Матеріали до дискусії

Історія сучасної письменнику Німеччини всіма своїми колізіями доводить прямо протилежне, хоча почуття, які панували у цій країні майже впродовж півстоліття, не назвеш ані високими, ані гуманними. Однак ніщо не змусило Брехта переглянути свою позицію, що під певним кутом зору може сприйматися як своєрідний вияв безнадійного відчаю.

Проте, з іншого боку, Брехт справді мав рацію, бо у світовому двобої перемогли сили розуму і здорового глузду. Принаймні, гітлерівський фашизм зазнав нищівної поразки, а до третьої світової ядерної війни справа, на щастя, не дійшла. Та й комуністичний тоталітаризм теж, врешті-решт, канув у Лету. Більш того, сьогоднішні світові і особливо європейські реалії свідчать про те, що політика і політики керуються здебільшого прагматичним підходом до розв’язання навіть найскладніших проблем.

У творчості ж Брехта, попри всю „епічність” його театру (який він протиставляв традиційному, себто „драматичному”), не обійшлося без почуттів. Пригадаймо хоча б фінальні сцени „Матінки Кураж...”: знесилена, виснажена, самотня жінка, втративши всіх своїх дітей, намагається наздогнати військо, яке безупинно прямує до чергової війни! І чого тут більше – промовляння до раціональної природи глядачів (мовляв, погляньте і задумайтеся, до чого може призвести непогамоване бажання мати хоч якийсь зиск за будь-яку ціну!) чи все ж таки звернення до емоційної грані людської натури, яка, адекватно реагуючи на трагічну ситуацію, має здригнутися від жалю і співчуття до цієї „гієни” війни?

Ще більш промовистою у цьому плані є інша п’єса Брехта „Добра людина з Сичуаню”. Адже у цій п’єсі сюжет є вже й зовсім відірваним від дійсності і штучно змодельованим, що є цілком закономірним, якщо враховувати засади „епічного театру”, зокрема, все те ж сакраментальне звернення до розуму глядачів. Проте фінал драми, як здається, промовляє більше до почуттів, ніж до розуму, тому що роздвоєність, дволикість Шен Те і (ширше) будь-якої людини – це нагода не тільки і не стільки для роздумів (хоча і для них також!), скільки для рефлексії щодо сумної та суперечливої долі людини у тому світі, у якому начебто не залишилося місця для добра. У будь-якому випадку важко погодитися з тим, що у цьому сюжеті немає місця для згаданої вище рефлексії.

До речі, треба сказати, що Брехт починав із експресіонізму, якому притаманно не тільки творення умовних (!) ситуацій з „зіткненням протилежностей (чорне – біле)”, а й „вираження суб’єктивного світосприйняття письменника, його авторського „я” і, згадаймо Ф. Кафку, „всеохоплююча інтерпретація дійсності”.

Отже, якщо мати на увазі всі ці факти, то попередні міркування виявляться цілком доречними. Адже, по-перше, зіткнення протилежностей – чи не стрижневий прийом, який Брехт використовує для створення своїх драм. А по-друге, Брехт – німецький письменник і німець, тобто людина, що кров’ю і плоттю є пов’язаною з німецькою ментальністю, яка передусім характеризується безперервною суперечкою, боротьбою та єдністю раціонального начала та начала емоційного.

Німеччину не без підстав називають країною філософів та музикантів. Ці дві основні тенденції у генезисі німецького менталітету, здається, мали визначальний вплив і на формування Брехта. А тому й не дивно, що він, декларуючи прихильність до раціонального, не може позбутися своєї, гадаємо, національної натури.

Так, безумовно, „всеохоплююча інтерпретація дійсності” – це той третій аспект творчості Брехта, який бачиться, принаймні, на рівні наднаціональних сюжетів його драм. Але все-таки не буде великим перебільшенням сказати, що всі ці драми належать перу німця. Проблема полягає тільки у тому, що Брехт, на відміну від ідеологів фашизму, які зробили ставку на чуттєву сторону характеру німців, впадає в іншу крайність – в крайність раціоналістичну.

Отже, реакція Брехта і як людини, і як письменника на чуттєвість німців, як на важіль, за допомогою якого кайзерам і фюрерам вдавалося так ефективно маніпулювати власним народом, стає зрозумілою. До цього залишається лише додати, що елементи експресіонізму, втративши домінуючий характер, перетворилися у творчості драматурга на елементи безумовно органічні та визначальні.

Поиск по сайту: