Тема 1. ДЕРЖАВНА МОВА – МОВА ПРОФЕСІЙНОГО СПІЛКУВАННЯ

Мета самостійної роботи: продовжити вивчення історії становлення та розвитку української мови; ознайомитися з основними тенденціями розвитку української мови на сучасному етапі; поглибити знання про мовну політику і мовне законодавство, зокрема проаналізувати мовну політику в Україні та інших сучасних державах, порівняти їх; дослідити основні засоби забезпечення статусу престижності української мови.

Студент повинен знати:

– визначення понять «мовна політика», «соціально престижна мова»;

– гіпотези походження української мови, зокрема О. Шахматова;

– періодизацію української мови за Ю. Шевельовим;

– тенденції розвитку української мови на сучасному етапі;

– етапи мовної політики;

– нормативно-правові акти України, що регулюють мовні питання;

– засади та особливості мовної політики держав світу;

– засоби забезпечення статусу престижності української мови.

Студент повинен уміти:

– давати визначення основних понять;

– пояснювати основні тенденції розвитку української мови на сучасному етапі;

– аналізувати мовну політику сучасних держав світу, визначати досягнення та труднощі.

Терміни до теми: мовна політика, періодизація, гіпотеза походження мови, соціально престижна мова.

Питання для самостійного опрацювання

1. З історії становлення та розвитку української мови.

2. Тенденції розвитку української мови на сучасному етапі.

3. Мовне законодавство та мовна політика в Україні.

4. Мовна політика сучасних держав.

5. Засоби забезпечення статусу престижності української мови.

Рекомендована література:

1. Борухович А. С. Сучасна мовна політика: ситуація в Україні [Електронний ресурс] / А. С. Борухович. – Режим доступу до ресурсу: http://kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2008-2/doc/4/06.pdf – Назва з екрану.

2. Гриценко Т. Б. Українська мова за професійним спрямуванням: [навч. посіб.] / Т. Б. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – С. 35–43.

3. Мозговий В. І. Українська мова у професійному спілкуванні. Модульний курс: [навч. посіб.] / В. І. Мозговий. – 3‑є вид., перероб. та доп. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – С. 24–31.

4. Погиба Л. Г. Українська мова фахового спрямування: підручник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Л. М. Голіченко. – К.: Кондор‑Видавництво, 2012. – С. 12–14; 21–29.

5. Про засади державної мовної політики. Затверджений від 03.07.2012 року № 5029‑VI. // Відомості Верховної Ради. – 2013. – С. 1237

6. Сергеєва О.Ю. Типи державної мовної політики: експансія, уніфікація, космополізм [електронний ресурс] / О. Ю. Сергеєва // режим доступу до ресурсу: http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2013-1/doc/1/08.pdf – Назва з екрану.

7. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням: підручник / С. В. Шевчук, І. В. Клименко. – К.: Алерта, 2010. – С. 49–51.

Методичні рекомендації щодо виконання самостійної роботи

1. Засвоєння матеріалу слід розпочати із з’ясування основних гіпотез походження української мови. За радянських часів погляди багатьох вітчизняних науковців оголошувалися шкідливими, націоналістичними, помилковими, коригувалися критикою. Натомість активно поширювалася гіпотеза російського дослідника О. Шахматова про походження східнослов’янських мов із однієї давньої мови – спільноруської прамови. Походження української мови висвітлювалося за схемою: індоєвропейська спільність (мовної родини) – праслов’янська спільність (слов’янської групи мов) – східнослов’янська (спільноруська мова) – українська мова. Теорія О. Шахматова мала чимало противників, зокрема відомих українських науковців, як І. Огієнко, С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, Ю. Шевельов. Вони обстоювали теорію самостійного розвитку української мови. Сьогодні більшість вітчизняних лінгвістів підтримують теорію, запропоновану відомим у науковому світі українським мовознавцем з еміграції, лауреатом Державної премії ім. Т. Г. Шевченка Ю. Шевельовим. На його думку, у розвитку української мови слід виокремити чотири періоди від часу розпаду праслов’янської мови: 1) протоукраїнська мова (VІІ–ХІ ст.), 2) староукраїнська (ХІ–ХІV ст.), 3) середньоукраїнська (кінець ХІV – початок ХVІІІ ст.) і 4) нова українська мова.

2. У другому питанні слід підкреслити, що нині спостерігаються такі основні тенденції розвитку української літературної мови, як:

1) розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

2) поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України на кшталт альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір;

3) поява нових, активізація вживання та розширення значень раніше відомих слів, наприклад: довкілля, підписант, перемовини;

4) інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термінології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: менеджмент, інвестор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп’ютер, принтер, факс;

5) переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема, економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер; юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм; парламентсько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний;

6) встановлення тісних контактів української мови з різними мовами світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотвору: активне використання складних найменувань, що містять іншомовні компоненти: авто-шоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад;

7) намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні слова, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, наприклад: аеродром → летовище, вертоліт → гвинтокрил, фотографія → світлина;

8) лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису) як небажане явище;

9) звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, граматичної системи та правопису української мови;

10) зближення діалектів з українською літературною мовою;

11) зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство (За Д. Баранник).

3. Опрацьовуючи третє питання, слід зазначити, що мовна політика – це комплекс цілей та принципів, що визначають регулювання мовних практик у різних сферах життя держави й суспільства, а також сукупність правових, адміністративних та господарських механізмів, через які здійснюється згадане регулювання.

Виокремлюють три етапи мовної політики:

1) формування цілей та завдань мовної політики – приймається рішення щодо мовного вибору, який вважається оптимальним, розробляється державна концепція етнополітики та мовної політики як її складової.

2) підготовка до впровадження поставленого завдання – ідеться про мовне планування, а також мовне встановлення (рішення влади про збереження, розширення або обмеження сфер використання тієї або іншої мови);

3) етап мовного будівництва – мовна політика виливається в зусилля, спрямовані на те, щоб змусити або переконати тих, хто говорить, прийняти нововведення, які рекомендуються органами, що проводять мовну політику.

Фактори, які визначають вибір офіційної чи державної мови: 1) чисельність мовних громад, їхнє політичне та економічне становище в країні; 2) ступінь розвинення тієї чи іншої мови як ефективного засобу широкого функціонування в усіх сферах.

Пріоритетом мовної політики в Україні є утвердження і розвиток української мови – головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі.

Правовою основою для здійснення державної мовної політики в Україні є Конституція України (ст. 10), Закон України «Про мови в Українській PCP», Рішення Конституційного суду України від 14 грудня 1999 року щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. У рішенні Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення статті 10 Конституції України подано визначення державної мови: «Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового спілкування у публічних сферах суспільного життя». Намагання надати статус державної якійсь іншій мові – це політика руйнації держави України, розпалювання міжетнічної ворожнечі, порушення конституційного ладу.

4. Останнє питання присвячене мовній політиці сучасних держав. Прикладом може слугувати мовна політика Франції. 25 липня 1992 року французька мова була офіційно оголошена мовою Франції («La langue de la Republique est le francaus). Мови етнічної меншості, мови великих груп емігрантів (усього 25 ідіом) визнаються національним багатством (patrimoine national). Францію проголошено полікультурною країною, але з однією національною мовою.

Найважливішою мовною інстанцією у Франції є Вища рада французької мови, яку очолює Голова Ради міністрів. Практична діяльність здійснюється Генеральною делегацією з французької мови. Саме вона активно займається розвитком мови як у країні, так і поза її межами.

У Європейському суді, Європейському фінансовому суді та службах Європейської комісії саме французька мова найчастіше використовується як робоча. Для її збереження уряд організовує мовне стажування для чиновників нових членів ЄС, іноземних учених, журналістів, студентів тощо. У міжнародному плані роль французької мови укріплюється також завдяки діяльності міжурядових та суспільних організацій. Ідеться про Франкофонію – асоціацію п’ятдесяти франкомовних держав.

Важливий напрямок роботи – посилення зацікавленості французькою мовою серед молоді. Для цього майже 100 000 французьких і сотні тисяч іноземних професорів викладають у вищих навчальних закладах по всьому світу. Французьку мову вивчають у 33 країнах світу.

Значну роль відіграють організації Альянс Франсез, що має свої представництва в 133 країнах світу, де навчається 360 000 студентів. Завдання цієї організації – розширювати використання французької мови у світі. Світська французька місія, створена 1902 року, також виконує функцію поширення французької мови та культури. Її навчальні заклади відкриті в 20 країнах, зокрема на Близькому Сході та в Африці. Вагомий внесок роблять понад 2000 лінгвістичних аташе, а також лектори в різних навчальних закладах.

Книги та культурна періодика залишаються основною формою французького впливу за кордоном.

5. На сьогодні поняття соціально престижна мова і державна мова не можна однозначно вважати тотожними. Соціальний престиж мови вимірюється: 1) мірою використання мови на найвищих щаблях державної влади, оперування україномовними комунікатами в різних сферах виробничого, суспільного життя; 2) ставленням до мови як засобу досягнення службової кар’єри; 3) задоволенням найрізноманітніших культурно-освітніх потреб громадян; 4) місцем мови в інформаційному просторі (радіо, телебачення, книговидання).

Поиск по сайту: