Феномен мімезису і шкільна практика

Особливістю функціонування поняття „мімезис” є те, що на сучасному етапі воно ніби переживає своє друге народження. На мій погляд, це пов’язано як з цивілізаційною кризою, яку пережило людство у ХХ столітті і внаслідок якої ідеологічні інститути, що у суттєвий спосіб впливали на гуманітарні концепції, остаточно себе дискредитували, так і з виникненням літератури, яка принципово відмовлялася від провідної та авторитетної місії керівної та виховної духовної сили.

До інтенсифікації цих процесів доклали чимало зусиль такі „патріархи” постструктуралізму та деконструктивізму, як Жак Дерріда, Жиль Дельоз, Юлія Крістева, Ролан Барт та ін. А отже, результатом цього дещо „руйнівного конструктивізму” стали пошуки того, що могло б пояснити по-новому як старе, так і нове мистецтво. І термін „мімезис”, який найчастіше згадували у зв’язку з Аристотелем, несподівано набув сучасного звучання.

Так, на думку Ю. І. Мінєралова, „міметичне начало складає, безумовно, реальний (підкресл. авт. – Ю. М.) компонент художньої діяльності; питання полягає лише у мірі його значимості”, але за будь-яких умов, вважає учений, „якщо літературознавець нехтує [цим началом], то це означає, що він втрачає зі свого поля зору певні об’єктивні феномени і від початку формує картину, яку спостерігає, неповною”. Прикметно, на мій погляд, що таке розуміння цього феномену пропонується у ситуації, для якої є характерним відсутність точної дефініції щодо мімезису. Але, по-перше, хіба це така вже незвична новина для філології? А по-друге, за Ю. І. Мінєраловим, „реальна практика поетичного мистецтва вже давно виявила як факти міметичного ставлення художників до оточуючого реального життя, так і вельми різноманітні форми міметичного відношення до людської духовності (і „життя”, і „духовність” у даному випадку – узагальнюючі найменування найширшого кола явищ реального світу)”.

Зрозуміло, що якщо вважати літературознавцем і учителя літератури, то все це розповсюджується і на останнього. Тим більше що опосередковано або й навіть і безпосередньо у процесі викладання учитель з проявами цього феномену, безумовно, зустрічається. Так, наприклад, міметичними є, зокрема, такі категорії, – що їхнє вивчення передбачається шкільними програмами, – як „варіації”, „стилізація”, „ілюзійна подібність”, „ремінісценція”, „парафраз” тощо. Врешті-решт у категоріях мімезису можна розглядати і такий звичний для художньої творчості феномен, як „традиція”.

Але, вдаючись до інтерпретаційного аналізу творів через поняття „мімезис”, треба мати на увазі таке. Попри те, що цей термін грецького походження начебто легко перекладається на будь-яку (у тому числі й на українську) мову, перекладний варіант – „наслідування” – не є адекватним змісту оригіналу через наявність в українському слові суттєвих конототивних нашарувань і через більш широкий смисл, який має оригінальна лексема. Інакше і простіше кажучи, „наслідування” не може претендувати на термінологічний статус через свій занадто вже „земний” характер.

Натомість „мімезис” не є, попри переклад, „наслідуванням”, оскільки якщо розуміти його винятково через переклад, то це означало б, що йдеться про примітивне мавпування, яке має навіть свій особистий термінологічний відповідник – „епігонство”.

Це можна спробувати пояснити ще й інакше остільки, оскільки міметичні явища спостерігаються і у природі, де вони також мають своє термінологічне окреслення – „мімікрія”. І саме під таким кутом зору стає очевидним, що мімезис у мистецтві – це не одне й те ж саме, що мімікрія у природі, попри спільнокореневий характер обох слів. Останнє дозволяє зрозуміти, що і наслідування, власне, природі, яке, безперечно спостерігається у мистецтві, також не може розглядатися як абсолютне мавпування, навіть у випадках цілковитої та бездарної нетямущості певних авторів.

Для прикладу продовжимо спільнокореневу парадигму і спробуємо уявити собі комаху, що завдяки мім ікрії зливається з корою дерева, мім а, який намагається наслідувати якусь комаху, і Грегора Замзу, який, прокинувшись вранці, побачив, що перетворився на велетенську комаху. Здається, що очевидність цього порівняння не потребує додаткових коментарів, однак зауважимо, що принциповою відмінністю трьох запропонованих прикладів є те, що метою комахи є самозбереження, мім керується іншими мотивами – він намагається досягти певного штучного уміння, яким не володіє більшість публіки, через що остання й аплодує йому, а „мета” Грегора, за тих обставин, у яких він опинився, виключає все що завгодно, крім трагічного фіналу.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що мімезис не є наслідуванням такою ж мірою, як і наслідування не може бути мімезисом. Попри свою близькість щодо лексичного значення, ці терміни, використовуючись у різних сферах, через семантичну трансформацію закономірно набули автономії, тобто міметичне у мистецтві слід розуміти як опору на певну конкретику, на „першообраз”, на основі чого і виникає за посередництвом механізму мімезису (не наслідування!) те, що у гіршому випадку є епігонством як у стосунку до природи, так і по відношенню до творчості інших митців, а у кращому – талановитістю і новаторством відповідно до першого і до другого, бо „оригінальність у мистецтві [і] досягається через суворо дозовану та цілеспрямовану „схожість”.

Поиск по сайту: