Специфіка ригоризму етики Канта (О мнимом праве лгать из человеколюбия)

Говорити правду є обов'язок, але тільки у відношенні того, хто має право на правду.
Перш за все слід зауважити, що вираз: мати право на правду - позбавлене сенсу. Швидше треба б сказати, що людина має право на свою власну правдивість, тобто на суб'єктивну правду в ньому самому. Бо об'єктивно мати право на яку-небудь правду - це значило б допустити, що тут, як взагалі при розрізненні «мого» і «твого», від нашої волі залежить, щоб відоме положення було істинно або хибно; це була б дуже дивна логіка.
Перше питання: чи має людина право бути неправдивим в тих випадках, коли він не може ухилитися від певного «так» чи «ні»? Друге питання: чи не зобов'язаний чи людина в показанні, до якого його несправедливо примушують, сказати неправду, з тим щоб врятувати себе або кого іншого від загрозливого йому злодіяння?
Правдивість в показаннях, яких ніяк не можна уникнути, є формальний обов'язок людини по відношенню до всякого (2), як би не був великий шкоду, яка відбудеться звідси для нього або для кого іншого, і хоча тому, хто примушує мене до показанню, не маючи на це права, я не роблю несправедливості, якщо спотворюю істину, але все-таки таким спотворенням, яке тому має бути назване брехнею (нехай не в юридичному сенсі), я порушую борг взагалі в найістотніших його частинах: тобто оскільки це від мене залежить, я сприяю тому, щоб ніяким показаннями (свідоцтвам) взагалі не давалося ніякої віри і щоб, отже, всі права, засновані на договорах, руйнувалися і втрачали свою силу; а це є несправедливість по відношенню до всього людства взагалі.
Таким чином, визначення брехні, як навмисне невірного свідчення проти іншої людини, не потребує додаткової думки, ніби брехня повинна ще неодмінно шкодити іншому, як цього вимагають юристи для повного її визначення. Брехня завжди шкідлива кому-небудь, якщо не окремій особі, то людству взагалі, бо вона робить непридатним до вживання самий джерело права.
Але і ця добродушна брехня внаслідок небудь випадку може підлягати покаранню і по цивільним законам; а те, що тільки в силу випадковості уникає покарання, може бути розглядатися і публічними законами як правопорушення. Отже той, хто бреше, які б добрі наміри він при цьому ні мав, повинен відповідати навіть і перед цивільним судом і поплатитися за всі наслідки, як би вони не були непередбачені; тому що правдивість є борг, який треба розглядати як підставу всіх спираються на договір обов'язків, і варто лише допустити найменший виняток у виконанні цього закону, щоб він став хитким і ні на що не придатним.
Таким чином, це - священна, безумовно повеліває і ніякими зовнішніми вимогами не обмежена заповідь розуму: в усіх свідченнях бути правдивим (чесним).
Кожна людина має не тільки право, але навіть найсуворішу обов'язок бути правдивим у висловлюваннях, яких він не може уникнути, хоча б її виконання і приносило шкоду йому самому або комусь іншому. Власне, не він сам заподіює цим шкоду тому, хто страждає від його свідчення, але випадок. Бо сама людина при цьому зовсім не вільний у виборі, так як правдивість (якщо вже oн повинен висловитися) є його безумовний обов'язок. - Таким чином, «німецький філософ» не прийме за основне наступне положення (стр. 124): «говорити правду є обов'язок, але тільки по відношенню до того, хто має право на правду», - по-перше, внаслідок його неточної формулювання, бо істина не є володіння, право на яке надається одному і віднімається у іншого, а по-друге, особливо тому, що обов'язок говорити правду (про яку тут тільки і йде мова) не робить ніякої відмінності між тими особами, по відношенню до яких потрібно її виконувати, і тими, щодо яких можна і не виконувати, навпаки, це безумовний обов'язок, яка має силу у всяких відносинах.

Поиск по сайту: