|
|||||||
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция |
РозділШ 2 страница
Таким чином, необхідно відокремлювати поняття «вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стягнень», Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конституції України, можуть обмежувати право засудженого на свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років. До заборонених для засудженого ■ лежати платні й безоплатні, постійні обіймаються за призначенням ві, а до забороненої діяльності - йк тощо), так і неслужбова (управління портом). Тому у вироку суду слід точи мати які посади чи займатися якою діади но засудженому. Позбавлення права -заЦ1'? діяльністю тягне за собою заборон) щ^! обіймати пов'язані з нею посади. Таккй^; ся до виконання судом, який його вині;,й;-8/, діб з дня набрання ним законної сили Дд-.; ВИКОНаННЯМ Вироку Про ЗВІЛЬНеННЯ 3 П)Сі||5| виконавцеві пред'являється вирок чи іищ^. яку відкривається виконавче провадасшіцк1' думку, таке виконавче провадження має ці нення при його здійсненні, а саме: ^р% служби діють у межах адміністративне^). льність потребує постійної уваги і.вирц правова система допускає працю за осющцК боти та за сумісництвом тощо. Тому врцц певну відповідальність за невиконанні щ державному виконавцю проводити дщ^ контроль вироку суду. Більш виправдні^' обов'язків за виконанням вироків судії уц. лення права займати певні посади б діяльністю на осіб, які здійснюють гляд, ніж на державних виконавців. Ця лена їхнім більшим досвідом у таких становищем, що вони й так у багать<х нюють нагляд за цими особами. Статтю ж 389 КК, яка передбачає Ццщ; ухилення від покарання, не пов'язанеє;№ волі, на наш погляд, необхідно перові ня від сплати штрафу або позбавлені і' певні посади чи займатися певною засудженою до цих видів покарань, а давством карається виправними робга^ двох років або обмеженням волі нагоіі Водночас ця норма не враховує, щ ос отримувала дохід від незаконної і 1 Штефан М. Й., Омельченко М. П., Шт&щ л судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- < Зі, Слід зазначити, що окремі ухвали судів загальної юрисдикції не виконуються державною виконавчою службою, а надсилаються для виконання безпосередньо відповідним підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам, посадовим особам, які несуть відповідальність за ухилення від виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, в порядку та розмірах, передбачених законодавством. Підставами виконання є вироки, ухвали і постанови судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень» За ст. 51 КК України до осіб, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі види покарань, які підлягають примусовому виконанню, а саме: 1) штраф; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 7) кон* фіскація майна. За ст. 28 КПК України передбачено, що особа, яка зазнала матеріальної шкоди від злочину, має право при провадженні в кримінальній справі пред'явити до обвинуваченого або до осіб, що несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, цивільний позов, який розглядається судом разом із кримінальною справою. Тому, постановляючи вирок, суд за ст. 324 КПК України повинен вирішити такі питання: 7) чи підлягає задоволенню пред'явлений цивільний позов, на чию користь та в якому розмірі, та чи підлягають відшкодуванню збитки, заподіяні потерпілому, а також кошти, витрачені закладом охорони здоров'я на його стаціонарне лікування, якщо цивільний позов не був заявлений; 8) що зробити з майном, описаним для забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна; 10) визначити розмір та осіб, зобов'язаних відшкодувати судові витрати. Таким чином, необхідно відокремлювати поняття «вироки суду» в «частині покарання» і «майнових стягнень». Вироки судів за ст. 55 КК у частині позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, не зважаючи на положення ст. 43 Конституції України, можуть обмежувати право засудженого на свій розсуд обирати роботу або вид діяльності на такі строки: як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років. До заборонених для засудженого посад можуть належати платні й безоплатнії, постійні та тимчасові, які обіймаються за призначенням і вибором, керівні, рядові, а до забороненої діяльності -тне службова (лікарська тощо), так і неслужбова (управління особистим транспортом). Тому у вироку суду слід точно зазначити, обіймати які посади чи займатися якою діяльністю заборонено засудженому. Позбавлення права займатися певною діяльністю тягне за собою заборону для засудженого обіймати пов'язані з нею посади. Такий вирок звертається до виконання судом, який його виніс, не пізніше трьох діб з дня набрання ним законної сили. Для контролю за виконанням вироку про звільнення з посади державному виконавцеві пред'являється вирок чи виписка з нього, на яку відкривається виконавче провадження.1 Але, на нашу думку, таке виконавче провадження має певні ускладнення при його здійсненні, а саме: державні виконавчі служби діють у межах адміністративних округів, ця діяльність потребує постійної уваги і витрат часу; сучасна правова система допускає працю за основним місцем роботи та за сумісництвом тощо. Тому варто б передбачити певну відповідальність за невиконання вироку суду, і державному виконавцю проводити лише періодичний контроль вироку суду. Більш виправданим є покладення обов'язків за виконанням вироків судів у частині позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю на осіб, які здійснюють адміністративний нагляд, ніж на державних виконавців. Ця пропозиція зумовлена їхнім більшим досвідом у таких категоріях справ та становищем, що вони й так у багатьох випадках здійснюють нагляд за цими особами. Статтю ж 389 КК, яка передбачає відповідальність за ухилення від покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, на наш погляд, необхідно переглянути. Ухилення від сплати штрафу або позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю особою, засудженою до цих видів покарань, за чинним законодавством карається виправними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на той самий строк. Водночас ця норма не враховує, що особа фактично отримувала дохід від незаконної діяльності. Тож усі не- 1 Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень // Юрінком Інтер.- К., 2001.- С. 35. законно отримані доходи мають стягуватись до Державного бюджету. Постановами судді чи суду у частині майнових стягнень у справах про адміністративні правопорушення, які можуть стати підставами примусового виконання, є постанови, за якими застосовуються такі заходи адміністративної відповідальності: • штраф - у разі його несплати правопорушником у • оплатив вилучення предмета, який став знаряддям • конфіскація предмета, який став знаряддям вчи Мирова угода, затверджена судом, є підставою для державного виконання. Щодо мирової угоди, то в цивільному процесі вона зазначається в статтях 67, 103, 107, 108, 115, 122, 136, 179, 227, 304, 332 ЦПК України, а у виконавчому провадженні - в положенні ч. З ст. 29 Закону України «Про виконавче провадження», в якій йдеться про те, що сторони виконавчого провадження можуть укладати мирову угоду, але остання має затверд- жуватися судом. Отже, мають узгоджуватись норми ЦПК України із нормами Закону України «Про виконавче провадження». Крім того, можна встановити, що мирові угоди укладаються як у межах цивільного процесу, так й у виконавчому провадженні. Оскільки сторони на умови мирової угоди погоджуються в добровільному порядку й кожна із сторін володіє правом заперечення проти її укладення, то мирові угоди мають виконуватись у добровільному порядку. Якщо одна із сторін з будь-яких причин не виконує умов мирової угоди, то в іншої сторони виникає право на примусове виконання умов мирової угоди шляхом передачі її до виконавчої служби для примусового виконання. Рішення третейських судів відповідно до законів України можуть стати підставою відкриття виконавчого провадження. З аналізу чинного законодавства випливає, що повноваження з розгляду справ третейськими судами випливають із норм ЦПК та спеціальних нормативних актів. Так, за Законом України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 2 грудня 1997 р. № 671/97-ВР при Торгово-промисловій палаті України діють Міжнародний комерційний арбітражний суд і Морська арбітражна комісія, діяльність яких регулюється законодавством України. За Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р. № 4002-ХН визначається підвідомчість справ міжнародному комерційному арбітражу, процедура розгляду справ та зазначається про фактичне ототожнення понять «третейський» і «арбітражний» суди. Широке поняття третейського суду та процедури його діяльності роз'яснюється в листі Вищого арбітражного суду України № 02-5/57 від 17.02.1997 р. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової дії на території України окре- 1 Покрещук О. О., Фурса С. Я. Питання імплементації міжнародно- 2 Фурса С. Я., Фурса Є. І. Загальні питання порядку звернення Фурса С. Я. Мирова угода і процедура її затвердження // Митна справа. Науково-аналітичний журнал. № 2.- 2001,- С. 16-24. м-их актів законодавства Союзу РСР» до прийняття відповідних актів законодавства України на її території застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції (254к/96-ВР) і законам України. Оскільки в Україні відсутній законодавчий акт, який регулював би діяльність третейського суду, в тому числі утворюваного сторонами для вирішення конкретного господарського спору, на території України в частині, що не суперечить Конституції і законам України, діє Положення про третейський суд для вирішення господарських спорів між об'єднаннями, підприємствами, організаціями і установами, затверджене постановою Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР від ЗО грудня 1975 р. № 121 (з наступними змінами і доповненнями). При цьому, незважаючи на загальну компетенцію третейських судів щодо вирішення більшості спорів, крім спорів між громадянами, що виникають з трудових і сімейних правовідносин, та спорів між організаціями, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів за державним замовленням, третейські суди практично не розглядають спорів між сторонами, однією з яких є громадянин. Це положення можна пояснити тим, що рішення третейських судів не володіють в основному законною силою з моменту їх винесення, а можуть переглядатись за заявами заінтересованих осіб обласним, міським (міст Києва і Севастополя) судами, Верховним Судом Республіки Крим. Отже, крім особливостей розгляду первісним судом, третейські рішення не мають властивих їм ознак до моменту виконання, оскільки в разі невиконання рішення в добровільному порядку стягувач має порушувати клопотання про його виконання (ст. 35 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж»). Виконання ухвал судів щодо забезпечення позову. Виділення в окремий підпункт виконання ухвал арбітражних судів та судів загальної юрисдикції зумовлюється значною увагою, приділеною в законодавстві цьому інституту, актуальністю цієї процедури на сучасному етапі розвитку правової системи, особливою процедурою вчинення юридично вагомих дій державним виконавцем. Так, у ст. 152 ЦПК України передбачені засоби забезпечення позову, які не мають відповідного відтворення в Законі України «Про виконавче провадження», а саме: 1) накладанням арешту на майно або грошові суми, 2) забороною провадити певні дії; 3) забороною іншим особам провадити платежі або 4) зупиненням продажу описаного майна, якщо пода 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого на Крім того, забезпечення позову шляхом накладення арешту на заробітну плату, доходи колгоспників за працю в колгоспі, пенсію та стипендію, допомогу із соціального страхуванню, виплачувану при тимчасовій непрацездатності, а також на допомогу, виплачувану касами взаємодопомоги колгоспів, крім позовів про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, а також втратою годувальника, про відшкодування збитків, заподіяних розкраданням державного або громадського майна, не дозволяється. Забезпечувати позови до державних підприємств, установ, організацій, колгоспів, інших кооперативних організацій, їхніх об'єднань, інших громадських організацій дозволяється тільки у формі заборони провадити певні дії. Отже, процедура забезпечення позову регламентується особливими процесуальними заходами, яких повинен дотримуватись не тільки суд, який виносить відповідну ухвалу про забезпечення позову, а й державний виконавець при її виконанні. Особливість виконання судових ухвал щодо забезпечення позову зумовлена часом їх виконання і строком їх дії, а саме: за ст. 156 ЦПК України - ухвала про забезпечення позову виконується негайно; за ст. 155 ЦПК України - вжиті заходи щодо забезпечення позову зберігаються до набрання рішенням законної сили. Отже, цим положенням підкреслюється тимчасовість вжитих заходів. При визнанні законності позовних вимог позивача, що забезпечуються відповідними заходами, вчиненими державним виконавцем, у рішенні суду повинно бути зазначено про подальшу «долю» відповідних заходів щодо забезпечення позову. Таким чином має відтворюватись правовий зв'язок діяльності різних державних юрисдикційних органів в одній правовій системі. Останнє положення не відтворюється в Цивільному процесуальному кодексі, положення якого не враховують особливість сучасної правової системи України. Так, у ст. 156 ЦПК України зазначається, що ухвала про забезпечення позову виконується в порядку, встановленому для виконання судових рішень, тобто фактично констатується виконання її державною виконавчою службою. В той же час у ст. 9 Закону України «Про державну виконавчу службу» говориться про можливість виконання рішень суду іншими органами. Хоча в цій статті не висвітлюється такий орган, як нотаріат, але, безумовно, частина ухвал суду про забезпечення позову має спрямовуватись не до державної виконавчої служби, а безпосередньо до нотаріусів України. Тут мається на увазі дія Положення про Єдиний реєстр заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, затверджена Наказом Міністерства юстиції України 09.06.1999 № 31/5. Цим Положенням зокрема передбачається, що підставами для внесення в Єдиний реєстр відомостей про накладені заборони відчуження та арешти об'єктів нерухомого майна є повідомлення судових і слідчих органів про накладення арешту на об'єкт нерухомого майна. Тобто в цьому випадку залучення державного виконавця для накладення заборони відчуження об'єктів нерухомого майна буде зайвим. Це положення можна підкреслити тим, що в Законі України «Про нотаріат» взагалі не значиться така уповноважена державою владна посадова особа, як державний виконавець, якій надане право примусового виконання рішень судів. Положення зумовлює необхідність конкретизації дій із забезпечення позову не тільки в Законі України «Про виконавче провадження», а й безпосередньо в Цивільному процесуальному кодексі, Законі України «Про нотаріат» щодо можливості державного виконавця накладати арешт на об'єкти нерухомого майна, отримувати відомості від нотаріусів про укладені боржником угоди тощо. Тобто відповідне ст. 9 Закону положення має увійти й до проекту Цивільного процесуального кодексу, а саме, що ухвали суду мають забезпечуватись податковими органами, установами банків, кредитно-фінансовими установами, а також нотаріусами України. З аналізу ст„ 154 ЦПК України іцєд© заміни одного способу забезпечення позову іншим, а також допущення кілька забезпечень, можна встановити іншу особливість виконавчого провадження такої ухвали суду - вона має визначати розмір позовної вимоги позивача. Так, засоби забезпечення позову повинні накладатись у відповідності до загальної суми, яка б не перевищувала позовної. Але ж за ст. 103 ЦПК України позивачу належить право збільшувати або зменшувати розмір позовних вимог чи відмовлятися від позову. Тому такі дії позивача мають призводити до відповідних змін у заходах щодо забезпечення позову, а не тільки з часу набрання рішенням суду законної сили може відбуватись зміна у виконавчому провадженні. В цій же статті регламентується право відповідача з дозволу суду або судді замість допущеного забезпечення внести в депозит позовну суму. Але вч. 2 ст. 154 ЦПК України не говориться про те, яким чином оформлюється відповідний дозвіл суду та на який депозитний рахунок вноситься позовна сума. На наш погляд, такий дозвіл повинен оформлюватись відповідною ухвалою, яка передається у державну виконавчу службу для того, щоб державний виконавець мав підстави для невжиття або анулювання уже вжитих заходів. За сучасними повноваженнями суду, який відокремлений від виконавчого провадження, існування в нього депозитного рахунку важко обґрунтувати навіть забезпеченням позову, оскільки ці дії належать до повноважень державної виконавчої служби. Тому слід вважати, що позовна сума має вноситись на депозитний рахунок державної виконавчої служби. Щодо питань накладення заборони провадити певні дії, забороною іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві, то ці повноваження вважається залишати під юрисдикцією суду. Тобто пропонується не передавати державній виконавчій службі, а саме державному виконавцю, повноважень щодо застосування ст. 6 Закону України «Про виконавче провадження» до зобов'язаної особи. Державний виконавець має лише доводити до відома тих осіб, прав та обов'язків яких стосується відповідне обмеження, накладене судом у порядку забезпечення позову і, можливо, контролювати виконання ухвали суду. З аналізу повноважень, процедури діяльності суду є можливість констатувати, що у суду є відповідні засоби доведення таких відомостей до зобов'язаних осіб. Тобто відповідні відомості про ухвалу суду можуть доводитись до відома відповідачів та інших заінтересованих осіб у судовому засіданні або шляхом відправлення відповідного повідомлення поштою, крім того, у штаті судів передбачені кур'єри, які можуть вручити ухвалу суду під розпис заінтересованої та зобов'язаної особи. Тому доцільно вважати, що покладати на державного виконавця відповідні повноваження просто нелогічно. На цьому етапі ми розглядали засоби забезпечення позову лише при застосуванні їх як окремих засобів. У той же час слід підкреслити, що може виникнути необхідність виконання ухвали суду, в якій буде зазначено про застосування цілого комплексу заходів забезпечення позову, коли на момент винесення ухвали суду не буде визначено конкретних заходів забезпечення позову. Тому комплексне виконання ухвали суду про забезпечення позову може покладатись на державну виконавчу службу, якщо суд не визнає доцільним винести кілька ухвал щодо окремих суб'єктів, які зобов'язані будуть вжити певних заходів для забезпечення позову. Виходячи ж із тимчасовості вчинених заходів щодо забезпечення позову, необхідно ставити питання про оплату проведених державною виконавчою службою заходів. Оскільки при вирішенні справи судом не на користь позивача вжиті заходи втрачають свою силу, і майно не буде реалізуватись тощо. Отже, у державної виконавчої служби може не залишитись відповідних об'єктів, за рахунок яких можна було б покрити власні витрати. Тому постає питання, чи можна вважати їх оплаченими одночасно з оплатою державного мита за розгляд справи в суді, чи вони оплачуються окремо і ким? На нашу думку, це питання потребує уваги. Так, загальним є порядок, коли дії щодо забезпечення позову не провадяться, оскільки це випливає із ст. 149 ЩІК України. Підставами ж для вжиття заходів щодо забезпечення позову є наступне утруднення чи неможливість виконання рішення суду. Оскільки це стосується особливостей окремих категорій справ, а також враховуючи, що забезпечення позову провадиться не судом, а державною виконавчою службою, то в ст. 158 ЦГЇК України доцільно визначити заінтересованість державної виконавчої служби у відшкодуванні понесених витрат на забезпечення позову. З огляду на те, що заходи щодо забезпечення позову мають вживатись негайно, то витребувати відповідної оплати наперед нереально. Крім того, ставити питання про виконання ухвали суду лише після оплати відповідних дій неможливо, адже це не узгоджуватиметься із загальнообов'язковістю рішень, ухвал і постанов суду. Тому після вжиття заходів щодо забезпечення позову у державної виконавчої служби виникає право щодо відшкодування відповідних витрат, що мають бути відшкодовані позивачем або відповідачем. 3.2. Правові акти несудових органів як підстава виконавчого провадження Постанови, винесені органами (посадовими особами), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, мають виконуватись особою з моменту їх винесення, якщо інше не встановлено Кодексом про адміністративні правопорушення та іншими законами України, Постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), який виніс постанову. Отже, державною виконавчою службою постанови виконуються лише у випадках: • коли постанови, винесені органами (посадовими • коли вони не оскаржені або не опротестовані про • коли строк давності звернення постанови до вико Слід зазначити, що відповідальність за адміністративні правопорушення одночасно передбачається як в нормах матеріального права, так і в Кодексі про адмініетра- 1 Див. додаток № 4. тивні правопорушення. Наприклад, у відповідності до ст. 5 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 р„, Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, його органи в Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства України про захист прав споживачів у центральних і місцевих органах державної виконавчої влади та господарюючими суб'єктами - підприємствами (їхніми об'єднаннями), установами, організаціями незалежно від форм власності, громадянами-підприємцями та іноземними юридичними особами, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, забезпечують реалізацію державної політики щодо захисту прав споживачів і мають право: 12) накладати на винних осіб у випадках, передбачених законодавством, адміністративні стягнення; 13) накладати на господарюючі суб'єкти сфери торгівлі, громадського харчування і послуг, в тому числі на грома-дян-підприємців, стягнення, передбачені ст. 23 цього Закону, в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України. Повноваження органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів регламентуються й Кодексом про адміністративні правопорушення, а саме ст. 244-4. Поиск по сайту: |
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.009 сек.) |