ВІДПОВІДНИМ ПОЗОВОМ

Процес передачі майна, зазначеного у виконавчому до­кументі, може також ускладнюватись випадками, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, не зважаючи на попередження державного виконавця про повернення йому виконавчого документа. Отже, в разі наявності в справі двох фактів належного повідомлення стягувача про необхідність з'явитись у вказаний час за отриманням предмету стягнення і фактичної неявки стя­гувача, державний виконавець складає про це акт і повер­тає стягувачу виконавчі документи (ст. 40 цього Закону).

Оскільки можливість передачі майна за мировою уго­дою не визначена в законодавстві, то регламентацію цьо­го питання сторони мають обумовити відповідно до за­кону в змісті договору.

Якщо боржник перешкоджає виконанню рішення про передачу стягувачеві присуджених предметів, то держав­ний виконавець вирішує питання про притягнення його до відповідальності, встановленої законом. При цьому, невиконання вимог державного виконавця щодо повер­нення майна, на яке накладався арешт чи яке описане в порядку забезпечення позову судом, через його утаю­вання чи розтрату, є підставою для притягнення до кри­мінальної відповідальності за ст. 388 КК України.

■, 7.4. Особливості звернення стягнення

на будинок, квартиру, приміщення,
' земельну ділянку

Спеціальний порядок відчуження будинку, квартири, приміщення або земельної ділянки пояснюється гуманніс­тю держави, оскільки це майно передбачається відчужу­вати лише в останню чергу. При цьому звернення стяг­нення на будинок, квартиру чи земельну ділянку здійс-

нюється лише в разі належності цихоб'єктів боржнику на праві приватної власності.

Але громадянину може належати на праві приватної власності декілька будинків, квартир, дач тощо. Тому таке майно, не пов'язане із проживанням боржника, що має підтверджуватись актом реєстрації (прописки), за логікою та умовами справедливості має відчужуватись на рівні з іншим майном. На жаль, ця обставина не знайшла свого законодавчого закріплення, і будь-який будинок або квартира, незважаючи на їх кількість, мають відчужуватись в останню чергу, хоча об'єкти нерухомос­ті в сучасній юридичній практиці представляють особли­вий інтерес. Саме питання про необхідність проживання боржника у зазначеному приміщенні визначає відмінність дачі від перелічених видів нерухомого майна. Тому звич­не поняття будинок не стосується дачної будівлі, оскіль­ки реєстрації (прописки) у останній не існує. Але приму­совий порядок реалізації дачного будинку повинен мати спільні риси з порядком реалізації вищезазначених об'єктів, тобто до дачного будинку має застосовуватись продаж з аукціону або прилюдних торгів.

Що ж до об'єктів нерухомості, належних громадянам на праві власності, що обтяжуються правами наймачів, то при зверненні стягнення на таке нерухоме майно не­обхідно враховувати їх права. Це положення випливає з ст. 229 ЦК про обов'язок продавця попередити покупця про права третіх осіб на продавану річ, оскільки відсут­ність такого попередження безумовно веде до правопо­рушення. Примусовий порядок стягнення майна не може звільнятись від відповідного загального порядку прода­жу майна і захищатись ч. 2 ст. 145 ЦК. Як передбачено в ст. 229 ЦК України покупець у разі відсутності поперед­ження про права третіх осіб набуває право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодуван­ня збитків. Витребування майна з підстав ч. 2 ст. 145 ЦК України не повинно допускатися не тому, що майно було продано в порядку, встановленому для виконання судо­вих рішень, а тому що такі права третіх осіб мають бути чітко передбачені в Законі і гарантовані.

В чинному законі (ст. 62) не передбачено жодної дії, яка б свідчила про встановлення прав третіх осіб та їх охорону. Чинна практика базується на принципі продажу майна з аукціону без установлення прав третіх осіб, а

новий власник, купуючи таке майно за значно зниженою ціною і охоронюваний ч. 2 ст. 145 ЦК України, повинен «розібратись» з правами третіх осіб. Так, за ст. 170 ЖК України, при переході права власності на жилий будинок (частину, квартиру) до іншої особи новий власник може вимагати розірвання договору лише у випадку безстро­кової дії. В порядку статті 168 ЖК України випадок від­чуження власності не є підставою для розірвання дого­вору, навіть, коли договір має безстрокову дію. Для цьо­го необхідні інші додаткові підстави.

Цікавим є питання про можливість звернення стяг­нення на будинок, який обтяжений обов'язком щодо на­дання права довічного проживання в будинку або квар-тирі, яке може випливати із спадкових правовідносин. Отже, в цьому випадку примусове відчуження будинку або квартири також має забезпечувати право довічного користування будинком або його певною частиною, оскільки це положення передбачається ч. 2 ст. 539 ЦК України і не обумовлене добровільним або примусовим порядком відчуження.

Отже, для того, щоб не порушувати права третіх осіб, боржника зменшенням ціни майна, стягувана, який опи­няється у скрутному правовому становищі, доцільно ви­рішувати права третіх осіб на майно до аукціону. Краще в період добровільного виконання надати громадянину можливість відчужувати майно за реальною ринковою ціною з обмеженням його права на отримання грошей та перерахуванням їх на рахунок Державної виконавчої служби. Зрозуміло, що в цьому випадку таке положення має знайти своє відображення в Законі України «Про но­таріат». А на етапі примусового виконання державному виконавцю доцільно встановлювати права третіх осіб на нерухоме майно перед проведенням аукціону.

Стосовно частини третьої ст. 62 вказаного Закону до­цільно також уточнити, що у нотаріуса можуть знаходи­тись відомості не тільки про накладення арешту на неру­хоме майно, а й про наявність заборони відчуження май­на, яка накладається у переважній більшості випадків у зв'язку із заставою майна, договором довічного утри­мання тощо. При цьому наявність заборони відчуження майна не може служити підставою для ненакладення арешту на майно.

Однозначність положення ч. 2 ст. 62 цього Закону, яка

передбачає відчуження прилеглої земельної ділянки ра­зом із жилим будинком, торкається випадків, коли вона належить боржнику на праві власності. В усіх інших ви­падках разом із будинком має переходити право на орен­ду землі, довічного користування нею, що випливає з дозволу на забудову, тощо.

Якщо земля або нерухоме майно були передані до статутного фонду юридичної особи, звернення стягнення не може провадитись без виділення належної боржнику частки в натурі.

., 7.5. Звернення стягнення на заставлене майно

За ст. 20 Закону «Про заставу» звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду (ар­бітражного¹ або третейського суду), на підставі виконав­чого напису нотаріуса, якщо інше не передбачене зако­ном або договором застави. Звернення стягнення на заставлене майно державного підприємства (підприєм­ства, не менше п'ятдесяти відсотків акцій (часток, паїв) якого є у державній власності) здійснюється за рішенням суду або арбітражного суду. Російське законодавство тлумачить заставні взаємовідносини таким чином, що звернення стягнення на заставлене майно можливе й у несудовому порядку, коли у сторін досягнута згода і во­на посвідчена в нотаріальному порядку. В такій угоді сторони можуть домовитись про продаж предмету іпоте­ки на публічних торгах або аукціоні, а також про при­дбання такого майна утримувачем заставленого майна для себе або третіх осіб із зарахуванням вимог кредито­ра. Але за законодавством Росії заборонено звертати стя­гнення на заставлене майно на підставі виконавчого на­пису нотаріуса. Автори знають випадки, коли нотаріуси вчиняли виконавчі написи на договорах іпотеки, які в подальшому ставали підставою для виконавчого прова­дження, але судові процеси після цього свідчать про пев­ні проблеми такого порядку звернення стягнення. Тому для вчинення виконавчого провадження мають надава­тись безспірні документи, що свідчать про необхідність

можливості відкриття виконавчого провадження стосовно заставних правовідносин. Це має бути рішення суду і виконавчий напис нотаріуса, у випадках, передбачених законом. Крім того, заставні взаємовідносини можуть ускладнюватись договорами поруки або гарантії. В цьо­му випадку для звернення стягнення на майно поручни­ків, на погляд автора, обов'язково має надаватись нотарі­ально посвідчений договір поруки, коли він є складовою частиною договору (наприклад, застави), який посвід-чується в нотаріальному порядку.¹

Стягнення на заставлене майно в порядку примусово­го виконання допускається як для задоволення вимог стягувача-заставодержателя, так і для задоволення вимог інших стягувачів і регламентується ст. 52 цього Закону.

Для задоволення вимог стягувача-заставодержателя стягнення звертається на заставлене майно боржника при недостатності у нього іншого майна для повного задово­лення цих вимог, з додержанням встановлених законо­давством прав заставодержателя та вимог глави 6 цього Закону.

Стягнення на заставлене майно боржника для задово­лення вимог стягувачів, які не є заставодержателями, в порядку примусового виконання допускається лише у разі, коли вартість предмета застави перевищує розмір заборгованості боржника заставодержателю. Кошти, отримані від реалізації заставленого майна, використо­вуються насамперед для задоволення зобов'язань борж­ника перед заставодержателем, і лише залишок коштів -для задоволення вимог стягувача.

Загальний порядок, передбачений у ст. 52 Закону, та­кож має узгоджуватись із вимогами Закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року (із змінами і допов­неннями). Отже, положення цієї статті має враховувати переважне право заставодержателя отримати задоволен­ня з вартості заставленого майна і регулювати дві право­ві ситуації. Перша,- коли стягнення провадиться за ви­конавчим документом, наприклад, за виконавчим напи­сом нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави. В цьому випадку державний виконавець вправі звертати стягнення лише на заставлене майно боржника,

286

' 3 2001 року не арбітражний, а господарський суд.

¹ Фурса С. Я. Значення нотаріальної процесуальної форми у врегу­люванні кредитних відносин // Право України № 11,2001.- С. 55-59.

а не на все майно боржника, навіть, у разі перевищення су­ми боргу заставодержателю над вартістю предмета застави.

Друга,- коли звертається стягнення на майно боржни­ка, до якого відноситься заставлене майно. Цей випадок має передбачати перевищення суми, вирученої від реалі­зації предмета застави, над сумою боргу (ст. 25 Закону України «Про заставу»). При цьому перевищення суми, вирученої від реалізації предмета застави, над сумою боргу, не повертається заставодавцю, а вилучається на користь інших кредиторів або держави, якщо відповід­ним вироком передбачена конфіскація майна. Передба­чається можливим звернення стягнення на одну річ пред­мета застави, якщо предмет договору застави складають дві або більше речей (або прав), і їх вартість перевищує розмір вимоги заставодержателя.

Необхідно враховувати також, що при реалізації май­на, яке перебуває у спільній власності і було заставлене за згодою інших співвласників, на перевищення суми, вирученої від реалізації предмета застави, над сумою боргу, не може накладатись стягнення, якщо ця сума відноситься до майнових прав співвласників. На практи­ці є також випадки, коли інші співвласники майна не тільки дають згоду на заставу майна, а й виступають як «майнові поручники». В цьому випадку також необхідно враховувати захист інтересів майнових поручників, оскільки вони виступають поручниками щодо конкрет­ного зобов'язання, а не стосовно всіх боргів боржника.

Крім того, слід ураховувати, що заставодержатель на­буває право звернення стягнення на предмет застави в разі, якщо в момент настання терміну виконання зобов'я­зання, забезпеченого заставою, воно не буде виконано, якщо інше не передбачено законом чи договором. Тобто раніше визначеного терміну предмет застави не може бути реалізований, якщо цей строк не визначений мо­ментом витребування в будь-який час (ст. 165 ЦК України).

При цьому доцільно говорити про неможливість за­стосування санкцій за несвоєчасне виконання зобов'я­зань заставодавцем при існуванні інших боргів і немож­ливості їх забезпечення іншим майном. Так, існує обо­в'язок державного виконавця: при встановленні у борж­ника інших боргів, які не можуть покриватись за рахунок його майна, вчинити необхідні дії стосовно повідомлен­ня заставодержателя про неплатоспроможність заставо-

давця за іншими боргами. В цьому випадку заставодер­жатель має звертати стягнення на заставлене майно з моментом виникнення права вимоги, а не чекати вико­нання і надавати можливість щодо прострочення вико­нання з наступним стяірмєнням санкцій.

Державному виконавцю при наявності заставленого майна, вартість якого перевищує розмір можливої вимо­ги заставодержатед», необхідно також розглянути мож­ливість укладення угоди між стягувачем та заставодер-жателем щодо уступки і переводу боргу згідно ґл. 17 ЦК України.

У проекті Цивільного кодексу України (ст. 55) пропо­нується нова стаття щодо визнання фізичної особи як марнотратника. Безумовно, при введенні в дію цієї нор­ми підставами для визнання особи такою має бути також звернення кредиторів, що не отримали задоволення своїх вимог за вини боржника, не пов'язаної з відшкодуванням завданої ним шкоди, до суду. В подальшому таке право­ве становище боржника має стати підставою для одночас­ного пред'явлення вимог всіх кредиторів незалежно від часу настання права на пред'явлення вимоги і її вико­нання.

Державний виконавець для здійснення його повнова­жень має бути наділений правом перевіряти: дійсність та розмір вимоги, забезпеченої заставою, відповідність зміс­ту і форми договору застави вимогам закону, умови що­до реєстрації застави, момент настання терміну виконан­ня зобов'язання, забезпеченого заставою, наявність прав третіх осіб на предмет застави, ступінь виконання зо­бов'язань, забезпечених заставою тощо (статті 3,12,13, 15, 15-1, 19, 20 Закону України «Про заставу»). В разі виявлення правопорушень при посвідченні договору застави, державному виконавцю має бути надане право звертатись з позовом до суду про визнання цієї угоди недійсною, а на сьогодні він може звернутись з відповід­ною заявою до прокурора, який і може порушити провад­ження щодо визнання цього договору недійсним.

Деякі особливості повинно мати звернення стягнення на заставу, яка за п. 3-1 ст. 149 КГЖ України застосову­ється як запобіжний захід у кримінальному судочинстві. В цьому випадку застава вноситься на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, об­винуваченим, підсудним, іншими фізичними чи юридич-

10 2—315

І

ними особами грошима чи передачею їм інших матері­альних цінностей. Така застава може бути повернута заставодавцям при виконанні умов кримшально-проце-суального законодавства, може звертатись в дохід дер­жави, однак викликає інтерес випадок, передбачений п. 7 ст. 154-1 КПК України. Так, застава, внесена підозрюва­ним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена су­дом на виконання вироку в частині майнових стягнень. В цьому випадку слід розуміти під поняттям «звернена» пряму вказівку суду у вироку про використання застави для відшкодування завданої злочином шкоди, її розмір та персоніфікацію стягувачів. Отже, за прямою вказів­кою у вироку суду заставлені на депозиті органу поперед­нього розслідування або суду гроші державним виконав­цем мають бути перераховані на рахунки потерпілих, лікувальні заклади тощо, матеріальні цінності в розмірі цивільного позову підлягають реалізації, а решта повер­тається заставодавцю.

Крім перерахованих вище особливостей для заставле­ного майна є характерним і порядок його реалізації, який має відповідати вимогам Положення про порядок прове­дення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставле­ного майна, затвердженого постановою Кабінету Мініст­рів України від 22 грудня 1997 р. № 1448. В цьому доку­менті конкретизується діяльність державного виконавця з моменту отримання виконавчих документів до затверд­ження акта про проведений аукціон або до повернення виконавчих документів заставодержателю.¹

7.6. Виконання рішень по немайнових спорах

Глава 8 Закону «Про виконавче провадження» при­свячена виконанню рішень, які постановлені повноваж­ними органами по немайнових спорах. Але наша пози­ція, як випливає зі змісту цієї книги, дещо відрізняється від нормативної. Це положення пропонується розглянути на загальній процедурі виконавчого провадження по ви­конанню рішень, за якими боржник зобов'язаний особис­то вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

¹ Покрещук О. О., Фурса С. Я. Питання імплементації міжнарод­но-правових норм у законодавство України про виконавче провад­ження //Право України, № з, 2000-С. 84-87.

Так, загальний порядок за ст. 24 передбачає, що після відкриття виконавчого провадження державний викона­вець визначає боржнику строк добровільного виконання рішення, яким той зобов'язаний вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. У разі невиконання без по­важних причин цих вимог державний виконавець засто­совує до боржника штрафні санкції чи інші заходи, перед­бачені законодавством, і призначає новий строк вико­нання. Тобто в цьому разі примус зумовлений настанням негативних для боржника наслідків невиконання: штраф­ні санкції чи інші заходи, які не конкретизовані і які не можна віднести до примусових, встановлених ст. 4 цього

Закону.

Після цього, за ст. 76 розглядаються два варіанти процесуальних і правових наслідків, які залежать від по­ведінки боржника та особливостей виконання рішення і які застосовуються в певній послідовності. Автором же для більш чіткої аргументації власної позиції з частини 2 ст. 76 цього Закону відокремлено останнє речення і на­даються для аналізу дві умовно самостійні правові си­туації:

1. Якщо після цього рішення не буде виконано, і ви­
конання може бути проведено без участі боржника, дер­
жавний виконавець організовує виконання відповідно до
повноважень, наданих йому законом, а з боржника стя­
гується двократний розмір витрат на проведення вико­
навчих дій.

2. Якщо виконати рішення без участі боржника не­
можливо, виконавчий документ постановою державного
виконавця, затвердженою начальником відповідного від­
ділу Державної виконавчої служби, повертається до суду
чи іншого органу, що видав виконавчий документ.

В першому варіанті цікавим є питання: чи можна на­кладати штрафні санкції за невиконання рішення в доб­ровільному порядку; які державний виконавець органі­зовує дії стосовно виконання рішення немайнового ха­рактеру замість боржника, і чому за одну й ту саму провину - невиконання рішення суду в добровільному порядку,- застосовуються два адміністративних стяг­нення: штрафні санкції і однократний розмір витрат на проведення виконавчих дій, оскільки це фінансове стяг­нення неможливо віднести до інших видів стягнень? Тобто акцентується увага на тому, що боржником

невиконане, наприклад, рішення суду, що володіє за­гальнообов'язковістю, яка підкріплюється кримінальною відповідальністю за його невиконання, а, врешті-решт, його «виконує» державний виконавець.

Другий варіант «вирішення» ситуації, коли боржник не виконує рішення, також відрізняється «формальним» змістом, оскільки не передбачає вжиття примусу до зо­бов'язаної особи.

Таким чином, слід відокремити рішення, які мають виконуватись не державним виконавцем замість борж­ника, а безпосередньо останнім. Крім того, необхідно чітко регламентувати повноваження державного виконав­ця при виконанні таких рішень як контроль за їх вико­нанням та застосування штрафних санкцій в якості захо­дів примусу. Додатково потрібно чітко встановити у ви­конавчому провадженні варіанти застосування різних видів юридичної відповідальності осіб: адміністративної та кримінальної, застосування якої ініціюватиме держав­ний виконавець.

Так, у другій правовій ситуації, на нашу думку, має наставати кримінальна відповідальність за невиконання рішення суду, але для цього державний виконавець має складати акт про невиконання боржником відповідного рішення, яка затверджуватиметься начальником відповід­ного відділу Державної виконавчої служби і передавати­меться до суду чи іншого органу, що видав виконавчий документ. Крім того, таку ситуацію необхідно регламен­тувати законом як підставу для обов'язкового зупинення або відкладення виконавчого провадження до вирішення питання відповідним органом.

Тому загалом пропонується персоніфікувати рішення, які стосуються звернення стягнення з фізичних чи юри­дичних осіб, а не рішення майнового чи немайнового характеру.

7.7. Виконання рішень щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна

За ст. 75 Закону «Про виконавче провадження» від­окремлені від інших рішень і одночасно об'єднані в одній статті рішення щодо покарання у вигляді штрафу та конфіскації майна, які передбачається виконувати

«в порядку, встановленому цим Законом»¹. Тому пропо­нується розглянути загальні правила вчинення звернення стягнень за цими правовими актами.

Крім статей 55, 75 цього Закону про конфіскацію майна ніде більше не згадується особливість застосуван­ня цього заходу. Тому державному виконавцю необхідно конкретизувати правовий аспект конфіскації майна і знайти його у вироку або рішенні, що підлягає виконан­ню, оскільки конфіскація може поширюватись на все майно боржника за вироком суду або стосуватись окре­мих речей з належного йому майна. Якщо в рішенні не має чіткої вказівки на межі конфіскації, то необхідно звертатись за відповідним роз'ясненням до органу, який видав виконавчий документ (ст. 5). Якщо рішення стосу­ється конфіскації всього належного боржнику майна, то йому необхідно накласти арешт на все майно боржника. Якщо в рішенні зазначається про конфіскацію певного предмету, то лише на цей предмет накладається арешт. У подальшому конфісковане майно вилучається і реалі­зується в загальному порядку, але все отримане від реа­лізації звертається в дохід держави крім випадків, коли в кримінальній справі було заявлено цивільний позов. В останньому випадку здійснюється з початку відшкоду­вання шкоди потерпілим від злочину та іншим особам (наприклад, лікарням), а все, що залишиться від реаліза­ції майна боржника, буде звернено в дохід держави.

Стосовно звернення стягнення за рішенням щодо по­карання у вигляді штрафу, то в переважній більшості їх розмір є відносно незначним, але його розмір може в де­яких випадках бути завеликим для громадян. Тому необ­хідно визначити загальний порядок стягнення штрафних санкцій, який, вважаємо, може обумовлюватись розмі­ром та способом звернення стягнення. Так, у разі розміру штрафу, що не перевищує 0,5 середньої заробітної плати для даної місцевості, пропонується стягувати шляхом звернення на доходи громадянина. Якщо розмір штрафу перевищуватиме запропоновану (або іншу) суму, стяг­нення робити за рахунок майна боржника. Це стосується як громадян, так і посадових осіб, оскільки звернення стягнення з посадової особи шляхом стягнення з відпо­відної юридичної особи некоректне.

Отже, доцільність існування цієї самостійної статті сумнівна.

Розділ VIII

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ГАРАНТІЇ ЗАХИСТУ

ПРАВ ГРОМАДЯН І ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

У ВИКОНАВЧОМУ ПРОВАДЖЕННІ

8.1. Процесуальні гарантії захисту прав

сторін та інших осіб у виконавчому

провадженні

Певну уяву стосовно забезпечення прав суб'єктів ви­конавчого провадження можна отримати з аналізу глави 10 Закону «Про виконавче провадження» (Захист прав стя-гувача, боржника та інших осіб під час провадження ви­конавчих дій), з назви статей якої й мають визначатися певні напрямки, закладені законодавчою владою для га­рантування прав цих суб'єктів, а саме:

• оскарження дій посадових осіб Державної вико­
навчої служби;

• захист прав стягувана у виконавчому провадженні;

• відповідальність за невиконання рішення, що зо­
бов'язує боржника виконати певні дії;

• відповідальність за невиконання законних вимог
державного виконавця та порушення цього Закону.

Але цей перелік не можна вважати вичерпним,¹ оскільки найголовнішою, на погляд автора, гарантією має бути чітко визначена законодавством процедура здійснення виконавчого провадження та дійові заходи контролю за здійснення виконавчих дій кожним суб'єк­том виконавчого процесу. Так, кожна невідповідна су­спільним відносинам норма закону, як і неправильно за­стосована стаття, неминуче призводить до порушення прав. Але якщо процедура вчинення виконавчого провад­ження потребує суттєвого і постійного вдосконалення, то заходи контролю і повноважні на здійснення контроль­них функцій особи в законі визначені досить чітко і

¹ Штефан М. Й., Омельченко М. П., Штефан С. М. Виконання судових рішень: Навчальний посібник.- К.: Юрінком Інтер, 2001.-С. 126-135.

повно. Так, законодавством передбачені повноваження по контролю за діяльністю державного виконавця, як з боку вищестоящих осіб, включаючи повноважні органи Мін'юсту, так і з боку прокуратури і суду.

Основними ж контролюючими суб'єктами виконавчо­го провадження є сторони та інші зацікавлені особи, права яких можуть порушуватись у виконавчому провад­женні, їх особлива контрольна функція зумовлена осо­бистою зацікавленістю у правильності дій державного виконавця та процедури вчинення виконавчого провад­ження. Тобто, наділяючи державного виконавця певними владними повноваженнями, держава передбачає певні «стримуючі чинники», які мають запобігти свавіллю з його боку. Водночас повноваження державного виконав­ця поширюються на контроль за діями всіх суб'єктів ви­конавчого процесу, і держава гарантує йому певну охо­рону від необгрунтованих скарг та захист від порушення його прав. Тому, враховуючи ті положення, які автора­ми висловлювались раніше, проаналізуємо два основні аспекти, за допомогою яких передбачається контролюва­ти і гарантувати захист прав основних суб'єктів вико­навчого провадження.

8.2. Адміністративний та судовий порядок

оскарження рішень, дій або бездіяльності

державних виконавців

Оскарження дій державного виконавця - одна з най­важливіших гарантій забезпечення прав громадян та юридичних осіб у виконавчому провадженні. Виходячи з редакції Закону «Про виконавче провадження» можна виділити 2 види оскарження рішень, дій або бездіяльнос­ті державних виконавців:

1) адміністративний порядок оскарження;

2) судовий порядок оскарження.

У статті 85 Закону «Про виконавче провадження» за­значено, що у виконавчому провадженні можна оскар­жити рішення, дії чи бездіяльність не лише державного виконавця, але й інших посадових осіб ДВС. Хто ж вис­тупає іншими посадовими особами ДВС, залишається тільки здогадуватись, оскільки в жодному нормативно-правовому акті, що регламентує діяльність ДВС, про

таких осіб не зазначається. Аналізуючи положення Зако­ну «Про Державну виконавчу службу», можна визначи­ти, що до таких осіб відносяться посадові особі, що пра­цюють у вищестоящих порівняно з районними, міськи­ми, районними у місцях відділами ДВС.

Саме при оскарженні дій державного виконавця ви­никають загальні правові питання відносно об'єкту оскар­ження, суб'єктів оскарження, підвідомчості скарг на дії державного виконавця та порядку подачі та розгляду скарги.

Об'єктом оскарження є рішення, дії або бездіяль­ність державного виконавця, начальника відділу ДВС та інших її посадових осіб.

Аналіз норм закону дає підстави стверджувати, що дії державного виконавця, що можуть бути оскаржені, в то­му числі відмова від вчинення певної виконавчої дії, зволікання з учиненням виконавчих дій, відмова в задо­воленні відводу державного виконавця, повинні бути оформлені державним виконавцем відповідним актом -постановою державного виконавця (статті 14, 15, 17, 24, 26, 27, 32, 34, 35, 36, 37, 39, 41, 42, 46, 76, 87, 88 цього Закону). При цьому слід мати на увазі, що зазначені статті цього Закону прямо вказують на можливість оскар­ження постанов державного виконавця. Однак частина З статті 7 цього Закону сформульована таким чином, що дає підстави оскаржувати не лише ті постанови, можли­вість оскарження яких прямо передбачена у відповідній нормі цього Закону, а також і постанови та інші акти державного виконавця, навіть якщо можливість оскар­ження прямо не передбачена у конкретній статті.

Зокрема, в ст. 20 цього Закону закріплено, що якщо у процесі виконавчого провадження змінилися місце про­живання чи місцезнаходження боржника, місце його ро­боти або з'ясувалося, що майно боржника, на яке можна звернути стягнення, відсутнє чи його недостатньо, дер­жавний виконавець негайно складає про це акт і не піз­ніше наступного дня надсилає виконавчий документ ра­зом з копією цього акта до відділу ДВС за новим місцем проживання боржника, місцем його роботи чи місцем знаходження майна боржника. В цій нормі не передбаче­но оскарження акта державного виконавця, але ч. З ст. 7 сформульована так, що не виключає такої можливості.

Закон не виключає можливості здійснення державним

виконавцем виконавчих дій без оформлення їх у вигляді окремого акта. Так, ст. 38 цього Закону встановлює, що у разі закриття виконавчого провадження припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення.

Крім того, певні приписи державному виконавцю міс­тяться у ст. 64 цього Закону, що встановлює заходи по забезпеченню виконавчого документа при зверненні стяг­нення на майно боржника - юридичної особи (направ­лення повідомлень, звернення до суду з заявою про від­строчку виконання виконавчого документу, зупинення виконавчого провадження та реалізації майна до розгля­ду арбітражним судом справи про банкрутство).

Очевидно, нездійснення зазначених виконавчих дій державним виконавцем фактично означає відмову в їх здійсненні незалежно від того, чи оформлена така відмо­ва відповідним актом державного виконавця. Також слід зупинитись і на діях державного виконавця організацій­ного характеру, що також здійснюються при виконанні виконавчого документу. Це здійснення виконавчих дій у нічний час, вихідні дні з порушенням ст. 31 цього Зако­ну, здійснення виконавчих дій без присутності понятих всупереч ст. 16 та інші дії. Тому це положення погоджу­ється зі статтею 55 Конституції України, де кожному га­рантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Кон­ституції України).

Отже, немає значення, яким розпорядчим документом оформлені дії державного виконавця: постановою, в то­му числі затвердженою начальником відповідного відді­лу ДВС, актом, резолюцією на заяві заінтересованої осо­би, листом чи в іншій формі чи не оформлені, всі вони можуть бути оскаржені заінтересованими особами.

Як вважають автори Коментарю до Закону¹, у випадках, що передбачені ст. 85 цього Закону, йдеться про оскар­ження лише процесуальних дій чи бездіяльності держав­ного виконавця, а на окремі дії скарги подаються лише у порядку підпорядкованості (грубість, нетактовність

¹ Терпшшников В. К, Тертьішников Р. В. Закон Украиньї об ис-полнительном производстве: научно-практический комментарий.-Харьков: Консум, 2000.

виконавця). Підпорядкованість встановлюється Законом України «Про Державну виконавчу службу», згідно ст. 5 якого до компетенції всіх підрозділів Державної вико­навчої служби відноситься і розгляд скарг на дії держав­них виконавців. Так, Ковпаківським судом м. Суми по­рушено справу за скаргою II, на грубість державного ви­конавця, що була допущена при виселенні. Дійсно, для розгляду скарги недоцільно застосовувати судовий по­рядок вирішення спірних правовідносин, якщо вона не пов'язана з матеріальними претензіями особи (скаржни­ка). В судовому засіданні повинні розглядатись скарги лише на ті дії державного виконавця, що тягнуть за со­бою для стягувача та боржника юридичні наслідки. В даному випадку більш доцільним, на нашу думку, було б звернутися зі скаргою у Державну виконавчу службу, а не до суду. Але в той же час, зважаючи на статтю 55 Конституції України, де проголошено право кожного громадянина на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяль­ності органів державної влади, органів місцевого само­врядування, посадових і службових осіб, та на Постано­ву Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листо­пада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», в якій ідеться про те, що суд не вправі відмовити в прийнятті позовної заяви, заяви чи скарги з тих підстав, що недотриманий досудовий поря­док вирішення спору, у випадку звернення громадянина чи юридичної особи, права якої порушено, до суду, від­мова в прийнятті судом такої скарги буде розцінюватись як порушення Конституції України, тому суд повинен приймати скарги на будь-які дії, рішення чи бездіяль­ність державних виконавців.

Суб'єктами оскарження є учасники виконавчого про­вадження, які зазначені в ст. 10 Закону «Про виконавче провадження», але фактично туди включені й особи, які залучаються до проведення виконавчих дій (як уже за­значалося в дослідженні - експерт, спеціаліст, перекла­дач). В даному випадку можна помітити розбіжності за­конодавця, який у статті 29 Закону України «Про вико­навче провадження» (Права та обов'язки сторін та інших осіб у виконавчому провадженні), надаючи сторонам та іншим учасникам виконавчого провадження право оскар­жувати дії (бездіяльність) державного виконавця з пи­тань виконавчого провадження, в статті 85 того ж Закону

наділяє таким правом лише стягувача та боржника. І така розбіжність є зрозумілою з точки зору цивільного проце­суального законодавства. Дійсно, крім стягувача та борж­ника звернутися до суду за захистом свого порушеного або оспорюваного суб'єктивного права в ході проведен­ня виконавчих дій не може жоден з інших учасників ви­конавчого провадження. В даному випадку йдеться про те, що у виконавчому провадженні можуть зачіпатися лише права сторін, та, відповідно і порушуватись, а не інших учасників виконавчого провадження, виконавче провадження взагалі для цього і виникає. Всі інші учас­ники виконавчого провадження не мають особистої за­інтересованості в результатах виконавчого провадження, і могли б звернутися до суду лише в порядку ст. 121 ЦПК України, тобто на захист прав та охоронюваних за­коном інтересів інших осіб, але нормативно-правовий акт, що дозволяв би звертатися до суду таким громадя­нам, в українському законодавстві відсутній. Однак це не означає, що зазначені громадяни позбавлені оскаржу­вати дії, бездіяльність або рішення державного виконав­ця в адміністративному порядку.

Підвідомчість скарг на дії державного виконавця. Законом встановлений альтернативний порядок оскар­ження дій та бездіяльності державного виконавця: до на­чальника відповідного відділу ДВС або безпосередньо до місцевого загального суду за місцем знаходження відпо­відного відділу ДВС або до іншого суду згідно з вимога­ми закону. Про подання скарги суд повідомляє відповід­ний відділ ДВС не пізніше ніж наступного дня після прийняття її судом. Господарському суду підвідомчі скарги на дії державного виконавця, якщо виконується рішення господарського суду за місцем знаходження відповідного відділу ДВС.

Порядок подачі та розгляду скарги.

Питання подачі та розгляду скарги на рішення, дії та бездіяльність державних виконавців слід розглянути від­повідно до наведеної класифікації порядку оскарження.

Слід зазначити, що порядок адміністративного оскар­ження рішень, дій або бездіяльності державних виконав­ців не регламентований нормативно.

У даному випадку слід керуватися положенням стат­ті 40 Конституції України, згідно якої усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звер-

нения або особисто звертатися до органів державної вла­ди, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, а також загальними положеннями адмі­ністративного права, що надають можливість громадя­нам звернутися зі скаргою згідно ст. 4 Закону України «Про звернення громадян».

Законом України «Про виконавче провадження» ви­значена лише можливість оскарження дій посадових осіб Державної виконавчої служби до начальника відповідно­го відділу Державної виконавчої служби. В той же час Закон «Про Державну виконавчу службу» в статті 5 на­дає повноваження розглядати скарги на дії державних виконавців і Департаменту ДВС Міністерства юстиції України і навіть Міністерству юстиції України, і Голов­ному управлінню юстиції Міністерства юстиції України в АРК, управлінням юстиції в областях, містах Києві та Севастополі. Отже, особа, яка вважає, що порушені її права і законні інтереси, може звернутися й до відповід­ного управління юстиції, про що, до речі, не зазначається нормативно, Таким чином, в адміністративному порядку передбачається дворівнева система оскарження дій дер­жавного виконавця:

1) до того ж відділу, де відкрите виконавче провад­
ження і перебуває конкретний державний виконавець,
що провадить виконавчі дії;

2) до органу Міністерства юстиції України, що здійс­
нює контроль за діяльністю ДВС.

Стаття 13 Закону «Про ДВС», що надає право оскар­жити дії або бездіяльність до вищестоящої посадової особи, також має на увазі органи Міністерства юстиції України. Отже, вбачається досить завуальована регла-ментованість звернення зі скаргою до органів Мін'юсту України, а також нерегламентованість порядку звернен­ня до того чи іншого органу Мін'юсту,, з чого випливає можливість оскарження дій державного виконавця до будь-якого такого органу, причому без звернення до від­повідного відділу ДВС, що створює недоцільність існу­вання всіх вищестоящих органів ДВС і необхідність створення нових органів у самому Міністерстві юстиції України.

Оскаржити рішення, дії або бездіяльність державного

виконавця уповноважена особа вправі в 10-деннии строк з дня, коли вона дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав та інтересів, або в 3-денний строк у разі оскарження постанови про відкладення виконав­чих дій. Залишається без достатньої уваги той момент, коли особа спочатку звертається до начальника відповід­ного відділу ДВС або відповідного органу Мін'юсту України, а потім, не погодившись з його рішенням,- до суду за місцем знаходження відповідного відділу ДВС. У такому разі строки, що передбачені законодавством, не відповідають дійсним обставинам справи. Обов'язковим, на нашу думку, є при розгляді скарги в адміністративно­му порядку встановити строки розгляду скарги органа­ми, що її розглядають, які не повинні відповідати стро­кам, передбаченим в Законі «Про звернення громадян», тобто місячний та 15-денний строки. їх слід скоротити до 10 днів, а статтю ЦПК України слід викласти таким чином:

Скаргу може бути подано до суду у 10-денний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, або у триденний строк з моменту отримання рішення органу, що розглядав скар­гу в адміністративному порядку».

С. Тараненко¹ пропонує вважати адміністративне оскар­ження адміністративно-процесуальним інститутом, що піддається сумніву.

Начальник відповідного відділу ДВС при розгляді скарги перевіряє законність і обґрунтованість оскаржу­ваного рішення, дії або бездіяльності й приймає одне з таких рішень: залишає рішення, дію або бездіяльність, які оскаржуються, без змін, а скаргу без задоволення; скасовує рішення, яке оскаржується, у разі невідповідно­сті його актам законодавства. В останньому випадку в своїй постанові начальник відділу ДВС повідомляє дер­жавного виконавця про прийняте рішення і зазначає, які дії йому слід вчинити. У разі незгоди з результатами роз­гляду скарги, скаржник має право звернутися зі скаргою у вищестоящий орган або оскаржити рішення до суду.

Слід було б також передбачити, що скарга розгляда­ється в присутності скаржника та державного виконавця,

Тараненко С. Механізм захисту громадянами прав та свобод під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопо­рушення // Право України.- 1998.-№ 11.-С. 141-143.

ІГГ

чиї рішення, дії чи бездіяльність оскаржуються. Орган, що розглядає скаргу, має об'єктивно розглядати скарги, перевіряти факти, приймати рішення відповідно до зако­нодавства, забезпечувати їх виконання, а також повідом­ляти громадян про час розгляду скарг та його наслідки. Як зазначається в Концепції реформи адміністративного права України (п. 14 Правове забезпечення адміністратив­ного оскарження) має бути забезпечено право громадя­нина бути вислуханим, особисто викласти свої аргумен­ти, подавати додаткові матеріали та наполягати на їх запиті органом, який розглядає скаргу, користуватися послугами особи чи організації, що здійснює правоза-хисну функцію, одержувати письмову відповідь про ре­зультати розгляду.

Виходячи з редакції Закону «Про виконавче провад­ження», оскарження рішення, дії або бездіяльності дер­жавного виконавця в адміністративному порядку є оста­точним, не зважаючи на запропонований у адміністра­тивному праві механізм оскарження рішень виконавчої влади всіх рівнів¹. Система органів Державної виконав­чої служби чітко визначена законом, і забезпечення реальної вертикалі оскарження рішень, дій та бездіяль­ності державних виконавців є важливою гарантією до­тримання прав і свобод громадян.

Питання про порядок розгляду справи місцевим су­дом регламентується Законом України «Про внесення' змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Законів України «Про Державну виконавчу ■-службу» та «Про виконавче провадження» від 19 жовтня^! 2000 р., що передбачає включення у ЦПК України додат­кову главу 31-Г «Скарги на рішення, дії або бездіяль-' ність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС», яка віднесена до розділу 3-Б Провадження у спра­вах, що виникають з адміністративно-правових відносин. '

Зазначеним Законом встановлені 2 строки для звер­нення зі скаргою. Скаргу може бути подано до суду:;

- у 10-денний строк з дня, коли особа дізналася або і
повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;

- у 3-денний строк з дня, коли особа дізналася або
повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, '

¹ Ю. Шемшученко, В. Авер 'янов. Людина і реформування адміні­стративного права // Урядовий кур'ср.- 23 березня 2000 р.- № 53.- ' С. 9.

у разі оскарження постанови про відкладення провад­ження виконавчих дій.

Законом встановлюється новий порядок розгляду скар­ги на рішення, дії або бездіяльність державного виконав­ця чи іншої посадової особи ДВС. Скарга розглядається у 10-денний строк у судовому засіданні за участю заяв­ника і державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.

Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи без­діяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить питання про усунення пору­шення прав чи свобод заявника.

Частина 2 статті 248-23 ЦПК України містить прави­ло, згідно якого якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа ДВС не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників. Якщо розглядати заявника, то зрозумілим є участь у справі його адвоката, іншої особи, яка представляє інтереси заявника чи його закон­ного представника, але у випадку неявки державного ви­конавця або іншої особи, про яку йдеться у статті, постає питання про їх представників. На нашу думку, в даному випадку доцільніше було б записати не «за участю їх представників», а «за участю представника відповідного відділу ДВС».

У силу того, що суд розглядає скаргу за правилами розгляду справ, що випливають з адміністративно-пра­вових відносин, за результатами розгляду він постанов­ляє рішення про задоволення або про відмову в задово­ленні скарги.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд ви­знає рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зо­бов'язує державного виконавця або іншу посадову особу ДВС задовольнити вимогу заявника та усунути пору­шення або іншим шляхом поновлює його порушені пра­ва чи свободи.

Якщо ж рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені законно, і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє рішення про відмову в задо­воленні скарги.

Рішення суду у справі може бути оскаржено.

Після набрання рішенням законної сили воно надси-

лається не пізніше 10 днів до відповідного відділу ДВС для виконання, а також заявнику. Про виконання рішен­ня відповідний орган ДВС повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання рішен­ня суду.

Законом України «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» від 21 червня 2001 ро­ку були встановлені нові положення щодо судового по­рядку оскарження дій, рішень чи бездіяльності держав­них виконавців, однак відразу слід зазначити, що цілий ряд питань, що потребували негайного вирішення, так і не знайшли детального нормативного закріплення. Зо­крема, стаття 121-2 ГПК (Господарського процесуально­го кодексу) України встановлює, що скарги на дії чи без­діяльність органів Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал постанов господарських судів можуть бути подані стягувачем, боржником або проку­рором протягом десяти днів з дня вчинення оскаржува­ної дії, або з дня, коли зазначеним особам стало про неї відомо, або з дня, коли дія мала бути вчинена.

Що ж стосується порядку розгляду, то зазначається, що скарги на дії органів ДВС розглядаються господарсь­ким судом, а неявка боржника, стягувача або прокурора чи представника органу ДВС в судове засідання не є пе­решкодою для розгляду скарги. Зовсім не зазначені строки, в які господарський суд буде розглядати зазна­чені скарги.

Порівнюючи процесуальний порядок розгляду скарг на дії державних виконавців місцевими і господарськими судами, вбачаються розбіжності в їх законодавчому рег­ламентуванні. Адже, оскаржуючи дії державного вико­навця до того чи іншого суду в залежності від підвідом­чості, стягувач або боржник позбавляються процесуаль­них гарантій захисту своїх прав. А розглядаючи справу без участі стягувача, боржника або державного виконав­ця, що вчиняв виконавчі дії, яким чином може суд вста­новити обставини справи і винести об'єктивне рішення? Таке формулювання в ГПК України, як оскарження дій чи бездіяльності «органів Державної виконавчої служби» викликає заперечення, оскільки громадянин чи юридич­на особа не можуть оскаржувати дії всього відділу ДВС, у той час як виконавчі дії за чинним законодавством здійснюються державним виконавцем одноособово, що

автором дослідження виділяється як один із принципів діяльності ДВС, що фактично ігнорується законодавцем.

За результатами розгляду скарги виноситься ухвала, яка надсилається стягувачеві, боржникові та органу ДВС, яка може бути оскаржена до апеляційного госпо­дарського суду згідно ст. 106 ГПК України.

Окремо слід указати на недосконалість регулювання питань відстрочки, розстрочки виконання, зміни способу і порядку виконання рішення саме господарського суду. Так, виходить, що оскаржити дії державного виконавця з приводу виконання рішення господарського суду особа може в господарському суді, а вирішити питання зміни способу виконання рішення господарського суду - лише в загальному суді, який не розглядав конкретну справу і не виносив по ній рішення.

Зміни, внесені до ЦПК України та зміни, встановлені ГПК України, відображають чинний порядок судового оскарження рішень, дій та бездіяльності державних ви­конавців. Але вже сьогодні цей порядок є застарілим. У перспективі цю категорію справ слід передати до під­відомчості адміністративних судів, виключити з ЦПК України та передбачити в Адміністративно-процесуаль­ному кодексі України. Так, Концепція реформи адмініст­ративного права України в п.13 передбачає такі категорії справ, що підвідомчі адміністративним судам¹:

- про поновлення порушених прав і свобод громадян
та інших суб'єктів адміністративно-правових відносин;

- про відшкодування шкоди, заподіяної органами
адміністративної юрисдикції, дізнання, попереднього
слідства, прокуратури та суду;

- про спори щодо розмежування компетенції між ор­
ганами виконавчої влади та органами місцевого само­
врядування;

- про скасування реєстрації суб'єктів підприємниць­
кої діяльності, об'єднань громадян та інших організацій
і установ, реєстрація яких здійснюється місцевою держ­
адміністрацією або виконкомом ради;

- про адміністративні проступки посадових осіб, по­
в'язані з порушенням прав і свобод громадян.

Див. також додаток № 7 Про практику розгляду судами скарг на постанови у справах про адміністративні правопорушення. Постано­ва Пленуму Верховного Суду України.

Очевидно, що провадження по оскарженню рішень, дій та бездіяльності державних виконавців підлягатиме розгляду адміністративними судами. В літературі давно зазначається незадовільний стан правового регулювання суспільних відносин у сфері судового контролю за до­триманням прав і свобод громадян у сфері виконавчої влади¹, а адміністративна юстиція є важливою формою судового контролю за законністю в сфері державного управління². Однак тут постає цілий ряд проблем щодо врегулювання всієї процедури провадження. Тому слід погодитись з думкою І. Бородіна³ про те, що проце­суальний захист осіб, права яких порушено у адміністра­тивно-правових відносинах, більше нагадує форму позов­ного провадження. Для вирішення цієї проблеми авто­ром статті пропонується теорія адміністративно-правової суперечки. Однак І. Бородін не дає визначення такого виду спору, а лише зазначає, що адміністративно-право­вою суперечка може вважатися тільки тоді, коли звер­нення громадянина до суду пов'язано з публічним пра­вом. Продовжуючи думку І. Бородіна, можна зазначити, що у виконавчому провадженні адміністративно-правова суперечка може виникнути між громадянином чи юри­дичною особою, з одного боку, та державним виконав­цем, в провадженні якого перебуває конкретна справа, його начальником, а також органами ДВС або Міністер­ства юстиції України, з другого боку.

З іншого боку, адміністративному суду повинні бути підвідомчі і адміністративно-правові суперечки, пов'я­зані з відшкодуванням шкоди, завданої неправомірними діями сторін та іншими учасниками виконавчого про­вадження, як самому відділу ДВС як юридичній особі, так і державному виконавцю, оскільки під судовий за­хист органів адміністративної юстиції потрапляють лише громадяни та юридичні особи, що є суб'єктами виконав­чого провадження, але не державний виконавець, що є

¹ Андрійко О. Ф. Державний контроль на етапі реформування //
Наукові засади вирішення організаційно-правових проблем адмі­
ністративної реформи в Україні: Наукова доповідь / За заг. ред.
В. Б. Авер'янова.-К., 1999.

² Авер'янов В. Б., Крупчан О. Д. Виконавча влада: конституційні
засади і шляхи реформування.- Харків: Право, 1998.- С. 22.

Бородін І. Про сутність адміністративної реформи // Право України.-2000.-№ 2.-С. 15-17.

порушенням принципу реординації у виконавчому про­вадженні.

Якщо розглянути переваги адміністративного та су­дового порядку розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяль­ність державних виконавців, то, безперечно, для грома­дянина або юридичної особи, що є стягувачем або борж­ником, адміністративний порядок оскарження, уявляєть­ся більш зручнішим, оскільки він є безоплатним порів­няно з судовим порядком, швидким (мається на увазі безчерговість оскарження), і, нарешті, передує судовому та не позбавляє громадянина права на судове оскарження рішення відповідного органу чи посадової особи. На дум­ку В. Стефанюка¹, відомчий розгляд адміністративних рішень підвищить якісний рішень адміністративних рі­шень через надання органові та відповідній заінтересо­ваній особі можливості переглянути факти, обгрунту­вання та застосування правової норми, а також надасть можливість виправити помилки, допущені нижчими інстанціями.

До переваг адміністративного порядку оскарження слід віднести і розвантаженість судів загальної юрисдик­ції, але ця проблема перестане існувати із запроваджен­ням адміністративної юстиції в Україні.

Досить цікавою є думка І. Пахомова² щодо відміннос­тей суду і адміністративних органів при розгляді справи, який вважає, що суд оцінює факти лише з точки зору їх законності, тоді як характер державного управління ви­магає під час розгляду спорів у сфері виконавчої влади оцінювати останні з точки зору не тільки їх відповідності закону, а й доцільності. Саме це і є головною ознакою між адміністративним та судовим порядком оскарження і дій державного виконавця.

В цивільному праві реалізація суб'єктивного права може бути примусовою лише при сприянні суду. В пуб­лічному праві адміністративне розпорядження, на відмі­ну від приватно-правових угод, здійснюється примусово і без рішення суду, оскільки виконання адміністративних актів підкріплюється силою держави і є обов'яковим для громадян і підприємств.

Стефанюк В. Запровадження адміністративної юстиції в Украї­ні /^Право України.- 1999.- № 7.- С. 5-12.

Пахомов І. Чи потрібна поспішність у реформуванні адміністра­тивного права? // Право України.- 1999.- № 2.- С. 99-101.

Поиск по сайту: