Необхідність державного регулювання економіки. Важелі державного впливу на економічну ситуацію

Держава є передусім політичним регуляторним механізмом. Це інституція, яка мас публічну владу та спеціалізований апарат регулювання суспільних відносин
Головне завдання держави полягає в поєднанні інтересів особи, колективів та суспільстві, забезпеченні владного регулювання при збереженні саморегулювання та саморозвитку суспільства.
Упродовж XX ст. відбувалося посилення ролі держави в економіці. Особливо ці процеси прискорилися у другій половині минулого століття, що знайшло вияв у розширенні функцій держави, розвитку нових форм і методів економічної політики, які не лише зменшують негативний вплив відмов ринку, а й сприяють нормальному відтворенню, соціальній стабільності та підтримці макроекономічної рівноваги.
В останні десятиліття в розвинених країнах під впливом інформаційно-технологічної революції, розвитку багатоукладності економіки та глобалізації економічних зв'язків відбувається розширення та ускладнення регуляторних функцій держави, збільшуються державні витрати. Так, вони зросли з 46 % ВВП у 1990 р. до 50 % і більше — на початку нового тисячоліття.
Сфери діяльності держави в ринковій економіці наведено на рис. 155.
Відтворення умов конкуренції полягає у тому, що вироблення товарів і послуг має доповнюватися рухом грошей, цінних паперів, інформацією, знаннями, що можливо лише за умови дії відповідних юридичних законів, нормативних документів. Виходячи з цього, держава створює юридично-інституціональні засади ринкової економіки захист прав власника (cт 41 Конституції України); антимонопольне законодавство (cт. 42 Конституції України); соціальний захист населення {cт. 46 Конституції України); захист покупців (cт. 42 Конституції України).
Відповідно до цих засад держава видає закони, порушення яких може призвести до спотворення ринкового ціноутворення та дії законів ринку.
Покупцем продукції від держави є уряд, який купує зброю, поштові, транспортні послуги тощо.
Як суб'єкт, що несе грошові витрати, держава відіграє роль агента для перерозподілу доходів на користь тих, хто потребує допомоги. Такі витрати називаються трансфертними, або передавальними. Вони є соціальним забезпеченням (велфером). Трансфертні платежі не враховуються у ВВП.
Усунення причин порушень у роботі ринкового механізму досягається втручанням уряду в економічну діяльність через її регулювання в обхід законів ринкової конкуренції.
Основні причини порушень у роботі ринкового механізму можна об'єднати у чотири групи: з овнішні економічні ефекти; суспільні блага; факти неподільності; монополізм.
Зовнішні економічні ефекти — це витрати, що є зовнішніми для учасників процесу виробництва, які створюють товар
Пояснімо це на такому прикладі. Металургійне підприємство у процесі виробництва скидає у річку виробничі відходи, забруднює атмосферу отруйними речовинами. В результаті погіршуються екологічні умови, що спричиняє захворюваність населення. При визначенні ціни металу враховують витрати на сировину, оплату праці, амортизаційні відрахування, витрати на електроенергію, воду, які с внутрішніми для виробництва. Водночас за ринкових умов не враховують витрати на захист навколишнього середовища. Отже, якщо не вжити певних заходів щодо цього підприємства, воно продовжуватиме забруднювати річку та атмосферу. Для того щоб запобігти цьому, потрібно прийняти спеціальний закон, що визначатиме допустимі межі забруднення. У законі може бути передбачено кілька варіантів щодо вказаної ситуації: повна заборона скидання у воду і викидання в атмосферу отруйних речовин, сплата штрафу за забруднення навколишнього середовища. Це сприятиме оздоровленню довкілля.
Суспільні блага — це блага, які споживаються всіма членами суспільства порівну і часто колективно
До них належать оборона, охорона суспільного порядку, державне управління", енергетична система тощо. З моменту їх вироблення вони автоматично споживаються кожним членом суспільства незалежно від того, заплатила за них людина чи ні. Суспільство виробляє такі суспільні блага, незважаючи на те, є їх виробництво прибутковим чи збитковим. Адже важко уявити собі, щоб охорона громадського порядку здійснювалася на суто ринкових засадах. Для забезпечення суспільних потреб уряд має оподатковувати населення.
Факти неподільності. В умовах ринку з економічного і соціального поглядів існування конкуренції у певних галузях, сферах діяльності не завжди доцільне. Це зумовлено тим, що остання дає свободу вибору щодо обсягів підприємства. Якщо ж потужності виробництва з економічного погляду потрібно звести до мінімуму, виникають факти неподільності.
Наприклад, електростанція і мережі електропередач можуть у мінімальних розмірах задовольняти попит на ці товари на ринку. Інакше кажучи, якщо економічно доцільно, щоб попит на певний товар чи потребу задовольняв один виробник, виникає «природна.монополія».
Якщо люди є власниками ідеї, технології, це породжує асиметрію у розподілі інформації, або природну монополію. В результаті можливе зменшення обсягів виробництва, погіршення якості продукції та підвищення цін. Із загальноекономічного погляду вихід конкурентів на ринок цієї продукції є небажаним. Таким підприємствам надаються субсидії у вигляді компенсацій збиткових послуг. Це може бути зумовлено, наприклад, необхідністю задоволення певних національних інтересів. За таких умов, щоб запобігти зловживанням з боку «природних» монополістів, потрібне втручання держави, а саме:

1) державний контроль на відповідному ринку за приватними підприємствами (щодо ціни, прибутку, якості продукції та умов постачання);

2) одержавлення, тобто перетворення таких підприємств на державні.
Монополізм спотворює ринок, призводить до того, що зростання рівня цін відбувається за штучного зменшення обсягів виробництва. Для зменшення впливу монополії потрібне втручання уряду, яке передбачає ліквідацію монополії або її регулювання.
Отже, чинники, які протидіють розвитку вільного ціноутворення, конкуренції та ринку, є невід'ємною складовою розвиненої економіки і можуть бути усунені тільки втручанням держави у процес відтворення. Внаслідок цього сучасний ринок с ринком, що регулюється державою через правові акти, які закріплюють ринкові відносини, широке використання договірних відносин, фінансування розвитку державного сектору, науки, культури, освіти, соціальний захист населення, податкову, кредитну, банківську системи, ціноутворення тощо для досягнення цілей, визначених соціально-економічною політикою країни. Усі нині існуючі розвинені економічні системи є системами, які ґрунтуються на об'єктивних законах ринку (попиту і пропозиції, конкуренції, вільного ціноутворення тощо) і механізмі державного регулювання.

Існують різні методи державного регулювання ринкової економіки, які можна об'єднати у дві групи: адміністративні (прямі) та економічні (непрямі). Застосування цих методів залежить від соціальних, економічних, історичних, політичних умов, стану розвитку та структури економіки країни. Через це механізм державного регулювання економіки у кожній країні має свої особливості.
Основні напрями і методи державного регулювання економіки наведено на рис. 157.

Держава як гарант економічних свобод здійснює адміністративний вплив на ринок на всіх рівнях управління — від муніципального до федерального (від районного до загальнодержавного).
Основні методи безпосереднього регулювання державою ринку наведено на рис. 158.
Організуючий вплив на ринок держава здійснює передусім через розробку законів і контроль за їх дотриманням усіма господарюючими суб'єктами. До основних методів державного впливу належать: антимонопольне законодавство, контроль за цінами, а також за якістю продукції, через систему державного ліцензування на виробництво окремих товарів; обмеження вивезення деяких товарів в інші країни.
Держава виступає гарантом грошової одиниці, здійснює контроль за обігом грошей. Уряд щороку визначає мінімальний розмір заробітної плати, що сприяє регулюванню ринку праці.
Для того щоб захистити внутрішній продовольчий ринок, держава вводить обмеження на ввезення певних товарів, наприклад значно підвищує ставки мит, або запроваджує більш дієві інструменти захисту — компенсаційні збори, розмір яких визначають як різницю між внутрішньою ціною імпортованого продукту і ціною на ринку, з якого він надходить. їх встановлюють для досить широкого переліку товарів, передусім для тих, які у достатній кількості виробляються в країні.
Держава є прямим ринковим агентом, що дає їй змогу безпосередньо впливати на ємність і структуру ринку, а також визначати нові організаційні форми його функціонування. У сучасних розвинених країнах держава є великим власником (їй належить 10—35 і більше відсотків основних виробничих фондів), зосереджує у своїх руках не тільки галузі інфраструктури, а й частину засобів виробництва.
Особливу увагу держава приділяє виробництву суспільних благ. Обираючи стратегію регулювання, вона може здійснювати виробництво цих благ безпосередньо на державних підприємствах. Також можуть застосовуватись і непрямі методи регулювання, тобто держава виступає посередником між споживачем і виробником благ.
Масштаби і темпи зростання економічної ролі держави можна проілюструвати на прикладі США, де 90 % населення закінчує державні школи, 15 — мешкає у квартирах, що повністю або частково фінансуються федеральним урядом, 10 % — одержують державні субсидії на харчування. Населенню гарантується державна підтримка у випадку безробіття, непрацездатності або бідності, трудова компенсація, пенсія за віком. Кожний шостий працівник зайнятий у державних підприємствах та установах.
Ціни на пшеницю, кукурудзу та молочні продукти контролюються державою. В окремі роки сільськогосподарські субсидії на ці продукти досягають 50—60 % загальної вартості врожаю. Багато комунальних послуг сплачується за низькими цінами завдяки державному регулюванню. Держава надає також послуги з користування державними автошляхами, залізницями, станціями водопостачання тощо.
Регулюючий вплив на ринкову економіку держава здійснює через індикативне планування — засіб координації господарської поведінки економічних суб'єктів. У такому плануванні, що відображує цілі та пріоритети соціально-економічної політики держави, використовуються показники, які мають характер рекомендацій. Індикативний план здійснюється суб'єктами ринку через систему економічних та правових регуляторів, які, з одного боку, стимулюють ці суб'єкти, а з другого — дають можливість розв'язати найважливіші соціально-економічні проблеми країни (стримування інфляції, соціальний захист населення, зменшення безробіття, структурні зміни в економіці). Такі плани виконують роль специфічних середньо- і довгострокових договорів на виконання цільових програм розвитку, зокрема соціальних. До останніх належать: програма охорони здоров'я населення, зміна характеру, умов і змісту праці, розвиток духовної сфери, відновлення екологічної рівноваги тощо.
Найбільшого розвитку державне регулювання у сфері економічної політики набуло у Франції, Японії, Швеції, Південній Кореї. До найважливіших державних інструментів регулювання економіки Франції належать поточне прогнозування і стратегічне планування. Для задоволення загальнодержавних потреб у державному секторі економіки застосовують плановий контракт, а у приватному — державне замовлення.
В Японії як регулюючий засіб широко використовують економічне планування. У повоєнний період таких планів було 11.
У Швеції особливу увагу приділяють проблемам соціального регулювання та соціального забезпечення, завдяки чому тут найвища зайнятість населення, безробіття становить 1—2 % працездатного населення.
У Південній Кореї регулюючі заходи передбачають досягнення фінансово-грошової збалансованості. Навіть у роки значних економічних потрясінь (1970 — 1971, 1974—1975, 1979—1981) грошовий обіг, інфляція або дефіцит державного бюджету не виходили з-під контролю, що досягалося завдяки державній монополії в кредитно-фінансовій сфері. Національна економіка Кореї надійно захищена від припливу іноземної валюти.
Для усунення негативних наслідків інфляції держава використовує метод прямого регулювання цін. Ці заходи вживають щодо енергоносіїв, громадського транспорту, телефонного зв'язку, проїзду автодорогами, продукції оборонної сфери. Значну увагу держава приділяє цінам на продукти харчування і послуги населенню, встановлюючи їх граничний рівень.
Держава може змінювати свою політику залежно від ситуації, що склалася.
Так, останнім часом сфера прямого регулювання цін у США дуже звузилася. Понад 10 років тому було ліквідовано державне регулювання тарифів на всі види транспорту. До сфери регулювання цін нині входять «природні монополії» — виробництво електроенергії, послуги зв'язку. Зміна економічної ситуації в США може спричинити відновлення регулювання деяких цін і тарифів.
Для усунення негативних наслідків економічної діяльності держава може використовувати методи прямого адміністративного впливу, встановлюючи певні стандарти у відповідних виробництвах, граничні норми викидів шкідливих речовин в атмосферу, забороняючи застосування технологій, що загрожують здоров'ю людей, консервуючи певну частину національних ресурсів тощо.
Економічні (непрямі) методи регулювання
Основні методи непрямого регулювання економіки державою наведено на рис. 159.

Одним із найефективніших регулюючих засобів є податки. У різних країнах існують неоднакові підходи до класифікації податків, проте законодавством усіх країн передбачено, що громадяни зобов'язані віддавати частину своїх доходів на загальнодержавні потреби.
Є два суб'єкти оподаткування — фізичні та юридичні особи. Об'єктами оподатковування фізичних осіб є доход, майно і земля, юридичних осіб — прибуток, майно і земля.
Сьогодні європеєць у середньому витрачає на податки 45—48 % свого доходу. У більшості країн світу юридичні особи, що ведуть підприємницьку діяльність, сплачують до бюджстуч48—52 % одержаного прибутку.
Через систему оподаткування, яка передбачає прямі (прибутковий податок із населення, податок із корпорацій), непрямі (акцизи, податок на додану вартість, митні збори) та інші (податок на нерухоме майно, спадщину, землю) податки, держава формує бюджет, обсяг якого становить 1/3—1/2 національного доходу.
Частина коштів державного бюджету спрямовується на розвиток певних галузей, виробництво деяких товарів і продуктів харчування, здійснення різних видів діяльності. Майже половина витрат бюджету припадає на соціально-економічну сферу: 1) витрати на виплату пенсій, допомоги, охорону здоров'я, освіту, підготовку кадрів; 2) сприяння розвитку енергетики, житлового будівництва і комунального господарства, засобів комунікацій; 3) витрати на охорону навколишнього середовища. Бюджетом також передбачені витрати на оборону країни, наукові та космічні дослідження.
У країнах з розвиненою ринковою економікою особливу увагу приділяють стимулюванню науково-технічного прогресу, розвитку на його основі наукоємних виробництв. Для цього кожна країна, виходячи з певної концепції або моделі науково-технічного прогресу, розробляє комплекс заходів згідно з національно-державними пріоритетами. Модель або концепція стимулювання науково-технічного прогресу в різних країнах розробляється залежно від системи управління науково-технічною сферою.
У США, наприклад, робиться акцент на збереження науково-технічного і військового лідерства, в Японії — на виробництво конкурентоспроможної продукції із застосуванням досягнень ІІТР. У країнах Західної Європи, США та Японії ця система має децентралізований характер, фінансування науково-технічної сфери здійснюють різні державні відомства. Виняток становить Франція, де існує централізована система управління науково-технічною сферою.
Важливим об'єктом державного регулювання є аграрний сектор, розвиток якого стимулюється за рахунок фінансування з державного бюджету. Для розв'язання проблем, пов'язаних з подоланням наслідків стихійних лих, розвитком інфраструктури, реформуванням виробництва, запобіганням соціально негативним явищам у сільській місцевості — безробіттю, занепаду соціально-побутової та культурної інфраструктури, — держава виділяє цільові дотації.
Для підтримання певного рівня цін у сільському господарстві у федеральному бюджеті США передбачено 5 % витрат для відшкодування прямих витрат фермерам, що вирощують рис, пшеницю, просо, кукурудзу, ячмінь, овес, бавовник. Частка державної дотації до ціни коливається від 15 % для виробництва проса до 35 % — для рису. На продукцію тваринництва дотації не передбачені. За рахунок цих же 5 % витрат федерального бюджету фінансуються наукові дослідження в галузі сільського господарства.
Підтримка фермерів здійснюється на рівні штатів, які на пільгових умовах (відсотки удвічі менші за ринкові) виділяють кошти на поліпшення соціальної сфери — облаштування доріг, телефонного зв'язку, прибирання сміття тощо. Більша частина геологорозвідувальних робіт у США здійснюється за рахунок фінансування з державного бюджету. Розвідані місця природних копалин реалізуються на аукціонних торгах, доходи від яких надходять до федерального бюджету.
Важливе місце у системі регулюючих важелів держави відводиться грошово-кредитній системі. Визначаючи кількість грошової маси в обігу, обсяг кредитів, рівень відсоткових ставок, держава активно впливає на кон'юнктуру ринку — зменшуючи кількість грошей у каналах обігу, вона стримує ділову активність, і навпаки, збільшення грошової маси сприяє посиленню інвестиційної діяльності господарюючих суб'єктів. Цього можна досягти також завдяки кредитній політиці. Зниження відсоткових ставок збільшує кредитні надходження до національної економіки. Недостатні інвестиції призводять до зменшення обсягів виробництва, вивільнення робочої сили, падіння рівня заробітної плати.
Об'єктом особливої уваги держави в умовах розвиненої економіки є підприємства малого бізнесу — індивідуальні, сімейні, групові. Це зумовлено тим, що, по-перше, саме в цій групі підприємств спостерігається найгостріша конкуренція, а, по-друге, за відносно невеликих інвестицій вони забезпечують розв'язання таких проблем, як зайнятість населення, задоволення потреб ринку, що швидко змінюються, швидке впровадження технічних, організаційних, управлінських новацій тощо.
Державна підтримка малого бізнесу здійснюється через надання довго-і короткострокових кредитів на пільгових умовах, підготовку і підвищення кваліфікації кадрів, надання різних податкових пільг, комерційної інформації.
У Франції, наприклад, уряд налає пільги у системі оподаткування не тільки для створення нових підприємств, а й для переміщення існуючих у відсталі райони для стимулювання кооперації невеликих і середніх фірм.
В Італії пільгове кредитування може досягати 40 % потенційних витрат невеликих підприємств. Кредити строком на 15 років надаються для реалізації нових ініціатив, на 10 — для модернізації або розширення діючих фірм. При цьому відсоткова ставка з урахуванням розміру кредиту становить 36—60 % ринкової. У Нідерландах держава гарантує відшкодування половини збитків за умови не менш як п'яти капіталовкладень (40 млн. гульденів в один проект) за попередні три роки компаніям з кількістю зайнятих до 500 осіб.
Стимулюють розвиток малого підприємництва також Японія, Південна Корея, Німеччина, інші розвинені крайні.
У структурній перебудові народного господарства, визначенні пріоритетних напрямів суспільного виробництва, раціонального співвідношення між галузями надзвичайно важлива роль відводиться державі, яка здійснює бюджетне фінансування певних галузей, виробництв, визнаних ключовими напрямами структурної політики; стимулює перелив капіталу в певні сфери діяльності; готує кадри для пріоритетних галузей.
Отже, держава використовує багато адміністративних та економічних регуляторів економіки жоден з них не с ідеальним, оскільки, забезпечуючи позитивний ефект в одному випадку, призводить до негативних наслідків у іншому. До того ж у різних країнах застосовуються неоднакові методи регулювання. В одних із них більшого розвитку набуває кредит, у других — податок, у третіх — вирішальна роль належить індикативному плануванню. Між адміністративними та економічними методами немає чітко визначеної межі, вони взаємно доповнюють один одного і за оптимального поєднання дають найбільший ефект. В умовах глобалізації особливого значення набуває регулювання зовнішньоекономічних зв'язків країни (рис. 160).

Поиск по сайту: