Тема 2. ОСНОВИ КУЛЬТУРИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Мета самостійної роботи: усвідомити негативний вплив суржику на українську літературну мову, з’ясувати його характерні особливості; ознайомитися з поняттям білінгвізму; поглибити знання про типи словників, розкрити їх значення та роль у підвищенні мовленнєвої культури правника; закріпити уміння та навички студентів дотримуватися логічності в професійному мовленні.

Студент повинен знати:

– визначення понять «суржик», «білінгвізм»;

– характерні особливості суржику;

– поняття лексикографії, словника;

– види словників;

– зміни в українській орфографії упродовж ХХ ст., їх причини та наслідки;

– нову редакцію правописного кодексу.

Студент повинен уміти:

– давати визначення основних понять;

– виявляти ознаки суржику у власному мовленні та мовленні співрозмовників та дбати про чистоту мовлення;

– пояснювати роль словників у підвищенні мовленнєвої культури;

– добирати словник, залежно від потреб;

– виявляти порушення логічності в реченнях, виправляти їх.

Терміни до теми: суржик, білінгвізм, лексикографія, словник, енциклопедія, мовознавчі словники, орфограма.

Питання для самостійного опрацювання

1. Суржик і шляхи його подолання.

2. Білінгвізм.

3. Словники у професійному мовленні. Типи словників. Роль словників у підвищенні мовленнєвої культури.

4. Українська орфографія: історичний аспект.

Рекомендована література:

1. Гриценко Т. Б. Українська мова за професійним спрямуванням: [навч. посіб.] / Т. Б. Гриценко. – К.: Центр навчальної літератури, 2010. – С. 119–129.

2. Погиба Л. Г. Українська мова фахового спрямування: підручник / Л. Г. Погиба, Т. О. Грибіниченко, Л. М. Голіченко. – К.: Кондор‑Видавництво, 2012. – С. 42–46; 52.

3. Шевчук С. В. Українська мова за професійним спрямуванням: підруч. / С. В. Шевчук, І. В. Клименко. – К.: Алерта, 2010. – С. 72–77.

4. Масенко Л. Суржик як соціолінгвістичний феномен [Електронний ресурс] / Л. Масенко – Режим доступу до ресурсу: http://www.ji.lviv.ua/n35texts/masenko-surzhyk.htm.

Методичні рекомендації щодо виконання самостійної роботи

1. У першому питанні слід дати визначення та охарактеризувати явище суржику. Суржик – особливий тип змішаного українсько-російського мовлення, що має вже давню історію, набув ознак запобіжного, «оборонного» механізму, який підсвідомо виробив народ України проти інвазії російської мови на всіх етапах її непропорційного впливу на українську. Об'єктивно механізм захисту рідної мови проявляється в тому, що під час такого мовлення його сегменти зберігають всі ознаки української мови за основними її показниками – фонетичними, структурними й граматичними. У процесі свого функціонування суржик демонструє стійкість і пріоритет українських мовних стереотипів щодо вимови, лексичного добору й структури мовлення, тим самим унеможливлюючи і гальмуючи перехід на російську мову (За Л. Запорожець).

Характерні особливості суржику:

1) уживання росіянізмів замість нормативних російських відповідників: рисунок, вилка, кровать, бутилка, почтальйон, очки, бумага, рядом, вроді, будто, імєнно;

2) «українізовані» форми російських дієслів: здєлав, длився, унаслідував, получав, щитав;

3) «українізовані» форми російських числівників: первий, перва, вторий, втора;

4) змішування українських і російських форм невизначених займенників: хто-то, шо-то, як-то, які-то, який-то, шось;

5) порушення дієслівного керування, уживання прийменників і відмінків за російським зразком: по вулицям замість по вулицях;

6) утворення ступенів порівняння прикметників і прислівників за зразком російської мови: самий головний, саме важне, сама красивіша;

7) утворення від українських дієслів активних дієприкметників за російським зразком: відробивший, прийшовший, зробивший;

8) слова і вирази, кальковані з російської: міроприємство, прийняти міри, прийняти участь, до цих пір, так як, бувший у користуванні, письмо;

9) плутанина з родом і числом іменників: гостра біль замість гострий біль;

10) ослаблення звучання голосних у ненаголошеному складі, оглушення дзвінких приголосних, заміна [дж] і [дз] на [ж] і [з], відсутність чергування [к/ц], [о/і] або [е/і], зсув наголосу за російським зразком: када, розгаварювать, росписуватися, звонять, нахожуся, звонок, у восьмирічкі;

11) активне використання «є» в позиції після приголосної, особливо в російських запозиченнях: пєрвий, дєлать, свєт, архітєктор, мєч, свєчка, балєт.

2.На відміну від суржику, білінгвізм –1) здатність індивіда чи лінгвокультурної спільноти почергово використовувати дві мови для забезпечення комунікативних потреб; 2) реалізація здатності користуватись почергово двома мовами; практика почергового спілкування двома мовами.

При білінгвізмі дві мови співіснують у межах одного колективу, який користується двома мовами в різних комунікативних сферах залежно від соціальної ситуації та інших параметрів комунікативного акту. Крім двомовності, в сучасному світі непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п’ятимовність. Прикладом чотиримовної ситуації є мовна ситуація в Індії: у межах штату тут використовують місцеву офіційно визнану мову Індії і місцеву неофіційну мову, між штатами – англійську, а у вищих верствах населення – ще санскрит. Унікальною є виявлена в одному з поселень аборигенів Австралії одинадцятимовна ситуація, причому вживані тут мови належать аж до п’яти різних мовних сімей. Кожен мешканець цього поселення говорить двома-трьома мовами, а багато – шістьма-сімома.

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються. Збалансовані ситуації трапляються дуже рідко, а можливо, їх зовсім не існує. Як приклад наводять мовну ситуацію в Швейцарії, однак там справжньої збалансованості немає, бо ретороманською мовою розмовляє лише один відсоток населення; в загальнодержавному масштабі основні мови – німецька та французька, причому функції мов по-різному розподіляються залежно від місцезнаходження кантону (німецькомовної, франкомовної чи італійськомовної території Швейцарії).

3. Третє питання містить інформацію про словники та їх види. Лексикографія – розділ мовознавства, який займається теорією і практикою укладання словників. Розрізняють два типи словників – енциклопедичні і лінгвістичні (філологічні).

Енциклопедичними словниками називаються словники, у яких наводяться відомості про позначувані словами явища і предмети, а також наукові поняття, біографічні довідки про окремих осіб, відомості про населені пункти, країни, різні події тощо.

У лінгвістичних словниках наводиться інформація про слова (тлумачення прямих і переносних значень слів, з’ясування семантичних відношень між словами (синонімічних, антонімічних), відомості про написання, вимову або походження).

Є такі типи лінгвістичних словників:

1) орфографічні словники – відомості про правильне написання слів відповідно до діючих орфографічних норм);

2) етимологічні словники – основні відомості про походження і генетичні зв’язки слів;

3) тлумачні словники – опис значень слів, граматичну, семантичну інформативність, відомості про образне вживання,

4) ілюстративний матеріал – цитати з творів письменників;

5) двомовні – поділяються на українсько-іншомовні та іншомовно-українські тощо.

Термінологічні словники різняться за:

1) охопленням сфер наук (загальнонаукові, багатогалузеві (універсальні), галузеві, вузькогалузеві словники);

2) за кількістю залучених мов (одно-, дво-, три- і багатомовні словники);

3) за призначенням (навчальні, інформативні, довідкові словники, енциклопедичні словники та енциклопедії відповідних галузей тощо).

4. Четверте питання потребує системного аналізу української орфографії в історичному аспекті. Стабільна орфографія забезпечує міцність норми (кодексу) літературної мови, сприяє освіті й усталенню грамотності громадян. Вона є важливим складником етнічної культури і невід’ємним її атрибутом, тому царський уряд забороняв український національний правопис, а радянські функціонери прямо втручалися в справи орфографії. Єдиний правопис консолідує національну культуру, етнос, тоді як розхитування орфографічних правил призводить до дестабілізації всієї норми літературної мови, дезорієнтує носіїв писемної мови, знижує грамотність населення, викликає елементи хаосу в словниках, у яких має бути чітко витримана алфавітна система.

Державна мова повинна мати єдиний правописний кодекс, якого повинні дотримуватися всі громадяни й друковані органи. В історії української орфографії виокремлюють кілька умовних, але важливих етапів:

1) давній україноруський період (X – третя чверть XIV ст.);

2) староукраїнський (остання чверть XIV–XVI ст.) – час так званого другого південнослов’янського впливу;

3) XVII–XVIII ст., коли діяли норми «Граматики» 1619 року М. Смотрицького;

4) новоукраїнський (XIX–XX ст.).

Створена в квітні 1918 p. при Міністерстві народної освіти Центральної Ради невелика Правописна комісія на чолі з І.Огієнком через місяць подала до затвердження «Найголовніші правила українського правопису» (25 правил про орфографію українських та 13 – про написання запозичених слів). У 1919 p. вийшли друком «Головніші правила українського правопису», ухвалені MHO (у них 28 пунктів щодо правопису питомих українських і 12 про орфографію “чужих” слів). Уже 5 травня та 12 липня 1919 р. спільне зібрання Академії наук схвалює «Найголовніші правила українського правопису», складені Правописною комісією на чолі з академіком А.Кримським, Це – доповнені «Головніші правила» (кодекс правил написання питомих лексем охоплює 32 пункти, запозичених – 14 пунктів). Вони – основа нашої орфографічної системи донині.

23 липня 1925 року при НКО створено Правописну комісію під головуванням наркома освіти О.Шумського, яка розглянула проекти окремих розділів, створела редакційну колегію. 26 травня – 6 червня 1927 р. відбулася Всеукраїнська правописна конференція, яка затвердила основну частину орфографічного кодексу. У вересні 1928 p. нарком освіти М.Скрипник затвердив «Український правопис».

Без жодного обговорення «переробила» «Український правопис» у 1933 р. правописна комісія НКО на чолі з А. Хвилею, яка затаврувала норми 1927 р. (1928 р.) як націоналістичні.

У 1942 р. уряд УРСР звернувся до Академії наук із пропозицією продовжити роботу над урегулюванням і вдосконаленням правопису. Враховуючи попередні проекти, за участю співробітників Інституту мови і літератури АН Л. Булаховський підготував новий проект, із яким 2.10.1942 р. ознайомив членів Президії АН, шо схвалила принципи нової редакції і передала проект Урядові. Окремі члени комісії даремно намагалися відновити дещо з правил 1927 р. (1928 p.), зокрема букву ґ. Правописна комісія в повному складі зібралася під Харковом, де було в основному схвалено проект. Після того, як НКО П. Тичина затвердив його проект, Рада Народних Комісарів 8 травня 1945 р. схвалила цю редакцію «Українського правопису».

Проте 1956 р. з’явилися «Правила русской орфографии й пунктуации», і начальство веліло зробити відповідні зміни в правописі великої і малої букви, в написаннях разом та окремо, в пунктуації української мови. Восени 1959 р. була готова нова редакція «Українського правопису», що вийшла друком у 1960 р. Цією редакцією в нас послуговувалися 30 років.

У 1988 р. чергове редагування правописного кодексу розпочала Орфографічна комісія при Відділенні ЛММ АН УРСР. Проект обговорювався і в новоствореному Товаристві української мови ім. Т. Шевченка. У листопаді 1989 p. Орфографічна комісія АН затвердила чергову редакцію, яка вийшла у світ 1990 р. Найпомітнішою рисою редакції 1990 р. є повернення до абетки літери ґ (проти цього виступав тодішній голова Комісії академік В. Русанівський) і номінації кличний відмінок замість клична форма. Деякі елементи цієї редакції викликали жваву дискусію в пресі.

На хвилі національно-державницького руху науковці на І Міжнародному конгресі україністів (27 серпня – 3 вересня 1991 р.) заявили про потребу створення єдиного для всіх українців світу правопису. Ідучи назустріч бажанням громадськості, уряд 8 червня 1994 р. своєю постановою затвердив склад Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів на чолі з віце-прем’єр-міністром академіком М. Жулинським. Комісія мала підготувати нову редакцію «Українського правопису» до кінця 1996 p., тобто за два з половиною роки. Йшлося про нову редакцію, а не якийсь новий правописний кодекс. Відповідальність за виконання цієї праці покладено на новостворений 1991 р. Інститут української мови (За В. Німчуком).

Поиск по сайту: