Теорія грошової вартості і граничної корисності

Підхід, згідно з яким критерієм цінності товару є кількість витраченої праці, називається вартісним. Він ґрунтується на теорії трудової вартості, основи якої заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо. Проте найповніше її розробив К. Маркс. Дослідивши еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості тільки під час зіставлення з іншими товарами.
У своєму розвитку вартість товару набувала кількох форм.
Найпершою формою вартості є проста, одинична, або випадкова. Вона виникла на ранньому етапі розвитку людського суспільства, коли ще не сформувався суспільний поділ праці. Обмін мав епізодичний характер і відбувався за такою схемою: перший товар (Tj) обмінювався на другий (Т2). Наприклад, Т] був рибою, а Т2 — м'ясом. Такий обмін міг виникнути між різними общинами, в одній з яких був певний надлишок риби, а у другій — м'яса. Він був випадковим, нерегулярним, як і блага, що обмінювалися у певній пропорції.
У цьому міновому відношенні вартість риби виражено у м'ясі, що означає, що кожний із товарів відіграє різну роль. Роль першого — активна, він виявляє свою вартість через інший товар. Другому товару відведено пасивну роль, оскільки він £ засобом для вираження вартості першого. Товар, який відіграє активну роль, має відносну форму вартості, а той, що пасивну, — еквівалентну. В одному акті обміну певний товар може бути або у відносній, або в еквівалентній формі вартості.
Особливістю простої, одиничної або випадкової форми вартості було те, що роль еквівалента виконували різні товари.
Розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню її продуктивності, збільшенню виробництва різних благ для обміну, що зумовлює розширення самого обміну, робить його регулярним. За цих умов кожний товар може обмінюватися не на один, а на багато різних товарів. Таким чином відбувається перетворення простої форми вартості на повну, або розгорнуту.
Отже, Т| (риба) може обмінюватися у певній кількості на м'ясо, борошно, полотно, молотки та інші товари, які набувають форми його еквівалентів.
Оскільки в процесі розвитку виробництва кількість товарів-еквівалентів, у яких виявляється вартість Т|, зростає, то вартість дедалі більшої кількості товарів відображується через цей товар. Це спричинює те, що з усіх товарів виокремлюється якийсь один товар, що починає виконувати роль загального еквівалента в обміні. Так виникає загальна форма вартості, що має формулу
Його роль у різних народів виконували найрізноманітніші товари, проте перевага надавалася товарам масового виробництва: худобі, хутру, солі, чаю, дорогоцінним металам тощо.
Недоліком товарів, які виконували роль загального еквівалента, було те, що не кожний із них можна було поділити на певну кількість частин або легко транспортувати, зберігати тощо. Поступово функція загального еквівалента закріпилася за золотом. Так виникла грошова форма вартості, яка має таку формулу:

Упродовж певного періоду в історії людства золото існувало просто як метал. Тільки розвиток товарних відносин і фізичні властивості золота — однорідність, можливість легко ділитися на частини, зберігання без втрат і висока вартість у невеликій кількості — роблять його грошима.

Критерієм цінності товару, згідно з теорією граничної корисності, є ступінь його корисності для споживача. Цей напрям економічної теорії виник в останній третині XIX ст. Найвідомішими його представниками були У. Джеванс, А. Маршалл, К. Мснгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк, Д. Кларк.
Головна ідея такого підходу полягає у тому, що розуміння вартості як витрат (праці, землі, капіталу) є неприйнятним, оскільки при цьому не враховується корисність товару. Згідно з цієї теорією вартість визначається суб'єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо існує достатня кількість блага (наприклад, вода), то якою б не була його сукупна корисність, корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не надто велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Таким чином, останній екземпляр певного блага, що задовольняє «граничну потребу», має граничну корисність, яка визначає ринкову цінність цього блага.
У правильності теорії граничної корисності можна переконатися на прикладі явища дефіциту. Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю, і навпаки.

Тіньовий ринок

Тіньова економіка (англ. Black economy, Ghost economy, Shadow economy) — господарська діяльність, яка розвивається поза державним обліком та контролем, а тому не відображається в офіційній статистиці. «Тіньові» підприємства не перерозподіляють власних доходів до бюджетів та державних цільових фондів, вони не сплачують податки, збільшуючи власні прибутки.

Розвиток доіндустріального суспільства і його перехід в індустріальне сприяв тіньовій діловій активності у різноманітних її проявах. Так, деякі форми капіталістичного виробництва (наприклад, «розпорошена» мануфактура) становили «підпільну» противагу легальному цеховому ремеслу, піратство поширювалося протягом ХVI—XVIII ст. в Середземному та Карибському морях, Індійському океані, завдаючи чималої шкоди морським перевезенням, казнокрадство та корупція були присутні в усіх абсолютистських державах. Певною мірою тіньова ділова активність була реакцією на наступ влади вельмож, яка ще не мала належного інституційного оформлення. Капіталізм у власному розумінні слова міцно вкоренився лише після того, як «протестантська етика» санкціювала гонитву за багатством у формі «чесного бізнесу», що допускала конкуренцію і не заперечувала насильства. Епоха нового часу завершується узаконенням одних форм тіньового бізнесу (наприклад, банківської діяльності — колишнє лихварство) і посиленням боротьби з найбільш кримінальними його формами (комп'ютерним піратством, корупцією тощо).

Новий етап розвитку тіньової економіки спостерігається у другій половині ХХ ст., що пов'язується з глобальною трансформацією світового господарства. У розвинених країнах іллегалізація економічної діяльності в середині ХХ ст. викликана залученням цих країн до індустріального та інформаційного суспільства. У соціалістичних країнах різке зростання тіньового сектору виявилося результатом недосконалості директивно-планової моделі економіки порівняно з ринковою. Лаконічне пояснення основної причини істотної тінізації соціалістичного господарства дає американський економіст М. Олсон: «Якщо відсутня приватна власність, то всі громадяни матеріально зацікавлені у розкраданні господарства, але ніхто не зацікавлений особисто у його збереженні».[1]

Неоднозначними є думки з приводу впливу тіньового сектора на національне господарство. Він несе і певну конструктивну роль, що проявляється в стабілізуючій і компенсуючій функціях в господарстві перехідного періоду. Тіньова економіка характеризується більшою гнучкістю та динамічністю, ніж легальна. Вона має здатність швидко заповнювати ніші (що виникають в економічному просторі) та створювати додаткові робочі місця. Тіньова економіка насичує ринок товарами і послугами, збільшує доходи частини населення, посилює конкурентну боротьбу, стримуючи на певний час соціальні дестабілізаційні процеси в суспільстві. Проте вирішальним є негативний вплив тіньового сектору на національну економіку. Внаслідок існування тіньової економіки зменшуються доходи бюджету, зростає зовнішній і внутрішній борг, збільшується тіньовий капітал, зменшується інвестиційна привабливість держави, втрачаються можливості активної участі у глобалізацій них процесах. Втрати державою своїх регулюючих, контролюючих та інших соціально важливих функцій (внаслідок наявності тіньової економіки) неминуче супроводжується криміналізацією суспільства та зростанням організованої злочинності. Система тіньового обороту ВВП працює головним чином на відтік капіталу і лише мала частка національного капіталу залишається або повертається для інвестування вітчизняного виробництва іноді у вигляді прямих іноземних інвестицій чи в іншій формі, що є по суті відмиванням тіньового капіталу.

У розвинених країнах масштаби тіньової економіки відносно невеликі і складають приблизно 5-15% ВВП. У країнах, що розвиваються, тіньовий сектор грає помітнішу роль. Так, в деяких з них тіньова економіка навіть переважає офіційну (Нігерія, Болівія, Таїланд). Середні масштаби тіньової економіки в країнах, що розвиваються, складають в середньому 35—45%.[2]

Види тіньової економіки

Виділять три види тіньової економіки [3]:

«Друга» тіньова економіка — це заборонена законом економічна діяльність працівників «білої» (офіційної) економіки, яка приводить до прихованого перерозподілу раніше створеного національного доходу. З точки зору суспільства у цілому «друга» тіньова економіка не виробляє ніяких нових товарів чи послуг: вигодами, які отримуються від «другої» економіки, користуються одні люди за рахунок втрат, які несуть інші люди.

«Сіра» тіньова економіка — економічна діяльність по виготовленню та реалізації звичайних товарів та послуг яка дозволена законом, але не реєструється (переважно дрібний бізнес). На відміну від «другої» економіки, яка невідривно пов'язана з «білою» (офіційною) економікою та паразитує за її рахунок, «сіра» економіка функціонує автономно. У цьому секторі виробники або свідомо ухиляються від офіційного обліку, не бажаючи нести витрати (пов'язані з отриманням ліцензій, сплатою податків тощо), або звітування про такий вид діяльності взагалі не передбачено.

«Чорна» тіньова економіка (економіка організованої злочинності) — заборонена законом економічна діяльність, яка пов'язана з виробництвом та реалізацією заборонених та дефіцитних товарів та послуг. «Чорною» економікою у широкому значені можна вважати всі види діяльності, які повністю виключені з нормального економічного життя, оскільки вони вважаються несумісними з ним й такими, що його руйнують (наприклад, наркобізнес, грабунки тощо).

85. Товар та його властивості

Економічною основою товарного виробництва є товар.

Товар - це продукт праці, який виробляється для обміну шляхом купівлі-продажу.

Кожний товар має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини, по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Тобто йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.

Послуга - це економічне благо, що немає товарної форми, її надають людям, котрим вона потрібна, у формі цілеспрямованої корисної дії чи обслуговування.

Споживна вартість - здатність речі задовольнити певну потребу людини. Причому тут йдеться про задоволення потреб не самого товаровиробника, а інших осіб, тобто ця властивість виявляється як суспільна споживна вартість. Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини: одні з них задовольняють потреби в їжі, другі - в одязі, треті - у засобах пересування і тощо.

Споживна вартість речей, їх корисність для людей тісно пов'язана з прогресом науки і техніки, розвитком продуктивних сил у цілому. Споживна вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми - хустка, чоботи тощо, а й послугам - вчителя, лікаря, актора. Особливого значення набуває така споживна вартість, як інформація. Розвиток сфери послуг свідчить про ступінь розвиненості суспільства, про те, як воно піклується про основну його цінність - людину.

З'ясування природи другої властивості товару - вартості - є більш складним. Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ. Вартість - це внутрішня властивість товару, зовнішньою формою прояву якої є мінова вартість.

Вартість - уречевлена в товарі суспільно-необхідна праця, що затрачена на виготовлення даного товару.

Мінова вартість - видиме кількісне співвідношення, в якому споживні вартості одного роду обмінюються на споживні вартості іншого. Кожний окремий товар може обмінюватися на безліч інших у різних кількісних пропорціях; отже, він має безліч мінових вартостей.

Що ж лежить в основі цих пропорцій (мінових вартостей), що робить товари сумірними? Адже як споживні вартості вони різні. Об'єднує всі товари те, що вони - продукти праці. Як згустки певної кількості людської праці, вони є вартостями. Мінові ж вартості виражають співвідношення між затратами праці на виробництво продуктів, що обмінюються. Саме вартість як уречевлена в товарах праця робить всі товари сумірними, надає їм спільного виміру. Як споживні вартості товари якісно різні, як вартості - якісно однорідні. Всі товари мають споживну вартість, але не всі є корисні.

Серед безлічі товарів, що існують в світі, є такі, що задовольняють одну й ту ж саму потребу людини. Наприклад, кава і чай, спагеті і макарони, печиво чи вафлі. Такі товари називаються взаємозамінюваними (тобто субститутами). Взаємозамінюваною є також низка послуг. Наприклад, транспортування вантажів і пасажирів можна здійснювати за допомогою літаків, поїздів та автомобілів.Крім того, існують товари, здатні задовольняти потреби людини лише в комплексі. Це автомобіль і бензин, лижі та лижні черевики, фотоапарат і фотоплівка. Такі товари називають взаємодоповнюючими (або комплементарними).

Споживна вартість і вартість товару зумовлені двоїстим характером праці, втіленої у ньому. Праця товаровиробника є водночас і конкретною, і абстрактною. Конкретна форма праці обумовлена тим, що вона завжди спрямована на створення цілком конкретних споживних вартостей (наприклад, стільця, костюму, книги). Для того, щоб виробити якесь благо, потрібні конкретні умови: конкретна професійна підготовка (наприклад, столяра), цілком конкретний предмет праці (дерево), цілком конкретні засоби праці (пилка, молоток, долото, рубанок). Тому будь-яка трудова діяльність завжди є не що інше, як конкретна праця. Поза конкретною формою трудової діяльності немає праці як такої.

Таким чином, конкретною називається корисна праця, яка створює речі, що задовольняють ті чи інші потреби. Види конкретної праці якісно відмінні один від одного. Відрізняються вони за метою, предметами, засобами праці, характером трудових прийомів та кінцевими результатами. Конкретна праця, створюючи споживну вартість, не може створювати вартість. Вона виражає те, чим товари відрізняються один від одного. Основою ж вартості може бути лише те, що є спільним для всіх видів праці: затрати робочої сили, тобто витрати мускульної, нервової та розумової енергії. У цій своїй якості праця товаровиробників, що виступає як затрати робочої сили незалежно від її конкретної форми, називається абстрактною. В такому випадку ми побачимо, що і стіл, і костюм, і туфлі - це все праця взагалі.

Слід зазначити, що абстрактна праця створює вартість, яка виражає виробничі відносини. Якщо немає останніх, то немає й абстрактної праці. Наприклад, якщо людина виготовила річ, але не продає її, а дарує кому-небудь, то праця, втілена у цій речі, не є абстрактною і не створює вартості.

86. 34(інфраструктура ринку)

Поиск по сайту: