І. Розвиток зв’язного мовлення учнів на уроках зарубіжної літератури

У школі вивчення літератури так само, як і вивчення лінгвістичних курсів, у безпосередній спосіб пов’язано з мовленнєвою діяльністю учнів, з розвитком їхніх мовленнєвих умінь та навичок. Важко собі уявити, що в організації будь-якого виду роботи на уроках літератури можна обійтися без використання усного чи/та писемного мовлення.

Разом з тим необхідно зазначити, що цей аспект навчальної діяльності має не тільки і навіть не стільки суто практичний вимір, а стосується більш глобальної проблематики – становлення та розвитку особистості учня. А можна сказати й так: духовна сторона людської сутності виявляється передусім (та головним чином) через здатність до мовлення. І те, як та що говорить людина, багато у чому свідчить про її внутрішній світ. Це не означає, що людина, яка на високому рівні володіє літературною мовою, обов’язково повинна бути доброю, чуйною, щедрою тощо, тобто морально-етичним взірцем. Але не викликає сумніву той факт, що така людина здатна адекватно оцінювати оточуючий світ і бути свідомою того, що відбувається навколо неї.

А отже й невипадково, що зв’язок мовленнєвої діяльності та загального психічного розвитку дитини завжди цікавив педагогів, методистів і особливо психологів. Зокрема, дослідження психологів становлять основу для методичної науки щодо побудови таких, наприклад, концепцій, як концепції розвивального та особистісно орієнтованого навчання.

Праці М. О. Рибнікової, Н. Д. Молдавської, Н. В. Колокольцева, К. В. Мальцевої, Т. А. Ладиженської та ін. створили передумови для розробки методики розвитку зв’язного мовлення учнів як на уроках мови, так і на уроках літератури. Однак для того, аби створити єдину систему, необхідно визначити співвідношення літературного та мовленнєвого розвитку школярів.

Як справедливо зазначає В. Г. Маранцман, „умовою осягнення мистецтва слова є необхідність поєднання задач літературного і мовленнєвого розвитку школярів”. Адже якщо учень не володіє мовленнєвими навичками на достатньому рівні, то його можливості щодо аналізу художніх творів, окремих епізодів та образів є обмеженими і недостатніми. Крім цього, бідність особистого мовлення аж ніяк не сприяє розумінню учнем глибини та відтінків авторської думки, сприйняттю й розумінню стилістичного різнобарв’я художніх творів і т. ін.

Необхідно також враховувати і співвіднесення періодів літературного розвитку та специфіки мовленнєвої діяльності учнів на різних рівнях навчання. А якщо при цьому мати на увазі і суттєві культурні відмінності, які притаманні для багатьох творів зарубіжної літератури, то необхідність ґрунтовної підготовки учнів з розвитку зв’язного мовлення стає цілком очевидною.

Засади організації роботи з розвитку зв’язного мовлення були досить чітко сформульовано Н. А. Станчек, і на сучасному етапі не втратили своєї актуальності.

1. Робота з розвитку зв’язного мовлення повинна спиратися на безпосередні літературні та життєві враження учнів, і завдання учителя полягає у тому, аби організувати такі враження, зокрема, емоційні переживання.

2. Зміни у мовленнєвому розвиткові учнів будуть відбуватися надзвичайно повільно, якщо ця робота проводитиметься не систематично, а лише епізодично та з ігноруванням зв’язку з тим, що було напрацьовано за попередній період навчання.

3. Оволодіння уміннями та навичками зв’язного мовлення є процесом не тільки довготривалим – він обов’язково має будуватися на засадах творчого підходу до навчання мистецтву розповідати і писати.

4. Розвиток мовленнєвих навичок передбачає й цілу низку, сказати б, технічних прийомів, як-от: складання плану, обмірковування композиції твору, виступу або доповіді, побудова системи доказів і т. ін. Проте, оволодіваючи цими навичками, необхідно відштовхуватися не від технічної сторони прийому, а від змісту, живих вражень. Тільки тоді ці навички будуть виявляти свій дієвий характер.

Оволодіння мовленнєвими навичками відбувається у двох напрямках: усного і писемного мовлення. Попри те, що вони є тісно пов’язаними між собою, було б помилкою вважати їх тотожними як по суті, так і з методичної точки зору (щодо шляхів оволодіння ними). Це треба мати на увазі ще й тому, що усне і писемне мовлення не просто пов’язані між собою через причетність до мови і з огляду на вимоги, які до них ставляться, зокрема: змістовність, точність, логічність, доцільність, виразність, багатство, стислість, відповідність літературним нормам, емоційність тощо, – усне і писемне мовлення суттєво впливають одне на одне: недоліки та недосконалість усного мовлення ускладнюють писемний виклад, і навпаки – невміння писати спричинює хаотичний характер усних виступів.

Проте у шкільній практиці досить часто (у цьому аспекті можна спостерігати крайнощі!) учитель надає перевагу одному з видів мовленнєвих умінь: писемному або усному. Такий характер організації роботи на уроках є неприпустимим через наслідки, про які згадувалося вище, і аби уникнути цього, учитель повинен знати і розуміти специфіку цих видів мовлення та уміти творчо використовувати свої знання.

Поиск по сайту: