Основні напрями, пріоритети та методи економічної політики

Напрями і пріоритети економічної політики. Економічна політика через господарський механізм позитивно впливає на економіку тільки втому разі, коли вона реалістична, тобто орієнтована на поставлені цілі, які відбивають інтереси суб'єктів суспільства, і спирається на реальні можливості, ресурси соціально-економічного розвитку.
Практика довела, що політика, орієнтована на завищені цілі, не справляє позитивного впливу не тільки на економіку, а й на соціальну, політичну сфери, деморалізує людей.
На кожному етапі розвитку суспільства конкретні напрями економічної політики, їхній зміст, політична значимість різні. Вибір їх не може бути довільним. Він визначається рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, конкретними історичними умовами, ситуацією в світі. Одним із найважливіших завдань суб'єктів економічної політики і є врахування в практичній діяльності головних особливостей кожного етапу розвитку країни. Тільки такий підхід може забезпечити глибоку наукову обґрунтованість і реалізм принципових настанов у галузі економіки, гуманізм цілей, наступність у розв'язанні соціально-економічних завдань.
Напрями економічної політики різноманітні за своїм змістом, політичною значимістю. їх можна класифікувати:

за сферами економічного життя (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок, торгівля тощо,),

за часом дії (довго-, середньо- та короткострокові);

за політичною та соціально-економічною значимістю.
При цьому важливе значення має виділення головних напрямів суспільного виробництва, які забезпечують створення прогресивної структури економіки — неодмінної умови її переходу до нової якості зростання. Без визначення їх не можна ефективно використовувати стимули до праці, реалізувати сукупність різнобічних інтересів суспільства і швидко рухатися вперед у поступальному розвитку.
Пріоритетний підхід до економіки — це завжди політичний, стратегічний підхід. Пріоритети мають визначатися на основі інтересів і здійснюватися через них. Вони повинні сприяти науковому передбаченню майбутнього стану розвитку економіки, його структури, впливу на соціальну сферу, людину, природу. У свою чергу, на цій основі можна прогнозувати виникнення реальних суперечностей і шляхи, способи їх вирішення. Отже, економічна політика, побудована на науковій теорії, перетворюється на чинник суспільного прогресу.
Пріоритетний розвиток економіки в цілому, певної її сфери потребує взаємодії двох чинників: передової матеріально-технічної бази, високопрофесійних кадрів, предметів праці, інших елементів виробництва, з одного боку, і матеріального та морального стимулювання його розвитку — з другого. Це забезпечить єдність науково-технічного і соціального підходу до розв'язання вузлових питань економіки. Отже, зміна пріоритетів в економічній політиці можлива лише за умови адекватних змін чинників, то розглядаються.
При виробленні економічної політики слід широко використовувати світовий досвід господарювання, досягнення науково-технічного прогресу, наукове передбачення.
Економічна політика як чинник економічного зростання має орієнтувати господарство на розв'язання основних завдань, вибір пріоритетних напрямів розвитку, які мають забезпечити прискорений розвиток галузей, що відбивають досягнення науково-технічної революції, а також згорнути виробництва і сфери, успадковані від минулого. Це дасть можливість якісно змінити економіку, спрямувати її на задоволення потреб людей.
Важливе значення в цьому процесі має структурна перебудова економіки. Адже нинішня структура народного господарства в основному склалася ще в роки, коли Україна була складовою єдиного народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу з відповідною спеціалізацією. Вона застаріла, неефективна, не орієнтована повною мірою на потреби людини. Зміни, що вносилися свого часу, були частковими, не комплексними, не докорінними. В результаті в економіці України переважають капіталомісткі, насамперед добувні та ресурсомісткі, галузі. Водночас частка галузей, від яких залежать розвиток науково-технічного прогресу і успішне розв'язання соціальних завдань, невелика. З огляду на це українська економіка потребує докорінної переорієнтації на найповніше використання досягнень науково-технічного прогресу з метою задоволення всього різноманіття сучасних потреб кожної людини, кожної сім'ї, суспільства в цілому.
Методи та інструменти економічної політики.

Неодмінною умовою здійснення стратегічних цілей, напрямів, пріоритетів економічного розвитку є визначення методів, інструментів економічної політики. Останні стають чинником оновлення економіки в тому разі, коли вдосконалюються не самі по собі, ізольовано від стратегічних цілей і пріоритетів, а в органічній єдності з ними, в процесі безперервного їх руху.
Досвід показує, що економічні методи управління не встановлюються з утвердженням певної власності на засоби виробництва, а також прийняттям відповідних державних рішень. Більше того, такі методи в нашій економіці практично, за винятком періоду нової економічної політики, не використовувались через незмінність виробничих відносин.
Потребують уточнення і самі поняття «адміністративно-командні» та «економічні» методи управління. Сутність перших найчастіше зводиться до того, що вони діють через накази, розпорядження, заборони та інші прийоми неекономічного тиску. Це поверховий вияв адміністративно-командних методів управління. Тому багато хто вважає, що досить знайти якийсь універсальний показник оцінки роботи, замінити органи управління, скоротити їх, перегрупувати або замінити кадри більш підготовленими, освіченими, — і система управління запрацює. Проте все це вже робилося, і неодноразово, а успіху не принесло. Причину слід шукати глибше, в економічних відносинах, в їх серцевині — відносинах власності на засоби виробництва.
Останні були монопольно зосереджені в руках держави, яка через це була монополістом влади і силою цієї влади спонукала виробників (підприємства, організації тощо) до реалізації так званих загальнонародних інтересів, не дуже дбаючи про інтереси колективів виробників і окремих людей. Отже, адміністративно-командні методи управління — це методи жорсткого ієрархічного підпорядкування (економічними і неекономічними прийомами і підоймами) особистих і колективних інтересів загальнонародним. Такі методи також можуть бути ефективними, але лише в екстремальних умовах, що довела історія розвитку нашої країни.
Концентрація економічної та політичної влади в руках держави перетворила економіку країни на затратну, призвела до диспропорційності, багатомільярдного дефіциту Державного бюджету, хронічної нестачі переважної частини товарів, невиконання соціальних програм.
Господарська політика, побудована на адміністративно-командних методах, застосовує відповідні інструменти: нормативні документи, інструкції, накази, розпорядження тощо, які на практиці є не чим іншим, як інструментом «тиску».
Усе це сковувало самостійність колективів, стримувало їхню ініціативу, породжувало байдужість і апатію до виробництва, його вдосконалення.
Водночас як інструменти «тиску» використовуються і вартісні підойми — ціни, податки тощо. Досить згадати, як у повоєнний період високі податки на фруктові дерева призвели до практичного знищення садів на присадибних ділянках селян.
Як бачимо сутність методів управління визначається не економічними чи позаекономічними інструментами, що застосовуються в господарському житті, а виробничими відносинами — тим, наскільки вони відповідають характеру і рівню розвитку продуктивних сил, вдосконалюються разом з ними. Якщо вдосконалення виробничих відносин здійснюється через інтереси і на їхній основі, то при цьому використовуються економічні методи управління. Воно здійснюється не підпорядкуванням інтересів, а поєднанням. З викладеного можна зробити висновок, що суспільство може перейти до економічних методів господарювання за таких умов:
урахування і реалізація інтересів усіх господарюючих суб'єктів, які беруть участь в економічному житті;
виявлення об'єктивних суперечностей економічних інтересів і розв'язання їх ефективними засобами управління;
суб'єкти власності, а отже, і влади на всіх рівнях управляють інтересами і через інтереси;
усі суб'єкти економічної політики мають бути рівноправними. Цього можна досягти створенням однакових економічних і політико-правових умов для всіх господарюючих суб'єктів.
Такий підхід дасть змогу уникнути неправильних теоретичних трактувань методів керівництва і практичних заходів, спрямованих на розвиток економіки. Економічні методи керівництва не ототожнюватимуться з використанням товарно-грошових відносин, вартісних категорій і децентралізацією, а адміністративно-командні — лише з централізацією і використанням планових нормативів.
Утвердження на практиці економічних методів керівництва економікою можливе, з одного боку, при викоріненні традиційного розуміння плану і ринку, спроб «планового» встановлення цін і обсягів виробництва за галузями «у натурі» з наступним їх погодженням у матеріальних балансах; з другого — при органічній єдності ринкових і неринкових зв'язків, що передбачають докорінне перетворення системи планування і системи організації ринку.
За таких умов система ціноутворення стане ринковою, виявить реальні потреби, дасть змогу узгодити інтереси виробника і споживача.
Водночас, для того щоб закони ринку не дестабілізували суспільство, не стимулювали зростання нездорових потреб, а сприяли прогресу суспільства, слід застосовувати ринкове регулювання. Важлива роль у цьому процесі належить державі, яка має використовувати податкову, інвестиційну і кредитну політику, різноманітні пільги, санкції, антимонопольні та антиінфляційні заходи, а також заходи соціального захисту громадян тощо.
Отже, перехід до економічних методів господарювання з використанням адекватних їм економічних та правових регуляторів потребує радикальних змін і в базисних відносинах, і в надбудові, вироблення нової концепції функцій держави. Вона не повинна втручатися в діяльність підприємств, які не підвідомчі їй, у роботу регіонів різних рівнів. Увага державних органів має зосереджуватися на специфічних завданнях щодо реалізації загальнонаціональних інтересів; зміцненні фінансової системи, розвитку інфраструктури, оборони, охорони навколишнього середовища, надання соціальних гарантій.
Перехід до переважно економічних методів управління збільшує потребу у висококласних керівниках — фахівцях, обізнаних із сучасними методами управління, здатними у співдружності з колективами вирішувати соціально-економічні питання.
Отже, втілення в життя нової концепції суб'єкта і об'єкта економічної політики передбачає вирішення таких завдань.
Перерозподіл економічної та політичної влади, що можна здійснити не автономно, а в їхній єдності. В економічній сфері це відбувається через радикальне перетворення відносин власності, а в сфері політики — передачу владних функцій від центральних органів до місцевих.
Перегляд у зв'язку з процесами, що відбуваються, функцій держави, обмеження їх сферою інтересів, які не можуть бути забезпечені на іншому рівні, крім державного.
Забезпечення надійного захисту інтересів суспільства від ринкової стихії шляхом створення нового економічного механізму і застосування адекватних йому інструментів і методів.
Перебудова структурної та інвестиційної політики з акцентом на пріоритетне введення в дію об'єктів інноваційно-соціального спрямування. Йдеться передусім про розвиток окремих високотехнологічних виробництв, які конкурентоспроможні на світовому ринку (окремі моделі літаків Ан-70, Ан-240, Ан-38, ракетно-космічна техніка, судна і т. ін.). Такими є галузі житлобудівництва, соціально-культурної сфери, розвитку галузей, які працюють на задоволення потреб людини.
Економічна політика, яка спирається на реальні, а не деформовані причинно-наслідкові зв'язки, враховує інтереси всіх господарюючих суб'єктів, визначає досяжні цілі, напрями, пріоритети економічного розвитку, використовує адекватні їм шляхи, методи та інструменти — така політика станс могутнім чинником оновлення економіки, сприятиме вирішенню суперечностей між продуктивними силами, що безперервно розвиваються, і конкретними формами виробничих відносин.

Поиск по сайту: