Методика аналізу драматичних творів

Робота з драматичними творами, на думку В. Г. Маранцмана, є чи не найактивнішим способом спілкування з мистецтвом слова. Це зумовлено тим, що, як писав М. В. Гоголь, „п’єса живе тільки на сцені”, а отже, читач змушений постійно за допомогою своєї уяви домальовувати, „добудовувати” текст драматургічного твору тими картинами, які у театральній постановці глядач має змогу спостерігати в інтерпретації акторського колективу.

Специфічність драми виявляється також і у тому, що позиція автора, навіть порівняно з епічним твором, є ще менш очевидною і більш прихованою за репліками персонажів. А парадоксом у даній ситуації є те, що дуже часто драматургічні твори трактуються так однозначно, ніби перед нами якась інструкція, яка вже за самим своїм визначенням не може передбачати двозначного чи, тим більше, багатозначного тлумачення. Внаслідок цього і з’являються анахронізми типу трактування образу Катерини з драми М. О. Островського „Гроза”, який (образ) протягом майже півтора століття розумівся слідом за М. Добролюбовим як „промінь світла у царстві темряви”. Звісно, не можна сказати, що російський критик помилявся. Але не можна й стверджувати, що це єдино можливий варіант розуміння даного образу.

Я вважаю, що саме ці два аспекти спричинюють утруднення, які постають перед учителем під час вивчення драматургічних творів, бо, з одного боку, аби уявно репрезентувати репліки персонажів, потрібно бути до цього підготовленим та зацікавленим у читанні та аналізі п’єси. А з іншого боку, обов’язковою передумовою розгляду драматургічних творів є вміння бачити такий твір в усій складності його можливих інтерпретацій, що у шкільному віці є досить складним. І тому другим парадоксом у цьому контексті є те, що аналізувати драматургічний твір за допомогою інсценізації, принаймні, на початковому етапі, я вважаю не зовсім доцільним.

Прийоми, які необхідно використовувати на вступному етапі, повинні дозволити позбутися „зачарованості” текстом і дати змогу подивитися на текст ззовні, але не у якості глядача, а у якості, власне, читача. З цією метою найкращим прийомом, на мою думку, є використання проблемних питань. Даний прийом є тим більш дієвим ще й тому, що за допомогою таких питань можна досягти виявлення драматичного конфлікту, який, за визначенням „Словника літературознавчих термінів”, „є головною силою, що спричинює розвиток драматичної дії, і засобом розкриття характерів”.

Досить ефективним є також вступний коментар, у якому йшлося б про історію написання п’єси (якщо вона цього заслуговує), про сценічну історію твору, про біографічні відомості з життя акторів і самого автора, відомості, які свідчили б про певні незвичні факти і обов’язково сприяли б зацікавленню даним драматургічним твором.

Деякі автори радять попередньо (якщо є така можливість) переглянути спектакль чи екранізацію твору, що повинен бути проаналізованим. Але, на мою думку, робити цього не варто, оскільки, по-перше, учням буде важко позбутися впливу режисерсько-акторської інтерпретації, а по-друге, подальший розгляд твору може бути редукованим до аналізу вистави чи акторської гри, а не художнього тексту. Інша справа, коли йдеться про перегляд вистави після аналізу з метою порівняння того, як зрозуміли зміст твору учні і як цей зміст розуміють професіонали сцени, – безперечно, у такому форматі відвідини театру мають сенс і можуть бути ефективно використані у роботі учителя.

Вище я уже зазначав певну анахроністичність аналізу „услід за автором” навіть під час вивчення епічних творів, тому не витримують критики положення традиційної методики, відповідно до яких цим шляхом можна рухатися і під час вивчення драматургічного твору. Цю тезу легко заперечити, навіть не виходячи за межі класичної літератури, оскільки якщо трагедію чи драму (як жанр) ще можна аналізувати у такий спосіб, то для комедії – це рух у напрямку до профанації даного жанру зокрема і викладання літератури взагалі. З тим більшою очевидністю недоречність вказаного шляху виявляється тоді, коли нам пропонуються модерністські драматургічні твори. Так, якщо до аналізу п’єси Семюеля Беккета „Чекаючи на Годо” застосувати такий метод, то це буде лише найкращим способом досягнення мети, кардинально протилежної від бажаної.

Безумовно, не можна, аналізуючи драматургічний твір, ігнорувати колізії розвитку дії у п’єсі, як не можна забувати і про дійових осіб, про їхнє місце та роль у творі, про ті сенси, які через їхні характери намагається висловити автор. Але усі ці аспекти, попри їхню важливість, не є первинними, і під час аналізу твору розгляд даних компонентів має служити виявленню змісту тієї проблеми, яку покладено в основу твору і яка реалізується через драматичний конфлікт. Можна про це сказати й інакше, використовуючи таку формулу: для ефективного аналізу драматургічного твору необхідно якнайменше драматургії і якнайбільше драматизму.

Пропоную зразок конспекту уроку, який присвячено аналізу драматургічного твору.

Тема. Бертольт Брехт. „Матінка Кураж та її діти” – драма-пересторога напередодні Другої світової війни. Історико-літературні джерела та сучасний політичний підтекст твору, його антивоєнний пафос й алегоричний сенс.

Мета: познайомити з історією створення драми Брехта, обговорити її тематику і проблематику, поглибити уміння розуміти та приймати чужу точку зору і сприймати війни як найбільш виродливу форму морального руйнування особистості.

Обладнання: портрет Б. Брехта, фотоілюстрації з зображенням сцен війни.

Поиск по сайту: