Практичне значення та культурна спроможність етики

Етика як наука досліджує свій предмет з конкретно-історичних, філософсько-світоглядних позицій у тісному взаємозв'язку з соціальними відносинами; вона розкриває закони виникнення й історичного розвитку моралі, її сучасний стан і функції, аналізує соціальну сутність моральності, обґрунтовує її історичну прогресивність. Предмет цієї науки завжди відчував вплив практичних запитів часу.

Етика розглядає людину в цілісності, єдності всіх її складових. Методологічне значення етичного пізнання полягає в тому, що воно має як евристичний аспект, який пов'язаний насамперед з досягненням нових знань, так і оціночний, який передбачає розкриття ціннісного змісту моральності.

Етика, вивчаючи предмет в його соціальній обумовленості з усім суспільним життям, науково обґрунтовує етичні категорії, принципи і норми, дає їх філософський і соціальний аналіз.

Узагальнюючи якісно нові моральні відносини в суспільстві, вона уточнює, розширює свій предмет дослідження, вивчає загальні закономірності моральної свідомості, визначає роль об'єктивного і суб'єктивного факторів у формуванні моралі, відкриває те нове, що вносить життя у її зміст, виявляє якими мотивами керуються люди, вчиняючи певним чином, чи можна взагалі піддавати людські вчинки моральній оцінці і який у такому випадку їх об'єктивний критерій.

Професійна етика має своїм завданням на основі методології етики обґрунтувати певну систему норм, що регулюють взаємовідносини людей у тій чи іншій сфері діяльності. Професій без специфічної моралі немає. Кожна володіє відносною самостійністю в суспільстві. Це накладає певні вимоги і певним чином відображається на моралі носіїв цієї професії.

Професійна етика регулює моральні відносини людей в одній з основних сфер суспільного життя - трудовій діяльності (матеріально-виробничій, господарсько-економічній, управлінській, духовній, культурній). Суспільство може нормально функціонувати і розвиватися тільки в результаті безперервного виробництва матеріальних і духовних цінностей. І від того, якими за своїми моральними цілями і змістом є відносини людей у забезпеченні цього процесу, в дуже великій мірі залежить добробут суб'єктів праці і суспільства.

Під професійною етикою прийнято розуміти історично сформовану сукупність моральних приписів, норм, кодексів, оцінок, наукових теорій про обов'язкову поведінку представника певної професії, його моральні якості, що випливають із соціальних функцій і обумовлені специфікою трудової діяльності¹¹⁰.

Свої завдання етика не може вирішувати автономно, вона широко спирається на теорію виховання, педагогіку, психологію, інші суспільні науки, разом з ними стимулює етико-соціологічні напрями у вивченні людини. У комплексі наукових досліджень вона вирізняє моральні аспекти взаємодії особи і суспільства, сприяє перекладу морального ідеалу на мову конкретних виховних цілей і завдань. Важливими є не тільки позитивний соціально цінний результат діяльності людини, а й способи досягнення цілі, міра свідомості і особливо благородство внутрішніх мотивів діяльності людей, їх ціннісні орієнтації, настанови. А відступ від моральних норм, їх порушення, моральна вседозволеність

- все це призводить до деградації особистості.

Прикладне спрямування в етиці найпоказовіше розкривається в професійній етиці. Разом із загальними моральними уявленнями, притаманними кожному, у сфері професійної діяльності перед працівником постають питання про коло моральних, а не тільки службових обов'язків, якостей, необхідних для їх здійснення, певного типу поведінки з колегами, з іншими людьми. Йдеться про професійну етику певної людини.

Філософський же характер етики відкриває їй можливість застосування моральних оцінок до різних соціальних явищ і процесів, насамперед, до трудової діяльності. Але етична думка не скована професійною вузькістю підходу до реальних проблем. Володіючи відносною самостійністю, вона не лише дедукує з філософії і інших наук конкретні методи, а враховує специфіку власного предмета, виробляє і застосовує свій понятійний апарат, який постійно уточнюється шляхом включення нових і видозмінених класичних категорій, понять і т. д.

4. Генезис та історична еволюція понять “етика”, “мораль”, “моральність”

Етика – найдавніша та найзахопленіша галузь людського знання. Етика є наука про мораль. Слова “етика”, “мораль”, “моральність” часто вживаються як синоніми, цьому сприяє переклад слів “етос” і “мораліс” з грецької та латинської як “звичай”, “уклад”, “порядок”, “норови”. Однак в історії філософії та етики склалася традиція відрізнення цих понять. Терміни “мораль”, “моральність” означають певну сферу суспільного та особистого життя, а під “етикою” розуміють дослідження, вивчення моралі та її обґрунтовування. Таким чином, мораль чи моральність є предметом вивчення етики. Етичні учення як би створюють, формують свій предмет, наділяють його певними характеристиками. Етика може вважати, що мораль дана людині згори, Богом, деякою вищою субстанцією, або можуть затверджувати її еволюційне походження, або аналізувати виявляти її суспільно-історичну природу. Всі ці концептуальні уявлення про предмет етики будуть одночасно являти собою різні стани моралі, різні системи цінностей, вимоги до людської поведінки. Тому деякі науковці визначають етику як моральний досвід, що самоусвідомлюється, як теоретичну рефлексію моральної свідомості в самому собі.

Термін “етика” – старогрецького походження. Він бере початок від слова “ethos“, що в старі часи означало людську оселю, звірине лігво, пташине гніздо. В цьому значенні воно вживалося ще Гомером. Пізніше дане слово зазнало ряд змін в своєму значенні. Одне з таких значень означало – стійку природу якого-небудь явища, характер, внутрішню натуру живих істот. В даному значенні термін “етика”ввів в науковий оборот Арістотель (384 - 322 до н.е.). Арістотель відштовхуючись від слова “етос” в значенні характеру, внутрішньої природи, натури утворив прикметник “етичний” або “етносний” – що відноситься до етосу. Ним він позначав особливий клас якостей, що відносяться до характеру людини, що описують його досконалий стан – етичні доброчесності.

Від прикметника “етичний” Арістотель прийшов до іменника “етика”, що є, з одного боку, узагальненням відповідного класу доброчесностей, а з другого боку, узагальненням тієї області знання, яка вивчає людські доброчесності (твори Арістотеля, в яких вперше в історії розвитку етики позначена наочна область словом “етика” – “Нікомахова етика”, “Велика етика”, “Евдемова етика”).

Термін “мораль” – латинський аналог терміну “етика”. В латинській мові є слово “mos” (множина від “mores”), відповідне старогрецькому етносу і означаюче вдачу, звичай, моду, стійкий порядок. На його базі Цицерон з метою збагачення латинського слова і з посиланням на Аристотеля утворив прикметник “моральний” (moralis) для позначення етики, назвавши її philosophia moralis. Вже пізніше, приблизно в IV столітті, з’являється слово “мораль” (moralitas) у якості збірної характеристики моральних проявів. Множина від нього – moralia – вживалася як позначення і моральної філософії і її предмету.

Але що ж представляє собою мораль як предмет етики? На перший погляд, мораль можна визначити як сукупність правил і норм поведінки, якими керуються люди в своєму житті. Ці норми передають відношення людей один до одного, колективу, суспільству в цілому. При цьому найважливішу рису морального відношення складає оцінка суспільних відносин і людської поведінки з погляду добра і зла, справедливості і несправедливості. За допомогою моральних оцінок ці відносини і поведінка людей нібито перевіряються на їхню відповідність вищим етичним цінностям, морально-ідеальному порядку. До сфери моралі відносять також самі відносини і норми поведінки людей, що отримали стійкий, загальнообов’язковий характер і утворюючі суспільні норови.

Отже, мораль представляє собою складну сферу духовного життя людини і суспільства, сферу духовної культури і є предметом вивчення етики. Етика ж є вченням про мораль, про моральні освоєння людської дійсності. Етика не створює моралі, не вигадує норми, принципи, правила поведінки, оцінки та ідеали, а вивчає теоретично узагальнює, систематизує і намагається обґрунтувати одні норми і цінності та розкритикувати інші. Для цього вона і повинна розкрити джерело походження моральних цінностей, загальну природу моралі.

Термін “моральність ” є еквівалентом грецького слова “етика” і латинського слова “мораль”. В російському словнику Полікарпова (1704) є слово “прав”, але немає ще слів “моральність”, “етичний”. В словнику Нордстета (1780) вже є слова “етичний”, але ще немає слова “моральність”. І лише в академічному словнику (1793) з’являється слово “моральність”. Німецький термін (Sittlichkeit) також відтворює історичну логіку своїх іншомовних, більш стародавніх еквівалентів. В тлумачному словнику братів Грімм XIII с. існувало слово “норми” (Sitte), а в XIVс. виникає іменник “моральність” (Sitllichkeit).

Таким чином, терміни “етика”, “мораль”, “моральність” приблизно однотипні по своєму етимологічному змісту та історії виникнення. Сказати, наприклад, “етичні норми”, “моральні норми”, “норми моральності” – значить сказати одне і теж. Проте, в ході розвитку культури ці терміни придбали різні відтінки розведення етики і моралі (моральності) як науки, області систематизованого знання, і її предмету.

Поиск по сайту: