Скромна принадність імпровізації

Я – учитель літератури... Я йду до ліцею на „пари”, півтори години кожна, і сьогодні – тема-„мрія”: Максим Горький і його хрестоматійна „Стара Ізергіль”. Звичайно, якби я ставився до справи більш відповідально, то, щонайменше, днів п’ять готувався б до цього заняття, обклавшись науковою, науково-популярною, просто популярною і зовсім непопулярною літературою!

А ще я повинен був би поназбирати з усіх усюд портрети, портретики, фотографії та ілюстраційки.

А ще було б непогано підібрати відповідну музику, аби використати її для створення емоційного тла, настрою.

Не зайвою була б виставка видань творів Горького, з його 30-томним зібранням включно.

І все це тільки для того, аби провівши пару на високому методичному, людинотворчому – чи якому там ще? – рівні, безапеляційно ствердити приблизно таке: Максим Горький, попри те, що він „продався більшовикам”, – чудовий письменник! Ларра через те, що він є інфікованим бацилами індивідуалізму, перетворився на жахливого злочинця, а тому – „ату!” його, так йому і треба! Стара Ізергіль, яка змарнувала та спаплюжила своє життя через все той же клятий індивідуалізм, заслуговує, щонайменше, на жалість, але, за великим рахунком, цей образ так і проситься, аби стару затаврувати осудом і покарати так само, як і Ларру! Ну і тільки жертовний Данко заслуговує на повагу і становить гідний для наслідування і взірець, і заклик водночас!

А тому учням нічого не залишиться, як, не чекаючи дзвоника, натхненно вигукнути: „Що зробимо ми для людей?”, поділитися між собою канапками, які вони принесли із дому, і, на ходу пережовуючи ці смачності, швиденько рушити роздавати свої серця наліво і направо усім, хто потрапить під їхні молоді гарячі руки. А також і тим, кому ті серця зовсім непотрібні.

Проте оскільки я людина безвідповідальна, даруйте! Бо я не хочу і не збираюсь усього цього робити. Можете вважати мене ким завгодно – чи то методичним дисидентом, чи то педагогічним нонконформістом, та мені байдуже! Байдуже, по-перше, тому, що я насправді поважаю Горького-письменника, попри те що він „продався більшовикам”, а по-друге, тому, що не можу втриматися від авантюристичного бажання ризикнути і вдатися до імпровізації.

Тобто ось так, без підготовки, прийти на „пару” і спробувати „зліпити” з тексту, з повітря, з учнівських вражень від оповідання, з їхніх знань та життєвого досвіду, з власної, вибачте, наснаги і любові до літератури щось інше, ніж тривіальний, методично обґрунтований урок. Особливої гостроти до цього нестримного бажання додає і той факт, що цей твір, читаний і проаналізований уже не раз і не двічі, ніби не залишає навіть найменших шансів на те, аби „видушити” з нього щось „свіже” та „оригінальне”!

„А для чого?” – певно, спитаєте ви, як і я сам задаю собі таке ж запитання. І перше, що спадає на думку, – задля самоутвердження. Можливо. Але хіба це стосується тільки мене? Хіба це не стосується тих сорока трьох особистостей, які навчаються в обох класах? Ні, справді, із закидом щодо марнославства можна було б погодитися, якби треба було за зміну видобути двісті чи триста тонн вугілля або якби я прагнув перевершити світовий рекорд у стрибках з жердиною. Але ж йдеться про інше: про те, що, опинившись у класі, ти залишаєшся віч-на-віч з кількома напівдорослими людьми, і між вами не існує більше нічого, крім тексту.

Звичайно, найпростіше, що можна зробити у такій ситуації, – заховатися за наочністю, за академічним апломбом та за іншими методичними вишуканостями, які мають сенс тільки тоді, коли вони оздоблюють чи виражають щось суттєве і значуще, бо самі по собі методичні прийоми майже нічого не варті. Та оскільки я свідомо ставлю себе у положення гранично можливої відкритості, то про методичну локшину годі й говорити. Що ж,перефразувавши рядок Ліни Костенко, „я вибрав долю собі сам”, а тому відступати мені нікуди! Тим паче що вже пролунав „дзвінок” (правда, поки що незрозуміло, чи то святковим, чи то поминальним дзвоном він заголосив понад головами усіх причетних до прийдешнього через хвилину „таїнства”), і я опиняюсь у класі.

Росіяни кажуть: „лиха беда – начало”, – та й взагалі вважається, що найважче – почати. Але цього разу я не можу погодитися з цим твердженням, оскільки я можу почати з довільної, сказати б, ноти, аби тільки не фальшивої! Натомість більш вагомою та серйозною виглядає в моїх очах проблема закінчення, тому що, вибачте за банальність, кінець і дійсно всій справі вінець! Отож я починаю – невимушено і легко.

Як все ж таки просто було колись: береш текст в одну руку, а марксистсько-ленінську методологію – у другу, і будь-який твір миттєво перетворюється на прочитану книгу, як-от хоча б та ж „Стара Ізергіль”. Бо за тим підходом Данко був „нашим”, тому що він „за всіх”, Ларра був „не нашим”, тому що він проти всіх, ну а стара Ізергіль – це зовсім вже якесь непорозуміння, бо вона взагалі „сама за себе”. І що найцікавіше – всіх влаштовувала така простота. То, може, й дійсно у такій інтерпретації – суть оповідання?

На це питання учні реагують по-різному, але, розуміючи, що з мого боку це якась каверза, підступ, намагаються так легко не здаватися і пробують заперечити. Втім спокуса вдатися до запропонованої, хоч і сумнівної, але простої схеми занадто велика, внаслідок чого сором’язливі ті спроби марніють на очах, і ось якимсь дивним непомітним чином „нове покоління” – на свій спосіб, звичайно, – від заперечень переходить до аргументації саме такого погляду на образи Горького. Зокрема, вони запитують вже мене: а що, мовляв, хіба Ларра не заслуговує на кару за свій страшний злочин? І хіба стара Ізергіль, яка робила у своєму житті все, що хотіла, заслуговує на повагу чи, принаймні, на якісь добрі почуття?!

І – все: є! У цей момент я починаю розуміти, що знаю – і куди прямувати, і чим це має закінчитися, і що відповісти на це запитання! І я відповідаю:

– А хіба Данко заслужив на те, аби його серце, яке він вирвав заради порятунку людей, якийсь обережний чоловічок, злякавшись чогось, роздавив ногою, а люди навіть не помітили цього, як не помітили вони і власне смерті Данко?!

– Ні, не заслужив. Але до чого тут Данко, коли ми говоримо про Ларру та Ізергіль?

– Ми говоримо передусім про твір, героями якого є вони всі втрьох, чи не так? Але якщо вас більше хвилює Ларра та Ізергіль – будь ласка!.. Скажіть, з чиєї точки зору Ларра скоює страшний злочин, вартий ще більш страшного покарання?

– З точки зору людей, звичайно!

– А-а!.. То он воно як – отже, це люди його засуджують!.. А я думав – янголи! Тоді дайте мені відповідь, будь ласка, на таке: за якими законами засуджують люди Ларру?

– За людськими та небесними.

– Так, саме так... Та чи це справедливо?

– Справедливо, тому що він жорстоко та холоднокровно вбив дівчину.

– Ні, ви не праві, точніше, не зовсім праві. Не смерть як така вразила їх, і у тексті про це сказано досить чітко...

– Справді, у тексті сказано, що їх „скував страх”, тому що „вперше у них на очах так вбивали жінку”.

– Отже, як бачимо, уся справа у тому, що Ларра вбив жінку якось НЕ ТАК! А якби інакше?! Якби „так”, як треба, як звикли, то, може, тоді всі сприйняли б це цілком спокійно?! Але чому ж Ларра вчинив це „не так, як треба”?!

– Та тому, що він був інакший, не такий, як усі!..

– Правильно!.. А у такому випадку хіба справедливо було судити його за законами тих, до кого він був подібний лише зовні?! Але, зрештою, навіть не це викликало в людей справжнє обурення – а що?

– А те, що він не бажав підкорятися старшині!..

– І те, що він був гордий і розмовляв зі старшиною як рівний з ними!..

– А ще те, що він не визнавав свою провину і не хотів покаятися!

– Так, ось у цьому всьому ви абсолютно праві! Ну а щодо кровожерливості, то ще невідомо, хто більше заслуговує на цей епітет – Ларра чи ті, хто його судить... Пригадайте, будь ласка, які тільки кари не пропонувалися справедливими та добрими людьми, аби помститися Ларрі за його провину!.. І яку кару вони все ж таки вигадали!.. І як потім реготали, коли ця кара повною мірою виправдала їхні сподівання!

І якщо вже ми заговорили про відмінності,то здається, що вони свідчать не на користь перш за все отих „справедливих”. Адже Ларра, будучи наполовину орлом, вчиняє так, бо інакше вчинити не може, а отже, робить він це напівсвідомо. Натомість учинки людей є цілком свідомими, а тому, підсумовуючи ці міркування, доречним буде риторичне запитання: „А судді хто?” – яке від початку малося на увазі.

Однак ми розглянули тільки першу часину оповідання, а у ньому йдеться ще й про Ізергіль, про яку ви відізвалися якось зверхньо, відразу ж списавши її на страти, та про Данко, образ якого є нібито абсолютно протилежним щодо двом попереднім образам. Але спочатку, безумовно, про стару. І передусім давайте спробуємо з’ясувати таке: у чому полягають особливості цього образу, якщо розглядати його не відірвано від композиції оповідання, а власне у цьому контексті?

– Цей образ ніби з’єднує в одне ціле й історію Ларри, й історію Данко.

– Чому ж „ніби”? Ізергіль і справді, під цим кутом зору, є фігурою значущою, можна навіть сказати – центральною, бо без неї ми ні про що не дізналися б. Але у чому полягає найсуттєвіша відмінність цього образу від двох інших?

– Стара є реальною особою, а Ларра і Данко – вигаданими.

– А якщо точніше?.. У літературознавчих категоріях? Ну, якщо образ Ізергіль реалістичний, то образи тих, про кого вона розповідає, є?..

– Романтичними!..

– Дуже добре!.. Але чому тоді ви ставитеся до Ізергіль ще гірше, ніж до Ларри? Може, саме через те, що останній є романтичним образом, а образ Ізергіль є хоч і реалістичним, та проте і вона не така, як усі?

– Звичайно, не така! Адже скільки людей зазнали через неї страждань і навіть смерті!

– Але хіба вона примушувала хоч одну зі своїх жертв втрачати через неї розум?! І хіба її життя не було її власністю, якою вона мала право розпорядитися на свій власний розсуд?!.

Не треба, не відповідайте – дамо поки що і цьому образу спокій. Краще скажіть, чому це люди – такі справедливі, як ми побачили! – не помітили смерті Данко?

– А вони в певний момент взагалі ледь самі його не вбили!..

– Ще б пак!.. То яка ж причина такого ставлення до свого рятівника?

– Невже тільки через те, що і він був не такий, як усі?..

– А у вас є інша відповідь на це запитання?! До цього тільки, певно, необхідно додати, що таке розуміння змісту оповідання не є аж таким неймовірним, якщо ми пригадаємо долю самого Олексія Максимовича, який на власному досвіді переконався, що це таке – бути несхожим хоч у чомусь на інших!