 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
Заходи антиінфляційної політики у розвинених країнах і в перехідній економіці
Повністю ліквідувати інфляцію в сучасній економіці неможливо, тому що неможливо викоренити її причини — монополізм економіки, структурні кризи, ВПК, війни, дефіцит бюджету та ін. Тому держава веде боротьбу не з причинами інфляції, а з її наслідками. Переслідується мета зробити інфляцію керованою, а її темп — помірним. Для цього розробляють комплекс спеціальних державних заходів, які називаються антиінфляційною політикою.
Антиінфляційна політика — це способи державного регулювання інфляції, спрямовані на її підтримання на помірному рівні та зменшення негативних наслідків для економіки та суспільства.
У світовій практиці існує певний набір більш-менш ефективних методів боротьби з інфляцією:
| ü державний контроль над цінами (їх заморожування або встановлення граничних цін); ü нуліфікація - вилучення з обігу знецінених у тисячі разів грошей та їх за міна іншими; | Антиінфляційна політика — засоби державного регулювання інфляції, які сприяють її підтриманню на помірному рівні, безболісному пристосуванню до неї населення та зменшенню негативних наслідків для економіки та суспільства |
ü індексація доходів — підвищення заробітної плати відповідно до темпів зростання інфляції;
ü контроль грошової маси центральним банком;
ü обмеження монополій у підвищенні цін;
ü обмеження попиту за допомогою податкової політики, встановлення непривабливої відсоткової ставки за кредити, скорочення державних витрат.
Дж.М.Кейнс розробив особливу грошово-кредитну політику, яка скорочує темпи інфляції та сприяє активізації виробництва. Інструменти грошово-кредитної політики:
ü облікова ставка відсотка — ставка центрального банку, за якою він надає кредити іншим банкам;
ü резерви комерційних банків (норма резервування, яка призначається центральним банком);
ü державні облігації.
Якщо в країні інфляція, уряд вдається до політики "дорогих грошей":
ü підвищується облікова відсоткова ставка;
ü підвищується норма резервів комерційних банків;
ü держава продає населенню облігації (ОДВП).
Ці заходи зменшують грошову масу в економіці та скорочують темпи інфляції. Якщо в країні ставиться за мету стимулювання виробництва та ділової активності, тоді здійснюється політика "дешевих грошей":
ü зменшується облікова відсоткова ставка;
ü зменшується норма резервів комерційних банків;
ü держава купує у населення облігації (ОДВП).
Ці заходи сприяють збільшенню грошової маси та стимулюванню сукупного попиту й інвестицій.
Водночас треба відзначити, що більшість з таких заходів є малоефективними, оскільки в результаті призводять до ще більшої інфляції або ж до втрати стимулів до виробництва (як у випадку із заходами з обмеження попиту).
Особливий комплекс антиінфляційних заходів було вироблено у країнах з перехідною економікою, у тому числі і в Україні. Інфляція в них зумовлювалася специфічними причинами:
ü спадщиною планової економіки, якій була властива прихована інфляція та товарний дефіцит;
ü особливостями перехідного періоду та неефективністю реформ (уповільнені процеси приватизації, невдала грошова політика НБУ, відсутність зростання продуктивності праці за щораз вищої заробітної плати та ін.).
На початку 90-х рр. XX ст. економіка України була надто деформована: 72% загального обсягу ВВП становили добувна й обробна промисловість, ВПК, важке машинобудування, і тільки на 28% припадало виготовлення предметів споживання. Економіці був властивий гострий товарний дефіцит, невдоволений платоспроможний попит, низька ефективність виробництва та якості товарів. 1992 р. після реформи лібералізації ціни стрімко зросли та перейшли у неконтрольовану гіперінфляцію, яка поглиблювалася надмірною емісією грошей НБУ. Це призвело до розвалу економіки, зростання дефіциту бюджету, зубожіння населення.
Для подолання розриву в доходах населення держава здійснювала індексацію, проте це ще більше посилило інфляцію. її поглибленню сприяли також підвищення цін на енергоносії, що імпортувалися з Росії, яка перейшла на світові ціни, а також інфляція очікувань.
Наслідком знецінення національної валюти стала доларизація української економіки. До 1996 р. жодні заходи антиінфляції не допомагали, і лише із запровадженням гривні темпи інфляції почали скорочуватися, проте дотепер не припинилися.
Все різноманіття антиінфляційних інструментів в умовах перехідної економіки можна поділити на дві групи:
ü стратегічні — спрямовані на перспективу:
· постійне обмеження грошової маси;
· послаблення інфляційних очікувань, психологічний перелом;
· зменшення бюджетного дефіциту (зменшення витрат держави);
· противага припливу іноземної валюти;
ü тактичні — спрямовані на отримання швидких результатів:
· стимулювання виробництва за допомогою податків, державної допомоги;
· приватизація державної власності;
· сприяння імпорту для покриття власного товарного дефіциту;
· підвищення відсотка за банківськими внесками та державними облігаціями для стимулювання накопичень і скорочення поточного споживання.
Контрольні запитання
1. Що треба розуміти під інфляцією?
2. Яке підвищення цін не слід вважати інфляцією?
3. Які існують показники виміру інфляції?
4. Назвіть види інфляції залежно від її темпів. Яка інфляція є найнебезпечнішою?
5. Чому нормальна та помірна інфляція вважається певною мірою позитивним явищем? Для якого періоду це правильно?
6. Чому прихована інфляція проявляється у товарному дефіциті?
7. Чому гіперінфляція призводить до глибокого спаду виробництва?
8. Як впливає гіперінфляція на тривалість укладення господарських угод?
9. Як пояснити виникнення гіперінфляції в Україні на початку 90-х років XX ст.?
10. Що означають інфляційні очікування?
11. Покажіть на графіку, як виникає інфляція попиту і пропозиції.
12. Які чинники можуть спричинити інфляцію попиту?
13. Напишіть рівняння Фішера.
14. Назвіть негативні наслідки інфляції.
15. Назвіть інструменти грошово-кредитної політики.
16. Чому інфляція вважається "невикоріненою хворобою" XX ст?
17. Поясніть тезу про те, що люди самі спричиняють інфляцію.
18. Яким суб'єктам може бути вигідна інфляція?
19. Чому легалізація приватної власності на землю розглядалася як антиінфляційний захід у макроекономічній політиці України 1992—1993 років?
20. Що таке індексація доходів? Чи є цей засіб ефективним у боротьбі з інфляцією?
18.1. Податки як основне джерело грошових коштів держави. Класифікація податків
Податки — це обов'язкові платежі, які стягуються державою з фізичних та юридичних осіб. Це ціна, яку люди сплачують за користування суспільними благами та благами, що належать державі.
Податки виконують дві функції:
| ü фіскальну — податки формують грошові доходи держави (це основна функція); ü економічну— податки дозволяють впливати на виробництво, наприклад, підвищувати або сповільнювати темпи господарської діяльності, | Податок — це обов'язковий платіж, який сплачують у державний бюджет фізичні та юридичні особи |
стимулювати або звужувати капіталовкладення, заохочувати або обмежувати сукупний попит. За допомогою цієї функції, варіюючи ставками та видами податків, держава розвиває пріоритетні галузі, прискорює НТП, долає економічні спади, підвищує рівень життя населення, надає соціальну допомогу та ін.
З одного боку, ці функції є протилежними, а з іншого, вони взаємопов'язані, тому що масштаби використання економічної функції безпосередньо залежать від обсягів фіскальної.
Класифікація податків:
ü За рівнем стягнення:
• загальнодержавні — встановлюються вищими органами влади та управління, є обов'язковими на всій території країну
• місцеві — встановлюються місцевими органами влади та управління. У їх визначенні можливі три варіанти: місцеві податки встановлюють як надбавки до загальнодержавних; обирають із розробленого вищою владою переліку; місцева влада запроваджує самостійно.
ü За способом стягнення:
• прямі — стягуються безпосередньо з доходів або майна конкретного платника, їхня величина безпосередньо залежить від розміру доходу або майна (податок на доходи фізичних осіб, податок на прибуток та ін.);
• непрямі — стягуються у вигляді надбавок до цін товарів або послуг, тобто вони "приховані" в ціні. їх реально сплачує покупець у момент придбання товару, а потім продавець перераховує отриману суму в бюджет (акцизи, ПДВ, мито). За допомогою непрямих податків держава намагається скоротити споживання, тобто попит, та запобігти економічній кризі.
ü За економічним змістом:
• податки на доходи — безпосередньо стягуються з доходів (прибутку, заробітної плати, валового доходу та ін.);
• податки на споживання — сплачуються не під час отримання доходів, а за їх використання (непрямі податки);
• податки на майно — стягуються з рухомого майна (у вигляді дивідендів, відсотків) і нерухомого майна (землі, житла, будинку, будівлі), і особистого, і капітального.
Суб'єкт оподаткування — платник податку (фізична або юридична особа). Особливість цього терміну в тому, що під суб'єктом розуміють того, хто перераховує податки в бюджет. Проте реальним платником податків (їхнім носієм) є покупець, який у кінцевому підсумку сплачує вартість готової продукції.
Об'єктом оподаткування є те, що саме оподатковується (майно, відсоток, дивіденд, виторг від реалізації, заробітна плата, прибуток та ін.).
Податкова ставка обчислюється як відношення величини податку до загальної суми об'єкта оподаткування. Це величина податку, виражена у відсотках. Вона може бути:
ü універсальною — єдиною для всіх платників;
ü диференційованою — різною для різних суб'єктів або об'єктів оподаткування.
Розрізняють такі види податкових ставок (табл. 19.1):
ü тверді — встановлюються на одиницю товару та не враховують його вартість (на 1 тонну, 1 штуку та ін.);
ü пропорційні — не залежать від величини доходу, тобто єдині ставки для всіх суб'єктів;
ü прогресивні — величина податку зростає з підвищенням доходу, тобто отримувачі вищих доходів сплачують більшу їхню частку; таким чином стримується надмірне зростання доходів;
ü регресивні — зниження податків мірою зростання доходів. Такі ставки стимулюють зростання багатства або споживання. Вони дуже обтяжливі для бідних верств населення і вигідні для багатих.
Податкова пільга — повне або часткове звільнення від сплати податків, передбачене чинним законодавством.
Види пільг:
ü податкові знижки — за пільговою ставкою оподатковується прибуток, дохід або суб'єкт оподаткування;
ü податковий кредит — із суми податку віднімається сума пільг.
Способи стягнення податків:
ü кадастровий — використовується перелік типових об'єктів оподаткування за їхніми зовнішніми ознаками (наприклад, Земельний кадастр містить перелік земельних ділянок і відповідні податкові ставки);
ü у джерела — податки стягуються до отримання доходів (податки із заробітної плати стягує бухгалтерія);
ü за декларацією — податки стягуються після отримання доходів (податок на прибуток).
Поиск по сайту: