Валовий внутрішній продукт та його структура

Для обчислення обсягу національного продукту економічна наука використовує низку показників, серед яких найголовнішим є валовий внутрішній продукт (ВВП).
ВВП — це вартість кінцевих товарів, вироблених усередині країни | (резидентами і нерезидентами) за певний період
Сюди входить вартість товарів матеріальної та нематеріальної сфери та вартість послуг. Обсяги виробництва кожного товару і послуг оцінюють за ринковою ціною. Сума цих цін і становить ВВП.
Методика обчислення ВВП має деякі особливості: ВВП складається з вартості кінцевих товарів і послуг. Наприклад, пшениця, з якої випечено хліб, є проміжним товаром, тому вартість пшениці, проданої мірошнику, і вартість борошна, проданого пекарю, не враховують при обчисленні ВВП. Лише вартість хліба розглядають як частку ВВП; до складу ВВП входять вартості товарів і послуг, вироблених лише в процесі поточного виробництва. Отже, заново зведений і проданий будинок включають до складу ВВП, а збудований раніше — ні. Проте комісійні, які агент з продажу нерухомого майна отримав за продаж раніше збудованих будинків, у ВВП враховуються — їх відносять до поточних послуг; ВВП оцінюється за ринковими цінами. Останні включають непрямі податки — податок на продаж і акцизи, тому ринкова ціна відрізнятиметься від тієї, яку продавець отримав за товар. Чиста ціна — це ринкова ціна за вирахуванням непрямих податків. Вона дорівнює сумі чинникових витрат, тобто сумі, що припадає на чинники виробництва. цього товару. На практиці для розрахунків ВВП використовують такі методи: за витратами, за доходами й за виробництвом.
ВВП, розрахований за витратами, — це загальна сума витрат на особисте і виробниче споживання всі сі маси створених за певний період благ (рис. 84)

ВВП = С + І + Д + X,
де С — особисті споживчі витрати; І — валові інвестиції; Д — державні закупівлі товарів, послуг; X — чистий експорт.
ВВП, розрахований за доходами, — це сума доходів, отриманих власниками чинників виробництва, з використанням яких створено всю масу національного продукту (рис. 85)

ВВП = 3 + П + Р + В + Д,
де 3 — заробітна плата; П — прибуток; Р — рента; Д — дивіденд; В — відсоток.
ВВП за виробництвом показує внесок кожного виробника і національного виробництва загалом. У такому разі ВВП розраховують за доданою вартістю.
Додана вартість — це ринкова ціна продукції (послуг) підприємства за вирахуванням вартості сировини і матеріалів, які витрачені на виробництво продукції або на виконання послуг

Розглянемо, як розраховують додану вартість в Україні на прикладі випікання хліба (табл. 2).
Додана вартість, яка у нашому прикладі дорівнює 80 коп., є вартістю кінцевого продукту, тобто різницею між виручкою від продажу і вартістю проміжних матеріалів (195 -115 = 80).
Загальна сума доданих вартостей, створених у суспільстві, — це ринкова вартість вироблених товарів і послуг, тобто ВВП.
Усі три методи розрахунку ВВП є рівноцінними і дають однаковий результат.
Величина ВВП залежить як від обсягу виробленої продукції, так і від рівня цін. Оскільки ціни можуть зростати і падати, порівнювати обсяги ВВП краще у незмінних (постійних) цінах. У зв'язку з цим ВВП вимірюють у поточних і постійних цінах.
ВВП, визначений у поточних (фактичних) цінах, називають номінальним, а обчислений у незмінних (постійних) цінах, — реальним.
На практиці дані про обсяги ВВП і ВНП використовуються як показники кількості виробленої продукції та добробуту населення країни. Вони с головними індикаторами економічного розвитку країни.
Унаслідок падіння ВВП на душу населення Україна істотно відстає за рівнем доходів, іншими показниками життєвого рівня від країн із ринковою економікою.

Валютний ринок

Валютний ринок – це сукупність конверсійних і депозитно-кредитних-операцій в іноземних валютах, що здійснюються між контрагентами – учасниками валютного ринку по ринковому курсу або відсотковій ставці.
Валютні операції – контракти агентів валютного ринку по купівлі-продажу, розрахунку і наданні позички в іноземній валюті на конкретних умовах (сума, обмінний курс, відсоткова ставка, період) із виконанням на певну дату.

Поточні конверсійні операції (по обміну однієї валюти на іншу), а також поточні депозитно-кредитні операції (на термін до одного року) складають основну частку валютних операцій.
Головна відзнака конверсійних операцій від депозитно-кредитних полягає в тому, що перші здійснюються в деякий момент часу, тоді як депозитні операції мають тривалість в часі і різну строковість.
Валютний ринок можна класифікувати за певними ознаками:
- За видами операцій.. Наприклад, існують світовий ринок конверсійних операцій (у ньому можна виділити ринок конверсійних операцій типу долар/японська єна або долар/швейцарський франк), а також світовий ринок депозитних операцій.
- За територіальною ознакою.. Прийнято виділяти наступні крупні ринки: європейський, північноамериканський, далекосхідний. В них виділяють крупні валютно-фінансові центри: в Європі – Лондон, Цюрих, Франкфурт-на-Майне, Париж та ін.; в Північній Америці – Нью-Йорк; в Азії – Токіо, Сінгапур, Гонконг. Існують також національні валютні ринки (наприклад, валютний ринок України) із широким комплексом валютних операцій.
- Як перетинання територіальних ринків і ринків за видами операцій.. Наприклад, існують європейський ринок доларових депозитів або азіатський ринок конверсійних операцій німецька марка/японська єна.
Активи валютного ринку не зводяться тільки до грошових одиниць іноземних держав. Під валютою розуміють:
А) у вузькому значенні цього поняття – грошові знаки іноземних держав;
Б) у широкому розумінні – у дане поняття включаються також цінні папери – платіжні документи (чеки, векселя, акредитиви, сертифікати та ін.), фондові цінності (акції, облігації тощо) в іноземній валюті та інші цінності (благородні метали, дорогоцінне каміння і т.д.).
Учасники валютного ринку
Основними учасниками валютного ринку є:
• Комерційні банки. Вони проводять основний обсяг валютних операцій. В банках тримають рахунки інші учасники ринку і здійснюють за ними необхідні конверсійні й депозитно-кредитні операції. Банки немов би акумулюють (через операції з клієнтами) сукупні потреби ринку у валютних конверсіях, а також у залученні/розміщенні коштів і виходять з ними на інші банки. Окрім задоволення заявок клієнтів банки можуть проводити операції і самостійно, за рахунок власних засобів. Тому валютний ринок є, насамперед, ринком міжбанківських угод.
• Фірми, що здійснюють зовнішньоторговельні операції. Компанії, що беруть участь у міжнародній торгівлі, утримують постійний попит на іноземну валюту (імпортери) і пропозиції іноземної валюти (експортери), а також розміщують вільні валютні залишки в короткострокові депозити. При цьому дані організації прямого доступу на валютний ринок, як правило, не мають і проводять конверсійні й депозитні операції через комерційні банки.
• Компанії, що здійснюють вкладення активів за кордоном. Дані компанії, що представлені різного роду міжнародними інвестиційними фондами, здійснюють політику управління, розміщуючи кошти в цінних паперах урядів і корпорацій різних країн. До даного виду фірм відносяться також крупні міжнародні корпорації, що здійснюють іноземні виробничі інвестиції: створення філіалів, спільних підприємств.
• Центральні Банки.. В їх функцію входить управління валютними резервами, проведення валютних інтервенцій, що виявляють вплив на рівень обмінного курсу, а також регулювання рівня процентних ставок по вкладенням у національній валюті.
• Фізичні особи.. Фізичні особи проводять широкий спектр неторгових операцій в частині зарубіжного туризму, переказів заробітної плати, пенсії, гонорару, покупки й продажу валюти готівкою.
• Валютні біржі. У ряді країн із перехідною економікою функціонують валютні біржі, в функції яких входить здійснення обміну валют для юридичних осіб і формування ринкового обмінного курсу. Держава звичайно, активно регулює рівень обмінного курсу.
• Валютні брокерські фірми. В їх функцію входить зведення продавця і покупця іноземної валюти й здійснення між ними конверсійної або позичково-депозитної операції. За своє посередництво брокерські фірми стягують комісію у вигляді відсотка від суми угоди.
Брокерська фірма, що володіє інформацією про курси і ставки, є місцем, де формується реальний валютний курс і реальні процентні ставки по вже укладеним угодам. Комерційні банки одержують інформацію про поточний рівень курсу від брокерських фірм.

Для валютних ринків характерні такі основні види операцій:

Операції «спот» передбачають негайну постановку валюти за курсом, зафіксованим в угоді.

Операції «форвард» — це угоди, в яких сторони домовляються про постановку певної суми валюти через домовлений термін за узгодженим на момент операції курсом.

Операція «аутрайт» означає, що продавець зобов'язаний продати, а покупець — купити валюту в установлений строк за зафіксованим наперед курсом.

Операція «опціон», коли клієнт сплачує банку невелику премію й одержує право купити валюту в будь-який день встановленого угодою періоду за зафіксованим при укладенні угоди курсом або відмовитися від купівлі-продажу, якщо виконання угоди за визначеним курсом у даному інтервалі часу виявиться для нього більше невигідним, ніж втрата коштів на премію.

Строковість операцій
Для операцій, що тривають у часі (депозитні операції, свопи), у світовій практиці існують прийняті умови їх виконання, включаючи стандартні дати валютування і дати закінчення

Для поточних операцій дата валютування відстоїть від дати укладення угоди не далі, ніж на 2 робочий день. Умови розрахунків з датою валютування на 2 робочий день (виключно вихідні і свята) носять назву спот (spot), а угоди вважаються виконаними «на споті».
У світовій практиці комерційні банки здійснюють клієнтські платежі на умовах спот. Також на умовах спот прийнято проводити поточні конверсійні операції, а також розміщення й залучення депозитів на термін більш одного дня. Однак подібні операції можливо проводити також із датою валютування “tomorrow” або “на томі”, тобто на наступний робочий день (виключно вихідні і свята) після дати укладення угоди.

Види безробіття

Основні види безробіття наведено на рис. 146.

Фрикційне безробіття пов'язане з тим, що людина звільняється з роботи внаслідок переїзду на інше місце проживання, незадоволення попередньою роботою, зміни спеціальності (наприклад, працівник без відриву від виробництва закінчив навчальний заклад, здобув нову професію), переходу на іншу роботу з кращими умовами і вищою заробітною платою.
Цей вид безробіття здебільшого притаманний населенню великих міст, де існує багато можливостей для зміни роботи.
Технологічне безробіття іноді ще називають структурним. Воно зумовлене науково-технічним прогресом, який призводить до відмирання деяких професій, водночас з'являються нові. Отже, змінюється структура виробничих кадрів.
Технологічне безробіття має примусовий характер, часто потребує додаткового навчання. Тривалість безробіття, як правило, відповідає часу навчання новій професії.
Циклічне безробіття виникає внаслідок спаду виробництва, тобто зумовлене кризою надвиробництва. Під час цієї фази багато підприємств припиняють свою роботу, а штат працівників скорочується. Особливість такого безробіття є те, що воно зазнає циклічного розвитку: через певні проміжки часу спади замінюються піднесенням.
Приховане безробіття особливо характерне для сільського населення. Його назва зумовлена тим, що воно приховується ілюзорною зайнятістю в сільському господарстві. Клаптик землі, малопродуктивне, майже натуральне господарство не забезпечують людині засобів існування впродовж року. Селяни змушені шукати роботу на стороні: найматися до заможних землевласників, працювати в сезонних будівельних бригадах, займатися дрібним кустарним промислом, надавати різні послуги, що мають, як правило, нерегулярний характер.
Приховане безробіття існує і в містах. Воно приховується тим, що працівники мають неповний робочий день або перебувають у неоплачуваній відпустці.
Застійне безробіття зумовлене тривалою відсутністю роботи. Це призводить до того, що деякі люди втрачають кваліфікацію і навіть бажання регулярно працювати. Вони живуть за рахунок випадкових заробітків чи допомоги інших людей або благодійних організацій. Дехто з них поповнює криміналітет, а також ряди так званих люмпенів і осіб без певного місця проживання (бомжів).
Визначення рівня безробіття
У західній економічній літературі економічно активне населення іноді називають сукупною робочою силою суспільства. По суті, це частина працездатних громадян, які пропонують свою робочу силу для виробництва товарів і послуг. їх слід відрізняти від економічно неактивного населення. До неї належать категорії населення, що не входять до складу робочої сили. Це учні, студенти, пенсіонери (за віком та з інших причин), особи, які ведуть домашнє господарство, ті, хто не має потреби в роботі.
В Україні явище відкритого безробіття зафіксоване з початком ринкових реформ.
Запобігання масовому безробіттю, забезпечення найефективнішого використання трудових ресурсів потребує реалізації політики зайнятості населення.

Види грошей

За критерієм матеріально-речового змісту розрізняють дві групи носіїв грошових властивостей: повноцінні (товарні та металеві) і неповноцінні (паперові та кредитні)^[2]:

· Повноцінні — це гроші, номінальна вартість яких відповідає вартості благородного металу, що міститься в них. До повноціних відносять товарні та металеві гроші.

· Неповноцінні гроші — це гроші, які не мають власної субстанціональної вартості. До них відносяться паперові, кредитні гроші та білонна монета.

· Змішані форми грошей ─ гроші, якими користувалися в період переходу від повноцінних до неповноцінних грошей.^[3]

Товарні гроші — це різновид грошей, які є товаром (наприклад худоба, зерно, ракушки, хутра). Тобто предмети, які можна безпосередньо використовувати, проте одночасно, вони виступають і як еквівалент вартості інших товарів. Купівельна спроможність товарних грошей ґрунтується на вартості, властивій конкретному товару, який виступає в ролі грошей.

Металеві гроші спочатку з'явилися як шматки металу різної форми та ваги, з часом вони трансформувались у форму монет. Монета грошовий знак, виготовлений з металу (золота, срібла, міді або сплавів) встановлених законом ваги і форми, що використовується як засіб грошового обігу та платежу.

Паперові гроші — це гроші, що не мають самостійної вартості, або ця вартість не співрозмірна з номіналом. Вони випускаються державою для покриття своїх (бюджетних) витрат і наділяються нею примусовим курсом, визнаються законним платіжним засобом на всій території.

Кредитні гроші — це права вимоги до фізичних або юридичних осіб, спеціальним чином оформлений борг, зазвичай у формі переданого цінного паперу, які можна використовувати для покупки товарів (послуг) або оплати власних боргів. Оплата по таким зобов'язанням зазвичай проводиться у визначений термін, хоча є варіанти, коли оплата проводиться в будь-який час на першу вимогу. Кредитні гроші несуть в собі ризик невиконання вимоги. Кредитні гроші пройшли наступний шлях розвитку: вексель, банкнота, чек, електронні гроші, кредитні картки.

Вексель — це письмове боргове зобов'язання, що надає його власнику (векселеодержувачу) право після закінчення визначеного строку вимагати від боржника сплати грошової суми. Вексель бере участь у товарообороті як гроші
Банкнота — це найрозвиненіша форма кредитних грошей. Це вексель на банкіра, боргове зобов'язання банку
Чек — це документ, який містить письмове розпорядження власника поточного рахунку в банку про виплату зазначеної у ньому суми певній особі, або пред’явнику.

Електро́нні гро́ші (також відомі як e-money, e-гроші, електронна готівка, електроні обміни, цифрові гроші, цифрова готівка чи цифрові обміни) — означення грошей чи фінансових зобов'язань, обмін та взаєморозрахунки з яких проводяться за допомогою інформаційних технологій.

Креди́тна ка́ртка — іменний платіжно-розрахунковий документ, який видають банки або торговельні фірми своїм клієнтам для оплати необхідних для них товарів і послуг, придбаних у кредит.

Нині кредитні гроші набули значного поширення. Емісія банкнот здійснюється в межах кредитування потреб розвитку господарства, державних витрат. При цьому емісія готівки монополізована центральними банками, що дає змогу підкріплювати їх суспільну значимість авторитетом держави, внаслідок чого грошова одиниця перетворюється на платіжний засіб.

Види конкуренції

Серед рушійних сил економіки особливу роль відіграє конкуренція.
Конкуренція — економічна боротьба, суперництво між" окремими виробниками продукції, робіт, послуг за задоволення власних інтересів. Це рушійна сила розвитку ринкової економіки

В умовах конкуренції перемагає той, хто створює високоякісну продукцію за найменших витрат виробництва завдяки використанню науково-технічних досягнень, передової організації праці.

Залежно від сфери і характеру конкурентної боротьби розрізняють внутрішньогалузеву, міжгалузеву, досконалу і недосконалу, міжнародну та олігополістичну конкуренцію

Внутрішньогалузева конкуренція — це економічна боротьба між окремими підприємствами всередині кожної галузі зо одержання більшого прибутку. Вона ведеться головним чином шляхом запровадження нової техніки і нових технологій з метою зниження індивідуальних витрат виробництва. Знижуючи індивідуальні витрати і реалізуючи продукцію за ринковими цінами, підприємці отримують вищий прибуток.

Міжгалузева конкуренція – це економічна боротьба між підприємствами різних галузей за одержання більшого прибутку. Ця конкуренція ведеться шляхом переміщення вільних капіталів у ті галузі виробництва, в яких можна одержати на аналогічний капітал вищий прибуток. Унаслідок вкладання додаткових капіталів виробництво товарів у прибуткових галузях швидко зростає, пропозиція товарів збільшується, ціни знижуються і поступово знижується прибуток. Отже, міжгалузева конкуренція зумовлює тенденцію вирівнювання норм прибутку в різних галузях.

Досконала або чиста конкуренція має місце там і тоді, коли на ринку є велика кількість продавців. Вони продають продукцію, яка має однакові якісні параметри або цілком ідентична (наприклад, цемент певної марки, пшеницю певного сорту тощо). І кожен продавець не може призначити ціни, вищої за ринкову, бо покупці будуть купувати товари в інших продавців за ринковою ціною. Отже, виробник не може впливати на ринкову ціну ринковими методами. В умовах досконалої конкуренції виробник добре знає, що пропонувати вищу ціну на власний товар марно, бо не буде збуту, а зниження ціни зумовить зменшення прибутку. Виробник повинен пристосовуватися до ціни. І з метою збільшення своїх прибутків він повинен знижувати витрати виробництва.

Недосконалою конкуренція є тоді, коли на ринку є багато продавців будь-якого товару, але серед них є такі, що пропонують велику кількість продукції, мають витрати виробництва, нижчі від середніх, і можуть знижувати ціни з метою перемоги конкурентів. Така конкуренція веде до монополії. Тому в неї повинна втручатися держава й обмежувати вплив монополізму.

Міжнародна конкуренція — це економічна боротьба виробників різних країн на світовому ринку. Вона може бути внутрішньогалузевою і міжгалузевою. У ній домінують компанії розвинутих країн. У сучасних умовах вона найбільше проявляється на ринку військової техніки, автомобілів, засобів зв'язку, інших видів нових машин приладів і технологій.

Олігополістична конкуренція. На олігополістичний ринок товари постачає небагато виробників. Деякі галузі можуть бути представлені декількома фірмами. Отже, тут конкурує невелика кількість фірм, які можуть впливати на ринкову ціну. Зниження ціни однією фірмою змушує робити це інші фірми. Невелика кількість фірм пояснюється тим, що новим виробникам важко включитися в цю галузь виробництва. Переважно це пов'язано з обмеженістю ресурсів. Новим фірмам також важко знайти ринки збуту, бо ринок уже насичений.

Поиск по сайту: