Християнські засади етики середньовіччя

Середньовічна європейська етика - від занепаду Римської імперії до зародження капіталізму (XV ст.) - формувалася в умовах беззастережного панування християнської ідеології. Філософське життя жевріло лише у монастирях, де воно поступово перепліталося з теологією (сукупністю релігійних доктрин про сутність і діяння Бога, що ґрунтуються на текстах, які вважаються Божественним одкровенням). Багатство і різноманітність етичних ідей античного світу поступилися місцем ідейній одноманітності середньовічної етики, основою якої стали тексти Біблії. Будь-який відхід від християнських ідей, навіть від окремих догматів ортодоксального християнства, жорстоко переслідувався.

Античні концепції моралі були неприйнятними для християнства передусім тому, що розуму в них відводилась істотна, а часто й визначальна роль. У християнській етиці на перше місце виходить релігійна віра, а розум вважають другорядним як в осягненні сутності моралі, так і в ситуації морального вибору. Християнська етика означила перехід від розуміння моралі як сукупності чеснот людини до інтерпретації її як системи об'єктивних надіндивідуальних норм.

Перші концепції християнської етики сформовані в період кризи ідеалів, цінностей античного суспільства. Раннє християнство постало як космополітична релігія пригнічених і принижених мас, які об'єднувались задля того, щоб вижити, у християнські общини не за національною чи територіальною належністю, а за класовою ознакою. Воно було ідеологією низів, що протистояла світовому злу, яке, на їх думку, уособлювала Римська імперія з її бюрократичною машиною, жорстокою експлуатацією, деградованою мораллю, зокрема небаченою розпустою. Християнські общини, навпаки, керувалися принципами рівності, взаємної підтримки (ділилися останнім шматком хліба) і повної довіри. Саме на них вибудовувалася ідея християнської любові. Стосунки, які культивувалися в християнських общинах, мали викоренити зло, підняти мораль на якісно новий рівень. Про специфіку ранньохристиянської етики, зокрема й розуміння любові, свідчать такі висловлювання: "Будуть перші останніми і останні першими"; "Легше верблюду пройти крізь вушко голки, ніж багатому потрапити до Царства Божого"; "Блаженні убогі духом" (добровільно убогі); "Блаженні ті, хто плаче" (ті, для кого неприйнятна влада зла у світі й у своєму серці). Згодом християнська етика визнала класове суспільство, і принцип любові набув вселюдського характеру. Вважалося, що кожному віруючому слід прийняти дисгармонію людських стосунків у класовому суспільстві на себе і в такий спосіб перебороти її. З цією метою проповідували любов, яка не поділяла людей на своїх і чужих, добрих і недобрих, друзів і ворогів, оскільки в них усіх один Бог.

Наслідком принципу християнської любові є нова, невідома античності, чеснота - милосердя, яка передбачає готовність до співчуття, всепрощення, допомоги стражденним.

В епоху середньовіччя мораль зрослася з релігією, а наука про мораль (етика) - з теологією. Ідея підпорядкування моралі релігії, а етики - теології найпереконливіше виявилась у творчості найталановитішого мислителя епохи патристики (вчення перших християнських теологів - отців церкви) Августина (Блаженного) Аврелія. Етика отців церкви насамперед протиставила християнський моральний ідеал численним ідеалам, які пропагували античні мислителі. Вона засвідчила перехід від античної до християнської антропології (поглядів на походження, сутність і призначення людини), основою якої є положення із "Книги Буття" про створення людини "за образом Нашим, за подобою Нашою".

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, вища сутність, протилежна земній чуттєвості. У постаті Бога втілена вся повнота добра (все існує завдяки Богу, тому й будь-яке благо йде від нього), а зло (до нього має відношення людина, яка за це відповідає перед Богом) вміщено у волі, яка відвертається від вищого (космічних доброчинностей) заради нижчого (тілесні втіхи). Але метою і сенсом людського життя є щастя, якого можна досягти тільки через пізнання Бога й випробування душі. Інструментами для цього є християнська віра і розум.

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання людини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові ^,о Бога. Шлях до цієї мети сповнений випробувань, розум веде людину до морального ладу, який виражає Божий закон; розум вказує, як слід себе поводити, щоб прийти до вічного блаженства і щастя. Передумовою моральної поведінки Аквінат вважає свободу волі, без якої неможлива відповідальність людини, тобто Аквінський відходить від Августинського фаталізму.

Поиск по сайту: