Активними операціями називаються операції з розміщення банківських ресурсів

До основних пасивних о перацій центральних банків відносяться: емісія банкнот; прийом внесків комерційних банків і казначейства; операції з формування власного капіталу.

До основних активних операцій центральних банків відносяться: обліково-позичкові операції, вкладення в державні цінні папери, операції з золотом та іноземною валютою.

Національний банк є юридичною особою, має відокремлене майно, що є об’єктом державної власності. Статутний капітал банку є держав­ною власністю і слугує для забезпечення зобов’язань банку. Його розмір становить 10 млн. грн.

Згідно з чинним законодавством передбачена така система (структура) Національного банку: центральний апарат, територіальні управління в областях і Кримській автономній республіці, розрахункові палати, Банкнотно-монетний двір, Фабрика банкнотного паперу, Державна скарбниця, Центральне сховище грошей, спеціалізовані підприємства та установи, необхідні для забезпе­чення діяльності банку.

Закон передбачає дворівневу систему управління центральним банком — Рада НБУ і Правління НБУ, що загалом відповідає сві­товій банківській практиці.

Голову НБУ призначає Верховна Рада строком на п’ять років за поданням Президента України. Голова НБУ керує діяльністю банку й одноособово несе за неї відповідальність.

У країнах світу, де існує дворівнева система керівних органів центрального банку, голова (президент банку) очолює як орган, що визначає монетарну політику, так і виконав­чий орган.

Основні принципи функціонування Національного банку, пе­редбачені законом:

- принцип незалежності банку;

- принцип президентського та парламентського контролю за діяльністю банку;

- принцип економічної самостійності банку;

- принцип централізації системи банку;

- принцип єдності системи банку;

- принцип вертикальної структури управління банком.

Принцип централізації системи НБУ означає, що система ор­ганізована таким чином, щоб забезпечити реалізацію єдиної дер­жавної монетарної політики в усіх регіонах України під загаль­ним централізованим керівництвом. Територіальні управління є структурними підрозділами НБУ без статусу юридичної особи і від його імені здійснюють функції на визначеній території. Діяльність усіх структурних підрозділів та установ, що входять до системи НБУ, контролюється і напрямляється із єдиного центру, який очолює Голова НБУ.

Принцип єдності системи НБУ передбачає, що всі структурні підрозділи та установи системи об’єднані спільністю цілей і за­вдань, що стоять перед НБУ. Усі вони керуються єдиними право­вими нормами, що закріплені в законах України, указах Прези­дента, постановах уряду, нормативних актах НБУ.

Принцип вертикальної структури управління системою НБУ означає, що призначення посадових осіб та їх підпорядкованість здійснюється тільки по вертикалі. Так, начальники територіаль­них управлінь НБУ призначаються на посаду згідно із наказами Голови НБУ, які видаються на підставі постанов Правління НБУ. Структури нижчого рівня та підрозділи системи НБУ підпоряд­ковуються вищестоящим органам НБУ, не маючи ніяких горизо­нтальних зв’язків підпорядкування місцевим органам влади й управління.

Закон України «Про Національний банк України» визначає функції банку.

НБУ як емісійний центр готівкового обігу започа­ткував емісію українського карбованця у 1992р., коли Україна почала проведення грошової реформи. По за­вершенні грошової реформи у 1996 р. НБУ здійснює емісію наці­ональної валюти — гривні і копійок.

Для виготовлення грошей в Україні створені Банкнотно-монетний двір і Фабрика банкнотного паперу. НБУ розробляє ди­зайн грошових знаків, установлює номінали, визначає систему захисту, платіжні ознаки. Як емісійний центр країни він має повноваження щодо організації і регулювання готівкового грошово­го обігу на території України. НБУ прогнозує готівковий обіг, установлює правила випуску в обіг, зберігання, перевезення, ін­касації та вилучення готівки з обігу, визначає порядок ведення касових операцій для банків, підприємств і організацій.

Виконуючи функцію банку банків, НБУ забезпечує комерційні банки на їх замовлення готівкою через свою мережу територіаль­них управлінь, здійснює розрахункове і кредитне обслуговування комерційних банків.

Реформування банківської системи України наприкінці 80-х років зумовило необхідність розроблення нової системи міжбанківських розрахунків, яка б відповідала потребам дворівневої банківської системи. У 1994 р. НБУ запропонував систему елект­ронних платежів (СЕП), що наближається до рівня відповідних систем розвинутих країн Європи і світу.

НБУ як кредитор комерційних банків поступово освоює мето­ди кредитування, що є загальноприйнятими у світовій банківсь­кій практиці.

Важлива роль НБУ в банківській системі полягає в тому, що він взаємодіє в основному лише з комерційними банками.

НБУ згідно з Законом «Про Національний банк України» ви­конує функцію банківського регулювання та нагляду. Значну роль у виконанні цієї функції відіграє служба банківського на­гляду, що функціонує як єдиний механізм у складі центрального апарату та територіальних управлінь НБУ.

Головною метою банківського нагляду і контролю є безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів.

Спираючись на світовий банківський досвід, НБУ використовує різні форми і методи банківського регулювання та нагляду для досягнення більш повної відповідності Базельським принципам, а саме:

- впровадження нагляду на основі оцінки ризиків;

- впровадження нагляду на консолідованій основі;

- посилення контролю за власниками істотної участі та змінами у структурі власності;

- оптимізація порядку ліцензування банківських операцій та реєстрації філій банків;

- співробітництво з міжнародними організаціями та центральними банками інших держав у сфері банківського нагляду.

НБУ як банкір уряду і провідник монетарної політики прово­дить консультації з Кабінетом Міністрів з питань монетарної по­літики, валютної, фіскальної та інших напрямів загальноекономі­чної політики держави. НБУ здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду.

НБУ виконує функцію генерального агента Міністерства фінансів з обслуговування розміщення облігацій внутрішньої дер­жавної позики та проведення платежів за ними. Він організує продаж облігацій на первинному ринку шляхом проведення тендерів, здій­снює розрахунки за результатами розміщення облігацій, сплачує доход за ними та погашає облігації за рахунок бюджетних коштів. Для обслуговування обігу облігацій НБУ створив спеціалізова­ний електронний депозитарій.

НБУ виконує функції платіжного агента урядустосовно обслуговування зовнішнього боргу. Банк є розпорядником кредитів, отриманих від МВФ, на нього покладена відповідальність за скла­дання платіжного балансу та звітності про загальний довгостроко­вий зовнішній борг України, яка надається Світовому Банку.

НБУ як центральний банк країни є провідником монетарної політики. Щорічно НБУ розробляє основні засади грошово-кредитної політики, що є складовою загальноекономічної полі­тики держави. Вони зорієнтовані на реалізацію її основних ці­лей і завдань та спрямовані на забезпечення стабільності наці­ональної валюти, цінової стабільності і на підвищення ефек­тивності функціонування банківської системи країни.

Досягнення встановлених орієнтирів НБУ забезпечує шляхом регулювання грошового ринку за допомогою монетарних інстру­ментів як ринкового, так і адміністративного характеру. Таким чином, діяльність НБУ як центрального банку країни має бути спрямована на:

- забезпечення внутрішньої та зовнішньої стабільності гривні, як необхідної умови для макроекономічної стабілізації і зростання реальних доходів населення;

- забезпечення фінансової стійкості банківської системи;

- стимулювання кредитно-інвестиційної діяльності комерційних банків, з тим щоб вони більш інтенсивно підтримували реальну економіку.

2.3 Комерційні банки, їхні види і функції

Комерційні банки здійснюють універсальні банківські операції для підприємств, установ і населення головним чином за рахунок грошових коштів, залучених у вигляді внесків і депозитів.

Комерційні банки здійснюють на договірних умо­вах кредитне, розрахунково-касове та інше банківське обслуговування юридичних і фізичних осіб. Прийма­ють і розміщують грошові вклади своїх клієнтів, ве­дуть рахунки банків-кореспондентів.

Оскільки метою діяльності комерційного банку є отримання прибутку, його можна назвати підприємством. Однак це специфічне підприємство, специфіка його визначається специфікою його продукту, а продуктом банка є гроші.

Таким чином, сучасний банк — це специфічне фінансове підприємство, основними функціями якого є залучення грошових коштів, їх розміщення та здійснення розрахунково-касового обслуговування клієнтів.

Комерційні банки класифікуються за різними критеріями: формою власності; організаційною формою; розміром капіталу; філейною мережею; діапазоном операцій, що ними виконуються; сектором ринку, де вони функціонують.

За формою власності комерційні банки поділяються на уніта­рні і колективні.

Унітарні банки мають одного власника в особі держави чи приватної особи. В Україні функціонують два унітарні комерційні банки з державною формою власності: Ощадбанк і Ексімбанк. Статутні фонди цих банків створені за рахунок бюджетних коштів і коштів бюджетних установ. Інші вітчизняні комерційні банки — це банки з колективною формою власності, тому що частка капіталу кожного із засновників законодавче обмежена 35% ста­тутного фонду банку, тобто кількість засновників банку не може бути меншою трьох юридичних чи фізичних осіб.

Залежно від організаційної форми комерційні банки з колек­тивною формою власності представлені на банківському ринку акціонерними товариствами відкритого і закритого типу (акціо­нерні банки) та товариствами з обмеженою відповідальністю (па­йові банки).

Акціонерні банки відкритого і закритого типу (вони станов­лять 84% загальної кількості банків України) формують свій ка­пітал за рахунок об’єднання індивідуальних капіталів засновни­ків і учасників за допомогою випуску і розміщення акцій банку. Власником капіталу виступає само акціонерне товариство, тобто банк. Акціонери, як правило, не мають права вимагати від банку повернення своїх внесків. Тому акціонерні банки вважаються більш стійкими і надійними. В Україні більшість комерційних банків — це акціонерні товариства відкритого типу (59%).

Пайові банки формують свій капітал за рахунок внесків гро­шових коштів (паїв) у статутний фонд. За кожним з учасників зберігається право власності на його частку капіталу, тобто банк не є власником капіталу. Пайові комерційні банки організовую­ться на принципах товариств з обмеженою відповідальністю. Тут відповідальність кожного учасника обмежена розміром його вне­ску у капітал банку. Комерційні банки у формі товариств з обме­женою відповідальністю в Україні становлять близько 16% від загальної їх кількості.

Залежно від наявності філій комерційні банки можна кваліфі­кувати на багатофілійні, малофілійні, безфілійні. Більшість вітчизняних банків є малофілійними і безфілійними.

Залежно від діапазону операцій, що виконують банки, і сектора ринку, де вони функціонують, розрізняють: уні­версальні банки; банки з клієнтською спеціалізацією; банки з га­лузевою спеціалізацією; банки з функціональною спеціалізацією.

Універсальні банки виконують широкий спектр операцій та надають різноманітні послуги своїм клієнтам. В Україні біль­шість комерційних банків можна вважати універсальними, бо майже всі вони мають потенційні юридичні можливості для впровадження всіх банківських продуктів і залучення до обслу­говування різних типів клієнтів.

У країнах з розвинутою ринковою економікою дуже помітна деталізація і диференційованість банків залежно від спеціалізації з обслуговування конкретного типу клієнтури. Зокрема, функціо­нують біржові банки, які обслуговують операції біржових струк­тур; страхові — страхових інститутів; кооперативні — кооперативів тощо.

Банки із галузевою спеціалізацією обслуговують переважно юридичних та фізичних осіб у межах певної галузі господарства. Ступінь спеціалізації галузевих банків значною мірою залежить від сфери їх діяльності, а також особливостей господарської діяль­ності галузевої клієнтури, що можуть бути пов’язані із сезонними чи іншими процесами.

Функціональна спеціалізація полягає в тому, що банки виконують переважно вузьке коло спеціалізованих опера­цій. Це, наприклад, інвестиційні, інноваційні, ощадні, іпотечні та інші банки. Функціональна спеціалізація принципово впливає на характер діяльності банку, визначає особливості формування ак­тивів і пасивів, а також специфіку роботи з клієнтурою. В Україні функціональна спеціалізація комерційних банків розвинута ще недостатньо. Тому поки що функціонує єдиний банк з інвести­ційною спеціалізацією. Дуже актуальною є проблема створен­ня інвестиційних, інноваційних, іпотечних банків.

Банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів: банківська корпорація, банківська холдингова група, фінансова холдингова група. Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України. Крім того, банки мають право створювати неприбуткові спілки чи асоціації.

Свої функції комерційні банки реалізують через виконання визначеного набору операцій.

Пасивні операції забезпечують формування ресурсів банку. До них відносяться:

- залучення коштів на депозитні рахунки (поточні, термінові, ощадні, тощо);

- недепозитное залучення коштів: одержання позичок на міжбанківському ринку, кредитів центрального банку, випуск банківських облігацій, векселів та інших зобов’язань.

Активні операції - це розміщення банками власних і залучених коштів з метою одержання прибутку і забезпечення своєї ліквідності. До них відносяться:

- операції з надання кредитів, вкладення в цінні папери, формування касових залишків і резервів;

- формування інших активів (основних засобів та ін.)

Активні і пасивні операції тісно взаємозалежні. Розміщаючи кошти в активах, банки постійно стежать за тим, щоб їх частина залишалася у виді резервів, щоб тривалість вкладень в активи, відповідала тривалості залучення коштів у пасиви. Крім того, кредитні операції банків призводять до появи додаткових коштів у пасивах.

Все це вимагає від банків керування активними і пасивними операціями в їхньому взаємозв’язку таким чином, щоб отримати максимальний прибуток.

Прибуток банку - це різниця між його валовими доходами та валовими витратами.

Величина доходу залежить насамперед від обсягу кредитних вкладень та інвестицій банку, розміру відсоткової ставки за наданими кредитами та величини і структури активів банку.

Основними джерелами доходів більшості комерційних банків є:

1. Проценти, які стягуються з позичальника за користування позичками. Розмір процентної ставки визначається в процесі переговорів між банком і позичальником під час укладання кредитної угоди.

2. Доходи від проведення операції з іноземною валютою як у вигляді комісійних за виконання цих операцій, так і у вигляді курсової різниці. Ці доходи, як правило, значні.

3. Доходи від операцій з цінними паперами. Оскільки фондовий ринок України тільки починає формуватися, ці доходи банку поки що незначні.

4. Доходи від виконання для своїх клієнтів широкого спектра послуг, таких як: надання гарантій, розрахунково-касове обслуговування, трастові, консультаційні, аудиторські, лізингові, факторингові тощо.

Фінансові результати діяльності комерційного банку відбиваються у звіті про прибутки та збитки.

2.4 Порядок реєстрації комерційного банку та ліцензування його діяльності

Реєстрація банків здійснюється Національним банком шляхом унесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи. Засновниками комерційного банку можуть бути українські та іноземні юридичні і фізичні особи, за винятком профспілкових і політичних організацій, спілок і партій, громадських фондів, рад усіх рівнів, їх виконавчих органів, офшорних компаній і банків.

Мінімальний розмір статутного фонду складає:

- для місцевих кооперативних банків – не менше 1 млн. євро;

- для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області – не менше 3 млн. євро;

- для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України – не менше 5 млн. євро.

Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільної діяльності банку та виконання ним банківських операцій.

Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків учасників.

Грошові внески для формування та збільшення статутного капіталу банку резиденти України здійснюють у гривнях, а нерезиденти - в іноземній вільно конвертованій валюті або в гривнях.

Для створення комерційного банку необхідною є ініціативна група із засновників або інших осіб. Ця група бере на себе вирішення всіх питань, пов’язаних зі створенням банку.

Для формування статутного фонду до реєстрації комерційного банку в регіональному управлінні НБУ за місцем створення комерційного банку засновникам відкривається тимчасовий рахунок. На цей рахунок кожен із засновників вносить визначену установчими документами частку статутного фонду. Підставою для відкриття такого рахунку є заява на відкриття рахунку та установчий договір.

Акціонери та учасники банку повинні до дня скликання установчих зборів та державної реєстрації банку сплатити кошти в розмірі не менше 30% (для закритих акціонерних товариств – 50%) номінальної вартості акцій.

Для реєстрації комерційного банку орган управління банком подає до регіонального управління НБУ за місцем створення банку такі документи:

- заяву про реєстрацію;

- установчий договір;

- статут банку;

- протокол установчих зборів;

- економічне обґрунтування створення банку, включаючи розрахунковий баланс і розрахунок плану доходів, витрат та прибутку банку на кінець першого року його діяльності;

- висновок аудиторської організації про фінансовий стан і платоспроможність засновників банку;

- бухгалтерську і фінансову звітність акціонерів;

- документи про наявність професійно придатних перших керівних осіб банку;

- копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію;

- копію звіту про проведення відкритої передплати на акції;

- угоду про надання приміщення для розміщення банку (оренда не менше ніж на п’ять років);

- установчі документи засновників, учасників банку;

- копію свідоцтва про державну реєстрацію засновників;

- копію рішення органів Антимонопольного комітету України про надання згоди на створення відповідного комерційного банку.

НБУ може відмовити у реєстрації комерційному банку у разі:

- порушення порядку реєстрації комерційного банку;

- невідповідності статуту та інших установчих документів чинному законодавству;

- незадовільного фінансового стану засновників;

- професійної непридатності рекомендованого керівництва банку;

- відсутності відповідної матеріально-технічної бази.

Якщо у діючому банку відбулися зміни в установчих документах, то вони повинні бути зареєстровані в НБУ. Процедура реєстрації змін і доповнень аналогічна процедурі реєстрації банку.

Банки можуть відкривати філії, представництва та відділення, які мають бути зареєстровані в НБУ.

Філія банку - це банківська установа, яка не є юридичною особою. Вона діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку, має свій субкореспондентський рахунок і МФО, здійснює банківські операції на основі довіреності головного банку і дозволу, виданого регіональним управлінням НБУ за місцем знаходження філії.

Представництво банку - це установа банку, яка не є юридичною особою, діє на підставі окремого положення, виступає від імені головного банку і ним фінансується, не має права здійснювати банківські операції. Відкриває поточний рахунок у НБУ.

Відділення банку здійснює лише розрахунково-касове обслуговування клієнтів та вкладні операції.

З метою підвищення надійності та стабільності банківської системи, забезпечення інтересів кредиторів, вкладників НБУ видає комерційним банкам ліцензії на здійснення банківських операцій.

Ліцензування - це порядок видачі комерційним банкам, які набули статусу юридичної особи, дозволу на здійснення деяких чи всіх банківських операцій. Перелік операцій, що підлягають ліцензуванню, визначається Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Комерційні банки мають право здійснювати операції тільки після отримання відповідної ліцензії НБУ. Філії комерційного банку здійснюють операції згідно з Положенням про філію та лише за умови наявності і в межах дозволу, наданого банком-юридичною особою. Копія дозволу у 3-денний строк надається регіональному управлінню НБУ за місцем розташування філії та головного банку-юридичної особи.

Новоствореному банку надають ліцензію у разі дотримання таких умов:

- на час прийняття рішення зареєстрований статутний капітал банку повинен бути повністю сплачений;

- наявність професійно придатних керівних осіб банку;

- наявність підрозділу, що виконує відповідні банківські операції;

- наявність підрозділу внутрішнього аудиту, укомплектованого професійно придатними кваліфікованими кадрами;

- наявність внутрішніх нормативних документів банку, що регламентують відповідні операції;

- забезпеченість необхідним банківським обладнанням;

- відповідність приміщення банку вимогам НБУ;

- наявність угоди про оренду приміщення на строк не менше 5 років або свідоцтва на право власності.

Крім додержання загальних умов для отримання ліцензії, НБУ встановив особливі вимоги. Вони стосуються наявності:

- технічних умов (для касових операцій - відповідним чином обладнані приміщення, належна організація охорони і т. д.);

- відповідного розміру статутного фонду;

- відповідної кваліфікації працівників;

- відповідних внутрішніх регламентуючих ту чи іншу операцію документів.

Типова структура управління комерційного банку наведена на рис. 2.3.

Загальне керівництво діяльністю банку здійснює рада банку (спостережна рада банку), яка контролює діяльність правління банку, а також виконує інші функції, делеговані загальними зборами.

Виконавчим органом банку є правління (дирекція - для ТОВ) або інший орган, передбачений статутом. Правління вирішує всі питання, пов’язані з поточною діяльністю банку, крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради банку. Очолює правління голова, який має заступників (менеджерів, які очолюють структурні підрозділи банку).

Рис. 2.3. Типова структура управління комерційного банку

Кредитну стратегію та кредитну політику банку формує кредитний комітет. Він виконує такі функції: затверджує організаційну структуру процесу кредитування, встановлює напрямки диверсифікації кредитного портфеля, аналізує кредитний ризик портфеля та інших суттєвих ризиків, що пов’язані з кредитуванням, оцінює адекватність резервів на можливі втрати за позиками, приймає рішення щодо надання «великих» кредитів та періодичне списання безнадійних позик.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю банку здійснює ревізійний комітет. Без його висновку загальні збори акціонерів не правомочні затвердити баланс.

Комерційним банкам в Україні забороняється займатися діяльністю у сфері матеріального виробництва і торгівлі матеріальними цінностями, а також діяльністю з усіх видів страхування, їм забороняється використовувати свої союзи та інші об’єднання длядосягнення згоди, спрямованої на монополіза­цію ринку банківських послуг, установлення монопольних ста­вок і комісійних винагород, обмеження конкуренції у банків­ській справі.

Контрольні питання:

1. Назвіть передумови виникнення банківської діяльності

2. Як ви визначите сутність банку? У чому його специфіка?

3. Перерахуйте чинники, що визначають роль комерційних банків у ринковій економіці.

4. Як визначити поняття “банківська система” і якими ознаками вона характеризується?

5. Чому центральний банк є головною ланкою будь-якої банківської системи?

6. Які задачі і функції виконують Центральні банки?

7. Охарактеризуйте структуру Національного банку України..

8. Які функції виконують комерційні банки?

9. Які документи треба надати до регіонального управління НБУ для реєстрації нового комерційного банку?

10. Охарактеризуйте поняття “доходи банку” та “витрати банку”.

11. З чого складається прибуток комерційного банку?

розділ 3

ОПЕРАЦІї банків З РАХУНКОВО-КАСОВОГО ОБСЛУГОВУВАННЯ ПЛАТІЖНОГО ОБОРОТУ КЛІЕНТІВ

3.1. Сутність, організація і значення безготівкових розрахунків.

Грошовий оборот являє собою процес безупинного руху грошових знаків у наявною і банківською формою.

Основними задачами, що вирішує грошовий оборот є:

- забезпечення вільного переливу капіталу з однієї сфери ринкових відносин в іншу;

- створення нових грошей, що забезпечують задоволення потреби в них усіх сфер ринкових відносин.

Сукупність платежів, що здійснюються без використання готівки, складає безготівковий грошовий оборот.

Весь безготівковий оборот - платіжний, тому що припускає розрив у часі руху товару в різних його різновидах і коштів, тобто функціонування грошей як засіб платежу. Безготівковий платіжний оборот, будучи переважним (до 90 % усього грошового обігу), здійснюється у виді записів по рахунках платників і одержувачів коштів у банках, або шляхом заліків взаємних вимог. Відповідно економічні процеси в народному господарстві опосередковуються переважно безготівковим платіжним оборотом.

Загальні принципи організації системи безготівкових розрахунків у господарському обороті України визначені в Інструкції "Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті", затверджена Постановою №22 Правління НБУ від 21 січня 2004 р.

Безготівкові розрахунки між підприємствами, організаціями й установами усіх форм власності, підприємствами без створення юридичної особи, юридичними особами здійснюються в національній валюті України через банк шляхом перерахування коштів з рахунка платника на рахунок одержувача коштів.

Установи банків здійснюють контроль за дотриманням правил розрахунків, а також за станом розрахунків підприємств. Підприємства зі своєї сторони також повинні контролювати проведення безготівкових розрахунків.

Безготівкові розрахунки між господарськими суб’єктами сприяють завершенню останніми етапу кругообігу коштів у господарстві. Надходження грошей на конкретний у банку рахунок свідчить про те, що продукт виробництва реалізований, тобто одержав суспільне визнання.

Безготівкові розрахунки у своїй сукупності формують визначену систему.

Система безготівкового розрахунку є складовою частиною національної грошової системи.

Система безготівкових розрахунків містить:

- принципи безготівкових розрахунків;

- вимога до організації розрахунків;

- форми розрахунків;

- розрахункові документи;

- способи безготівкових розрахунків;

- механізм контролю за станом розрахунків;

Оскільки безготівкові розрахунки мають вирішальне значення в здійсненні народногосподарського обороту, необхідний контроль за станом розрахунків, законністю проведення грошових операцій, правильним оформленням розрахункових документів і своєчасним їх проходженням.

Для створення ефективної системи безготівкових розрахунків принципове значення має правильне визначення її принципів – основних нормативних положень, якими слід керуватися.

Специфіка принципів безготівкових розрахунків відображає реальний стан національної економіки (криза, депресія, пожвавлення, піднесення).

Виділяються такі принципи організації безготівкових розрахунків:

1. Грошові кошти всіх господарських суб’єктів підлягають обов’язковому зберіганню на поточних та інших рахунках в установах банків. При кризовому стані економіки недотримання цього принципу призводить до відтоку грошей із легальних каналів грошового обороту і, як наслідок, до посилення “тіньового” характеру економіки.

2. Грошові розрахунки і платежі підприємств (організацій) усіх форм власності здійснюються через установи банків, як правило, в безготівковому порядку за документами, що передбачені правилами проведення цих розрахунків. Готівкові розрахунки обмежені. В кризовій економіці здійснення розрахунків між господарськими суб’єктами готівкою (а часто й валютою іноземних держав), минаючи установи банків і поза їхнім контролем, посилює нелегальний режим функціонування багатьох підприємств і організацій, призводить до розширення дефіциту реальних “живих” грошових коштів.

3. Розрахунки з покупцями за товарно-матеріальні цінності і послуги провадяться, як правило, після відпуску продукції або надання послуг. Максимальне наближення моменту проведення платежу до терміну відпуску товарів – необхідна умова забезпечення економічності безготівкових платежів. Проведення оплати товарів і послуг після їх відвантаження без затримки платежу свідчить про високу платоспроможність підприємств і ефективну платіжну та договірну дисципліну в народногосподарському обороті країни.

4. Платежі за товари і послуги з рахунку підприємства здійснюються, як правило, за згодою (акцептом) платника після перевірки виконання постачальником договірних умов. У разі порушення умов договору платник може відмовитися від оплати розрахункових документів, про що повідомляє постачальника. Цей принцип організації безготівкових розрахунків відображає основоположну роль споживача (покупця) в системі ринкових відносин.

5. Безготівкові розрахунки проводяться за рахунок і в межах коштів, що є на рахунку платника, або його права на одержання кредиту (банківського чи комерційного). Якщо на рахунку покупця немає достатніх грошових коштів, платежі не можуть бути здійснені в принципі. Банком відкривається і обслуговується картотека не оплачених вчасно розрахункових документів. Платежі проводяться в міру надходження грошових коштів на рахунок платника.

6. Зарахування коштів на рахунок одержувача відбувається після списання відповідних грошових сум з рахунку платника. Банк зобов’язаний контролювати ці рахунки, щоб попередити зловживання, що мають місце під час оплати безтоварних розрахункових документів.

7. Постачальники і покупці мають право вільного вибору форми безготівкових розрахунків і способу платежу, що узгоджується при укладанні договорів поставок або договорів підряду. Банк не втручається у договірні відносини та вибір форм розрахунків і способу платежу. Платники й одержувачі коштів контролюють вчасне проведення розрахунків і претензій, що виникають, розглядають їх у встановленому порядку без участі банківських установ. Необхідним є використання найраціональніших форм і способів безготівкових розрахунків у даних фінансово-господарських умовах.

Специфіка прояву принципів організації безготівкових розрахунків у вітчизняній економіці виражається нині несприятливими кризовими умовами господарювання.

Недотримання принципів організації безготівкових розрахунків призводить до кризи всієї системи розрахунків (платіжної кризи).

Наявні принципи розрахунків охоплюють регулюючим впливом усі важливі елементи системи безготівкових розрахунків, і, насамперед, способи та форми розрахунків.

Способи безготівкових розрахунків у широкому розумінні - це економічно і фінансово обумовлений порядок здійснення грошових відносин між постачальником (продавцем) і платником (покупцем). Способи розрахунків визначаються конкретними умовами виконання господарськими суб’єктами своїх грошових зобов’язань один перед одним. Різні форми економічної організації сфери грошового обороту зумовлюють і різні способи платежу за продукцію.

Спосіб платежу у вузькому розумінні характеризує порядок списання коштів аз рахунків платників.

У сучасній системі безготівкових розрахунків господарські суб’єкти використовують два основних способу платежу:

- перерахування коштів з банківського рахунку на рахунок одержувача коштів шляхом відповідних засобів щодо них;

- зарахування взаємних вимог платника і одержувача коштів. Призначення того чи іншого способу розрахунку полягає в погашенні грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб.

Критерії вибору способу платежу пов’язані аз вимогами прискорення самих розрахунків, їх терміновості, зниження витрат на проведення платежів, нормалізації кругообігу коштів, забезпечення безперебійного ходу реалізації продукції.

У сучасній кризовій економіці України на перший план виходить такий спосіб платежу, як попередня оплата (гроші перераховуються одержувачеві до відвантаження товарів) на відміну від оплати фактично відвантажених товарів і наданих послуг.

Спосіб попередньої оплати підкреслює аномальність економічних відносин, що існують у вітчизняній економіці, не дає можливості на ділі оптимізувати економічні інтереси суб’єктів системи безготівкових розрахунків. Порядок попередньої оплати товарно-матеріальних цінностей та послуг застосовується як санкція відносно неплатоспроможних покупців. Нормативними актами передбачаються максимальні терміни від дня отримання оплати (як правило, не пізніше 3-х робочих днів), коли продавець повинен відвантажити оплачені товари і послуги покупцеві.

Використання способу платежу на основі попередньої оплати – це наслідок дисбалансу між товарними й грошовими потоками, монополізму постачальників, нестачі обігових коштів на багатьох підприємствах, зниження платоспроможності. У цих умовах попередня оплата розрахункових документів певним чином дає змогу підтримувати господарський оборот у належному стані. Відзначимо, що в колишній плановій економіці попередня оплата товарно-матеріальних цінностей та послуг заперечувалась, за її проведення до порушників застосовувались досить жорсткі санкції.

За своїм економічним змістом попередня оплата є своєрідною формою примусового безплатного кредиту, який одержує постачальник.

Розрахунки, засновані на заліку взаємозаборгованості платників, - це розрахунки, за якими взаємозобов’язання господарських суб’єктів один до одного погашаються в рівновеликих сумах, і лише за різницею здійснюється платіж прямим перерахуванням грошей. Такі розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов’язань між двома платниками або групами платників усіх форм власності однієї та різних галузей народного господарства.

При заліку взаємозаборгованості використовуються постійно діючі та разові зарахування вимог. До постійно діючих належать періодичні розрахунки за сальдо зустрічних вимог. Розрахунки за заліком взаємо- заборгованості ведуться на основі угоди між підприємствами, строки й порядок розрахунків погоджуються з установами банків, що обслуговують дані підприємства.

Таким чином, на основі заліку здійснюється взаємне скасування грошових зобов’язань між господарськими суб’єктами. Залік взаємної заборгованості в міжнародних розрахунках називають клірингом.

Заліки надають можливість скоротити взаємну заборгованість господарських суб’єктів, і тим самим прискорити розрахунки. Однак їх негативна роль у грошово-фінансових відносинах очевидна. Заліки взаємозаборгованості обмежують оборот реальних грошових коштів, що означає ненадходження відповідної суми податків до бюджету.

3.2. Відкриття та ведення банками рахунків у національній валюті

Для забезпечення виконання однієї зі своїх найважливіших функцій — розрахунково-платіжної — комерційні банки здійснюють різноманітні посередницькі операції, пов’язані з обслуговуванням руху грошових коштів клієнтів.

Основною передумовою проведення цих операцій є не­обхідність відкриття банками рахунків клієнтам у національній та іноземній валютах.

Комерційні банки відкривають та обслуговують у національній валюті рахунки таких типів:

- поточні;

- депозитні (вкладні);

- поточні бюджетні рахунки.

Клієнти мають право вільного вибору банку для відкриття власного рахунка (за умови згоди на це самого банку).

У разі відкриття усіх видів рахунків (крім ра­хунків фізичних осіб та іноземних офіційних представництв) комерційний банк зобов’язаний повідомити про це податковий орган за місцем реєстрації власника рахунка протягом 3 робочих днів з дня відкриття або закриття рахунка (включаючи цей день). Таке повідомлення надсилається також до Національного банку України для включення до зведеного електронного реєстру влас­ників рахунків.

Власниками рахунків в українських банках можуть бути: юридичні особи; фізичні особи — суб’єкти підприємницької діяльності; філії, представництва, відділення та інші відокремлені підроз­діли підприємств — юридичних осіб; виборчі фонди (політичні партії, блоки партій та канди­датів у депутати); представництва юридичних осіб-нерезидентів; іноземні інвестори; фізичні особи.

На сьогодні немає жодних обмежень щодо кількості банків­ських рахунків, які можуть відкривати вказані особи. Водночас у разі відкриття двох і більше поточних рахунків власник рахунка — суб’єкт підприємницької діяльності протягом 3 робочих днів з дня відкриття наступного рахунка визначає один з рахунків як основний, на якому обліковується заборгованість, що списується у беззаперечному порядку, і повідомляє номер цього рахунка по­датковому органу за місцем своєї реєстрації та банкам, в яких відкриті додаткові рахунки. У свою чергу банки, в яких відкри­ваються додаткові рахунки, протягом 3 робочих днів повідомляють також установу банку, в якій відкрито основний рахунок, про відкриття додаткових рахунків.

Для зберігання грошових коштів та здійснення усіх видів опе­рацій з ними юридичні особи-резиденти та їх підрозділи, а також фізичні особи — підприємці відкривають у банках поточні рахунки.

Поточні бюджетні рахунки відкриваються підприємствам та їх відокремленим підрозділам у разі, якщо їм виділяють кошти за рахунок державного або місцевого бюджету для цільового ви­користання. До поточних рахунків також належать:

а) рахунки зі спеціальними режимами їх використання, що відкриваються на підставі рішень Кабінету Міністрів України;

б) карткові рахунки (картрахунки).

Депозитні рахунки підприємствам та їхнім підрозділам відкри­вають на визначений строк та на відповідній платній основі. Кошти на депозитні рахунки перераховуються з поточного рахунка і після закінчення строку зберігання повертаються на поточний раху­нок. Не дозволяється здійснення безготівкових платежів та ви­дача готівкових коштів з депозитного рахунка.

Що стосується фізичних осіб, то вони можуть відкрити в україн­ських банках рахунки до запитання (поточні рахунки) та вкладні (депозитні) рахунки. Вкладні (депозитні) рахунки фізичних осіб призначені для обліку коштів, внесених на визначений строк та за встановлену плату. Кошти на ці рахунки можуть бути внесені готівкою, перераховані з власного вкладного рахунка в іншому банку чи власного поточного рахунка.

Після закінчення строку дії договору про відкриття вкладного рахунка кошти з цього рахунка можуть бути виплачені готівкою або перераховані на власний поточний рахунок фізичної особи.

Фізична особа-резидент для відкриття будь-якого банківського рахунка зобов’язана мати власний ідентифікаційний номер платника податку, копію довідки про його присвоєння, які потрібно подати до банківської установи.

3.3. Розрахункові операції банків

Незважаючи на те, що в Україні господарські операції з готів­ковими коштами сягають дуже значних обсягів, основни­ми та найбільш перспективними є безготівкові розрахункові операції.

При здійсненні розрахункових операцій використовуються платіжні інструменти у формі:

- меморіального ордера;

- платіжного доручення;

- платіжної вимоги-доручення;

- платіжної вимоги;

- розрахункового чека;

- акредитива;

- платіжної картки;

- векселя.

Клієнти банків для здійснення розрахунків самостійно обира­ють платіжні інструменти (за винятком меморіального ордера) і зазначають їх під час укладення договорів.

Платіжні інструменти чітко уніфіковані, мають єдину для всієї країни стандартну форму, визначений набір реквізитів.

Розрахункові документи приймаються банками до виконання без обмеження максимального або мінімального розміру їх суми. Платежі з рахунків клієнтів здійснюються банками в межах гро­шових коштів на початок операційного дня, а також з урахуван­ням сум, що надійшли на рахунки клієнтів протягом операційно­го дня.

Найбільш поширеним в сучасних умовах розрахунковим до­кументом є платіжне доручення.

Платіжне доручення являє собою доручення підприємства обслуговуючому його банку про перера­хування певної суми зі свого рахунку на рахунок іншого підприємства.

Платіжні доручення застосовуються як при місцевих, так й іногородніх розрахунках.

Дорученнями можуть проводитися: розрахунки за отримані товари та надані послуги; авансові платежі; розрахунки по нетоварних операціях; попередня оплата товарів і послуг та інші.

Під попередньою оплатою слід розуміти оплату товарів чи послуг, готових до відвантаження покупцям зразу ж після отримання платежу і відвантажених (вивезених) не пізніше терміну, зазначеного в договорі (як правило, трьох робочих днів з дня отримання платежу).

Платіжне доручення приймається банком до виконання тільки за наявності коштів на поточному рахунку або права на отримання кредиту.

Платіжне доручення дійсне 10 календарних днів.

Окрім звичайних платіжних доручень, у розрахунках використовуються гарантовані банком платіжні доручення. Вони застосовуються в тому випадку, коли розрахунки проводяться через підприємство зв’язку. Суть такої гарантії полягає в тому, що банк, гарантуючи своєчасність платежу по такому дорученню, робить відповідний напис на дорученні, а гарантія забезпечується коштами, які банк списує з рахунку платника і депонує їх на окремому рахунку «Гарантовані платіжні доручення».

Сума втраченого гарантованого платіжного доручення може бути відновлена на рахунку через 15 днів після депонування коштів за заявою платника.

Розрахунки платіжними вимогами-дорученнями використовують­ся як у місцевих, так й іногородніх розрахунках за поставлені товарно-матеріальні цінності, виконані роботи та надані послуги.

Платіжна вимога-доручення являє собою вимогу постачальника до покупця оплатити на підставі направлених йому поза банком розрахункових і відвантажувальних документів вартість поставленої за договором продукції, виконаних робіт і наданих послуг.

Платник, вирішивши оплатити платіжну вимогу-доручення, здає його до свого банку, оформивши його своїми підписами та відбитком печатки. Строк здачі вимоги-доручення до банку платника передбачається в договорі, але не повинен перевищувати 20 днів.

Про відмову повністю або частково оплатити платіжну вимогу-доручення платник повідомляє безпосередньо постачальника в порядку і строки, передбачені договором.

Платник може відмовитися від акцепту в повній сумі, якщо постачальник не виконав умови договору.

Для вдосконалення розрахунків між юридичними особами в безготівковій формі, а також з метою скорочення розрахунків між фізичними та юридичними особами в готівковій формі за товари, роботи та послуги використовуються розрахункові чеки. Розрахунковий чек — це документ, що містить письмове розпорядження власника рахунка (чекодавця) банківській установі (банку-емітенту), що обслуговує його рахунок, оплатити чекотримачу суму грошових коштів, вказану в чеку.

Розрахункові чеки виготовляються на спеціальному папері та брошуруються у книжки по 10, 20 і 25 чеків. Термін дії чекової книжки — один рік. Чеки із чекової книжки виписуються чекодавцем і видаються чекотримачу в оплату за отримані товари, виконані роботи, надані послуги.

Чекотримач має право пред’явити у свій банк для оплати одер­жаний від платника чек протягом 10 календарних днів з дня ви­писки чека. Банк чекотримача перевіряє пра­вильність заповнення чека та своєчасність пред’явлення його до оплати. Якщо чекодавець та чекотримач обслуговуються в одній банківській установі, грошові кошти списуються з рахунка чеко­давця і одночасно зараховуються на рахунок чекотримача.

Для здійснення чекових розрахунків між контрагентами—клієнтами різних банків банк чекотримача відсилає чек з відпо­відним реєстром-спецзв’язком до банку-емітента. У цьому разі грошові кошти на рахунок чекотримача зараховуються тільки після отримання їх від банку-емітента.

Акредитив — це форма розрахунків, за якою банк, що відкри­ває акредитив (банк-емітент), за дорученням свого клієнта (заяв­ника акредитива) зобов’язаний здійснити платіж на користь тре­тьої особи (бенефіціара) за поставлені товари, виконані роботи та надані послуги або надати повноваження іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж. Банк-емітент може відкривати акредитиви таких видів:

- покритий, за яким для виконання платежів завчасно аку­мулюються грошові кошти платника на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку;

- непокритий, оплата за яким гарантується банком-емітентом та здійснюється за рахунок банківського кредиту;

- відкличний акредитив — це документ, який може бути змінений або анульований банком-емітентом без попереднього погодження;

- безвідкличний акредитив — це документ, який може бути змінений або анульований тільки за згодою.

Платіжна вимога — це документ, що містить письмове розпорядження стягувача коштів обслуговуючій його банківській установі про списання грошей із рахунка відповідної юридичної або фізичної особи. Платіжні вимоги застосовуються в разі здійснення примусового списання коштів та в разі договірного списання коштів із рахунків платників.

Примусове списання коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі рішень судів та інших державних і недержавних органів.

Платіжна вимога про примусове списання коштів на підставі виконавчого документа оформляється та по­дається державним виконавцем.

Банки виконують платіжні вимоги про примусове списання коштів з усіх рахунків підприємств та платіжні вимоги про примусове списання коштів з рахунків фізичних осіб. Сума платіжної вимоги визначається стягувачем, але має бути обґрунтованою.

Платіжні вимоги про здійснення договірного списання коштів із рахунків платників банки приймають і виконують у межах залишків коштів на рахунках клієнтів.

Пластикові платіжні картки використовуються для оплати товарів, послуг та одержання готівки з рахунка представниками юридичних осіб та фізичними особами.

Є багато видів пластикових карток, які різняться за типом емітента (банки, небанківські структури), типом власника (приватна особа, корпорація), функціональним призначенням (кредитна картка, дебетна картка), технологією використання (картка з магнітною смугою, картка з мікросхемою, або смарт-картка), за ступенем пільг для користувачів («стандартні», «золоті», «платинові»).

Одним із функціональних призначень банківських пластикових карток є здійснення за їх допомогою платежів, завдяки чому всі їх можна назвати платіжними. Деякі картки мають ще й інше призначення — забезпечувати кредитування власника картки. Цю групу карток прийнято називати кредитними, а всі інші — дебетними.

Кредитними називаються картки, видача яких супроводжується відкриттям їх власникам кредитних ліній, за рахунок і в межах яких здійснюються платежі чи видача готівки за допомогою цих карток. Власникам кредитних карток відкриваються окремі кре­дитні рахунки.

Дебетними називаються картки, за допомогою яких платежі здійснюються списанням коштів безпосередньо з рахунка власни­ка картки, а не за рахунок наданого кредиту. Дебетні картки бувають кількох видів:

- картки для операцій із готівкою, за допомогою яких власники можуть отримати готівку зі своїх рахунків безпосередньо в банку, або через автоматичні пристрої (банкомата);

- картки для оплати товарів (послуг) через термінали в тор­говельних залах;

- чекові гарантійні картки, які використовуються для іденти­фікації чекодавця і гарантування платежу за чеком.

Вексель — це безумовне грошове зобов’язання, за яким одна особа зобов’язується сплатити іншій визначену суму коштів у визначений строк. Порядок використання векселів у господар­ському обороті України регламентується Законом України «Про вексельний обіг в Україні» від 1.04.2001р.

Міжбанківські розрахунки — це система безготівкових розрахункових операцій зі списання та зарахування коштів на банківські рахунки за грошовими вимогами та зобов’язаннями, що виникають між банківськими установами чи їхніми клієнтами в процесі діяльності.

Міжбанківські розрахунки можуть здійснюватися:

- через Нпціональну систему електронних масових платежів (НСЕМП);

- через прямі кореспондентські відносини між комерційними банками.

НСЕМП — це загальнодержавна платіжна система, що забезпечує здійснення розрахунків між банківськими установами, органами державного казначейства на всій території України.

Електронний розрахунковий документ — це банківське платіжне повідомлення визначеного формату, яке містить встановлені реквізити і несе інформацію про перерахування коштів, приймає вигляд файла при передачі електронною поштою та при зберіганні на магнітних носіях.

Операції зі списання коштів з кореспондентських рахунків комерційних банків виконуються установами НБУ (розрахунковими палатами), які їх обслуговують, тільки за розпорядженням їхніх власників, а також у випадках, встановлених законами України, за рішенням суду та за виконавчими написами нотаріусів.

3.4. Організація готівково-грошового обігу в банках.

Специфіка здійснення українськими комерційними банками операцій з розрахункового обслуговування клієнтів полягає в тому, що, незважаючи на інтенсивний розвиток сучасних платіжних технологій та форм безготівкових розрахунків, значна частка в грошовому забезпеченні господарського обороту суб’єктів підприємницької діяльності припадає на готівкові кошти.

У цьому зв’язку банки, що прагнуть надавати комплексні банківські послуги, повинні забезпечити якісне виконання всіх необхідних операцій з касового обслуговування фізичних та юридичних осіб.

Касове обслуговування — це сукупність банківських операцій з прийняття готівкових коштів від клієнтів і зарахування їх на відповідні банківські рахунки та видачі з клієнтських рахунків через касу банку готівкових коштів згідно з розпорядженням клієнтів на цілі, передбачені законодавством.

Операції з обслуговування готівково-грошового обороту клієн­тів здійснюються через операційні каси банків.

До складу операційних кас включаються приходні та видаткові каси.

Приходні каси організують прийом готівкових коштів від клієнтів, що здійснюється за такими документами, як об’ява на внесення готівки та прибутковий касовий ордер. У цих приходних документах обов’язково зазначається характер внесення готівки (торговельна виручка, повернення невиплаченої зарплати, надходження на вкладні рахунки тощо). Касир банку, що одер­жав за внутрішнім порядком приходні документи, перевіряє наявність і тотожність підписів операційних праців­ників наявним у нього зразкам; звіряє відповідність вказаних у них сум цифрами і літерами; викликає особу, яка вносить гроші, і прийняти від неї гроші поаркушним перерахуванням.

Після приймання грошей касир звіряє суму, вказану в приходному документі, з сумою, фактично виявленою при перерахуванні. За відповідності сум касир підписує приходний документ, ставить на квитанції печатку і видає документ особі, яка внесла гроші. Приходні каси, у свою чергу, можуть поділятись на денні та вечірні.

Денні каси працюють на прийом готівкових коштів про­тягом операційного дня банку. Ці кошти того ж дня повинні бути зараховані банком на рахунки клієнтів. Для обслуговування клієнтів, які здійснюють готівкові розрахунки у більш пізні вечірні часи, банки відкривають вечірні каси, які приймають готівкові кошти від клієнтів після закінчення операційного дня. Кошти, що надходять до вечірніх кас, повинні бути зараховані на рахунки клієнтів наступного дня.

Видаткові каси організують видачу готівки клієнтам:

- підприємствам, організаціям, установам — виключно за гро­шовими чеками встановленої форми;

- індивідуальним позичальникам, які одержують позики в банку, вкладникам і пенсіонерам, а також фізичним особам, які одержують готівку з поточного рахунка, — за видатковими касо­вими ордерами і видатковими ордерами.

Для здійснення видаткових операцій завідуючий касою видає під звіт касирам необхідну суму грошей під розписку в книзі обліку прийнятих і виданих грошей (цінностей).

Після видачі касирам під звіт необхідної суми грошей завідую­чий касою зобов’язаний перевірити наявність грошей, що залиши­лися в оборотній (операційній) касі, і переконатися, що залишок їх з урахуванням виданих сум відповідає даним Книги обліку готів­ки оборотної каси й інших цінностей банку.

Відповідно до порядку ведення касових операцій в Україні усі підприємства незалежно від форм власності зобов’язані зберігати свої кошти в установах банків. Разом з тим для забезпечення поточних потреб у готівкових коштах підприємства можуть тримати певну суму готівкових грошей у власній касі в межах встановленого ліміту залишку готівки в касі.

Ліміт залишку готівки в касі встановлюється для кожного підприємства комерційними банками за місцем відкриття поточ­ного рахунка щорічно протягом першого кварталу кожного року з урахуванням режиму і специфіки роботи підприємства, його віддаленості від установи банку, обсягу касових оборотів, встанов­лених строків і порядку здавання до банку касової виручки.

Банківські операції з розрахунково-касового обслуговування юридичних та фізичних осіб виступають першоосновою функціонування будь-якого банку та є визначальними з точки зору перспектив розвитку діяльності банку.

Сьогодні є економічно до­цільним ставлення до розрахунково-касового обслуговування як до пріоритетного напрямку банківської діяльності з точки зору збільшення її доходності, що потребує постійного вдосконалення та підвищення ефективності механізму здійснення розрахунково-касових операцій для забезпечення необхідного рівня рентабельності та фінансової стійкості комерційних банків.

Контрольні питання:

1. Що таке грошовий оборот?

2. Які існують основні елементи та форми безготівкових розрахунків?

3. На яких принципах ґрунтується організація безготівкових розрахунків?

4. У чому полягає основна перевага безготівкових розрахунків?

5. Які умови необхідні для проведення міжбанківських розрахунків?

6. Яким образом установлюються кореспондентські відносини між банками?

7. Яким образом здійснюються міжбанківські розрахунки?

8. Яким чином банки встановлюють ліміт залишків готівки в касі підприємства?

розділ 4

РЕСУРСИ БАНКУ

4.1. Ресурси банку, їх структура і характеристика

Банки, для забезпечення своєї комерційної діяльності повинні мати у своєму розпорядженні певну суму коштів, тобто ресурсів.

Ресурси комерційних банків, являють собою сукупність власних, залучених та заємних коштів, що є в їхньому розпорядженні, й використовуваних для здійснення активних операцій.

За методом утворення всі ресурси банку підрозділяються на власні, залучені (або депозитні) та заємні (недепозитні) кошти (рис. 4.1).

Рис. 4.1. Ресурси банку

Капітал банку – це сукупність власних коштів банку, що належать засновникам або акціонерам. Розмір капіталу (К) визначається за допомогою базового балансового спiввiдношення як різниця між загальними сумами активів (А) та зобов’язань (З) банку:

К = А – З

Роль капіталу зводиться до підтримки надійності і стійкості комерційного банку. Основним джерелом ресурсів комерційних банків України є залучені ресурси, які становлять більш 80% всіх банківських ресурсів. Таке положення в цілому не відповідає сформованій структурі у світовій банківській практиці, де їхня структура складається з 70-80% залучених, та 20-30% власних коштів.

Для структури залучених коштів комерційних банків України характерним є висока питома вага коштів, що зберігаються на поточних та інших рахунках, які становлять депозити до запитання. Питома вага цієї категорії ресурсів займає більше 60%. На частку строкових депозитів приходиться близько 40%, з яких 22% є внесками населення й близько 14,5% приходиться на кошти, що залучаються комерційними банками на міжбанківському ринку. Структура банківських ресурсів за окремими банками відрізняється більшою розмаїтістю, що пояснюється їхніми індивідуальними особливостями.

Вся сума банківських ресурсів не може бути використана для кредитування. Кредитні ресурси - це частина банківських ресурсів, що використовується для кредитного процесу. При розробці кредитної політики банку важливо знати величину кредитного потенціалу.

Кредитний потенціал комерційного банку визначається як величина мобілізованих в банку коштів за мінусом резерву ліквідності. Загальний резерв ліквідності залежить від норми обов'язкового резервування, що встановлюється Національним банком і рівня резерву ліквідності, що визначається банком індивідуально для себе. На загальний рівень кредитного потенціалу впливають такі чинники:

- загальна величина мобілізованих в банку коштів;

- структура і стабільність депозитів;

- рівень обов'язкових резервів НБУ;

- режим користування обов'язковими резервами;

- загальна сума і структура зобов'язань банку.

4.2. Власний капітал банку

Власний капітал банку складається з статутного капіталу, інших фондів та загальних резервів банку, результатів переоцінки основних засобів, результатів минулих років і поточного року. Самим значним за об'ємом джерелом власних коштів банку є статутний фонд (частка його в об'ємі власних коштів становить приблизно 80%).

У залежності від форми організації банку утворення статутного капіталу відбувається по-різному. Якщо банк створюється як акціонерне товариство, то статутний капітал формується в сумі номінальної вартості акцій, поширюваних шляхом відкритої підписки або розподілу між учасниками відповідно до їх частки в статутному фонді (закрита підписка).

Якщо банк виникає як товариство з обмеженою відповідальністю, його статутний капітал складається з часткою учасників, кожний з яких несе відповідальність за зобов'язаннями банку в межах своєї частки.

Статутний капітал незалежно від організаційної форми банку, формується в повній сумі за рахунок внесків його учасників. Внески здійснюються виключно в грошовій формі.

Відповідно до організаційної форми виникають відмінності тільки в формуванні і збільшенні статутного капіталу банку.

Банки у вигляді акціонерних товариств для збільшення статутного фонду можуть випускати додаткову кількість акцій і розповсюджувати їх по підписці. Банки, організовані як товариства з обмеженою відповідальністю, збільшують статутний фонд або шляхом залучення додаткових учасників з внесенням ними своєї частки, або збільшенням частки колишніх учасників. Акціонерні банки можуть зменшити розмір свого статутного капіталу, викупляючи власні акції на вторинному ринку з подальшим їх анулюванням.

Банки випускають прості та привілейовані акції. Прості акції не мають фіксованих дивідендів, їх величина залежить від прибутку банку. Українським банкам заборонено випускати акції на пред’явника.

Джерелом капіталізації також можуть служити дивіденди нараховані, але не виплачені акціонерам банку. Дивіденди можуть використовуватися для збільшення статутного капіталу за згодою акціонерів.

Збільшення статутного фонду може відбуватися і за рахунок емісійних різниць, що отримуються при продажу власних акцій за ціною, яка перевищує їх номінал.

Резервний фонд створюється з метою покриття збитків банку, забезпечує стабільність його функціонування, може бути джерелом виплати дивідендів у разі недоотримання прибутку. Величина резервного фонду встановлюється в процентах до статутного капіталу (25%). Формується цей фонд шляхом відрахувань від прибутку в розмірі 5 %.

Інша група фондів формується або внаслідок перенесення вартості основних коштів на банківський продукт (знос основних фондів), або шляхом перерозподілу прибутку на певну мету (фонди економічного стимулювання, фонди, направлені на розвиток банку).

З метою захисту від дії зовнішньоекономічних чинників, таких, наприклад, як інфляція, курсові різниці між національною валютою і валютами інших країн, утворюються спецфонди і фонди переоцінки валютних коштів.

Резерви на покриття кредитних ризиків і під знецінення цінних паперів створюються з метою зниження ризиків по банківських операціях і забезпечують стійкість банку.

Капітал банку виконує ряд важливих функцій у діяльності банку. Виділяють три основні функції (рис. 4.2).

Рис. 4.2. Основні функції капіталу банку

Захисна функція дає можливість виплати компенсації вкладникам у випадку ліквідації банку, а також збережен

Поиск по сайту: