості такого боргу першому кредитору. Фактично банк (факторингова компанія) купує рахунки-фактури постачальника за відвантажену продукцію, виконані роботи чи надані послуг.

Факторингові операції, крім купівлі права на вимогу боргу, включають:

- кредитування у вигляді попередньої оплати боргових вимог;

- ведення бухгалтерського обліку постачальника, зокрема ре­алізації продукції (роботи, послуг);

- інкасування дебіторської заборгованості постачальника;

- страхування постачальника від кредитного ризику.

Учасниками факторингової операції можуть бути:

- посередник (фактор), тобто банк або факторингова компанія;

- постачальник товарів (робіт, послуг);

- покупець.

Відносини між суб’єктами факторингу регулюються договором, який укладається у письмовій формі між банком і постачальником. У ньому дається перелік істотних умов, до яких, зокрема, належать ті, що захищають інтереси сторін — взаємні зобов’язання і відповідальність сторін, розмір кредиту і плати за факторингове обслуговування, вид факторингу. Оскільки факторингові операції мають ризикований характер, то перед укладенням договору фактор ґрунтовно вивчає фінансово-господарську діяльність клієнта-постачальника. Оцінка фінансового стану підприємства впливає на прийняття банком позитивного рішення про укладення факторингової угоди та її зміст.

За здійснення факторингових операцій фактор стягує з постачальника відповідну плату. Факторингові операції вигідні як постачальнику, так і фактору. Здійснення факторингових операцій дає змогу банку, зокрема, поліпшити обслуговування клієнтів та залучити нових, збільшити і диверсифікувати джерела доходів.

Основним недоліком факторингу для банка є високий ризик цієї операції. Для мінімізації ризику банк здійснює лімітування кредитної заборгованості постачальника, встановлює ліміти відвантаження това­рів конкретному платникові, страхує окремі угоди тощо.

Форфейтинг — це придбання у кредитора боргу, вираженого в оборотному документі, на безповоротній основі. Це означає, що покупець боргу (форфейтер) бере на себе зобов’язання відмовитися від свого права регресної вимоги до кредитора у разі неможливості одержання грошових коштів від боржника. Фактично форфейтер (банк) бере на себе такі ризики, як ризик не­платежу, ризик переказування коштів, валютний, процентний ризик та інші.

Ініціатором форфейтингової операції є, як правило, експортер чи його банк. Це пов’язано з тим, що для дисконтування подают

Поиск по сайту: