Етичний потенціал ренесансного гуманізму

Слід зауважити, що виникнення гуманістичного світогляду відбувалося паралельно з розвитком пізньої схоластики. Ренесансний гуманізм відкрив епоху боротьби філософії із схоластикою за право не бути служницею останньої, за новий стиль самого філософування, що відроджував діалог, суперечку у прагненні істини. Саме гуманізму з його могутнім антропоцентричним акцентом ми зобов’язані принципово новою картиною світу, у якій людина є центром світоустрою. Прагнення логічно упорядкувати ті явища, що раніше людина відносила до сфери сакрального і буденності, з’ясувати їх початок та пов’язати із загальною причиною – Богом, який усвідомлювався лише як субстанція, позбавлена антропоморфних властивостей, врешті решт призводить до того, що людина спостерігає інший – не описуваний у Писанні – світ, перед нею постає інший вимір її існування – природа, що еволюціонує за незмінними законами. У період Ренесансу людина жила у подвійному світі: вона почала пізнавати природу і водночас шанувала Бога.

Ренесансна людина знову концентрувалась і стала покладатись як на власні руки, так і на власний розум. Це була доба, коли дух відкрив довіру до самого себе і свого існування, почав цікавитися своїм сучасним. Тепер людина відчула в собі здатність самостійно шукати і відповідати, що є моральність, право, любов тощо. Вона зрозуміла, що дійсне місце, на якому вона повинна зупинитися у цьому пошуку, є вона сама, її внутрішнє життя і зовнішня природа. Падіння авторитету католицької церкви і посилення престижу науки, становлення принципово нового, експериментального дослідження – все це було пов’язано зі змінами уявлень про саму людину і її місце у світі, формування стійкого переконання у необхідності людини нового типу – активної, вільної від будь-яких зовнішніх авторитетів, відповідальної та ініціативної. Тому не дивно, що хронологічно першим, надзвичайно плідним періодом чи напрямом філософії епохи Відродження став так званий гуманістичний період. Отже, саме людина – “славний майстер”, що створює себе за своєю волею та бажанням. А якою є тоді функція Бога, якщо у останнього забрано творчий потенціал та напередвизначення? Людина сама тепер є не тільки вінцем, а й творцем. Основною ознакою культури Відродження, на противагу церковно- феодальній культурі, є її світський характер. Люди Відродження піддавали критиці систему феодального світогляду, їм були чужі його ідеали і догми (ідея гріховності людини, її тіла, пристрастей і прагнень). Людина, а не Бог стоїть у центрі світогляду гуманістів. Ідеал гуманістичної культури – всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Ще однією особливістю був індивідуалізм. Не походження людини, а її розум і талант, заповзятливість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Індивідуалізм, який лежав в основі нового світогляду, був у прямій протилежності до феодального корпоративного світогляду, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації – общини. Ідеалізованим вираженням раннього індивідуалізму було утвердження гуманістами цінності окремої людської особи і всього того, що з нею пов’язано. Це мало безперечно прогресивне значення. Однак гуманісти схилялися насамперед перед “сильними” особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на маси. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження. Новий світогляд об’єктивно містив заперечення релігії: в центр світобудови ставилася людина, а не Бог, знання, а не віра.

Поиск по сайту: