Класифікація моніторингу

В основу організації спостережної мережі покладено принцип системності та комплексності спостережень, який вивчає, що поряд із спостереженнями за рівнем забруднення атмосферного повітря, вод і грунтів з метою інтерпретації отриманих результатів проводяться метеорологічні та гідрологічні спостереження.

Спостережені пункти організовуються в містах, промислових регіонах, на водних об'єктах і в сільськогосподарських районах, де спостерігається найбільш суттєвий вплив господарської діяльності людини. В районах з мінімальним забрудненням створюється спеціальна мережа фонових спостережень.

В ході організації систем моніторингу виходять із необхідності установлення пріоритетів на основі певної сукупності критеріїв. Так, для моніторингу забруднень був рекомендований (Найробі, 1974 р.) наступний перелік критеріальних показників:

– величина фактичного або потенційно можливого впливу на здоров'я і добробут людини, на клімат або екосистеми;

– схильність до деградації у навколишньому природному середовищі накопичення в організмі людини і харчових ланцюгах;

– можливість хімічної трансформації у фізичних і біологічних системах, внаслідок чого дочірні речовини можуть виявитися більш токсичними або шкідливими;

– мобільність (рухливість);

– фактичні або можливі тренди (тенденції) концентрацій у навколишньому середовищі та в організмі людини;

– частота або розмір впливу;

– можливість вимірювань на даному рівні в різноманітних середовищах;

– значення для оцінки положення у навколишньому природному середовищі;

– придатність із точки зору загального поширення.

В системах моніторингу передбачається порівняння показників, що спостерігається, із нормативним значенням. При цьому на етапі оцінки важливо виявити можливість спільної дії декількох різних чинників, їх адитивність, посилення або послаблення внаслідок спільної поєднаної дії. Під час визначення впливу різних чинників на окремі організми, елементи біосфери або екосистеми важливим є отримання інформації про те, чи володіє той чи інший чинник певним порогом впливу, вище якого ефект має місце, а нижче – відсутній.

У випадку визначення ступеня токсичних речовин нормативні критерії оцінки використовуються значення ГДК, а для оцінки рівнів фізичних чинників – величини ГДР.

Однією з функцій системи моніторингу є прогнозування перспектив розвитку того або іншого явища. Всі прогнози мають імовірнісний характер.

В основі прогнозування знаходяться три джерела інформації про майбутнє, що взаємно доповнюються:

– оцінка перспектив розвитку майбутнього стану прогнозованого явища на основі досвіду (перш за все, за допомогою аналогії з добре відомими явищами та процесами);

– умовне продовження у майбутнє (екстраполяція) тенденцій, закономірності розвитку котрих у минулому і в теперішній час добре відомі;

– модель майбутнього стану того або іншого явища, процесу, побудована згідно з очікуваними або бажаними змінами ряду умов, перспективи розвитку яких добре відомі.

Відповідно до цього існують поступні способи розробки прогнозів:

– анкетування (інтерв'ювання, опитування) населення або експертів з метою упорядкування та об'єктивізації суб'єктивних оцінок прогностичного характеру;

– екстраполяція (поширення висновків, що отримані під час спостереження над однією частиною явища на іншу його частину) та інтерполяція (виявлення проміжного значення між двома відомими моментами процесу);

– ретроспекція і проспекція прогностичних розробок, основою яких є побудова динамічних рядів розвитку показників прогнозованого явища;

– моделювання – побудова пошукових і нормативних моделей з урахуванням імовірної або бажаної зміни прогнозованого явища на прогнозований період за наявними прямими або непрямими даними про масштаби і напрямки змін.

Законодавство про охорону навколишнього природного середовища.

Основним завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання та відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу господарської діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико–культурною спадщиною.

Вже з перших законотворчих кроків суверенної України визначено основи забезпечення екологічних прав людини. Важливим актом нової держави став Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», ( 1991), який не лише проголошує, але й передбачає систему гарантій екологічної безпеки людини, вносить певну упорядкованість в систему управляння у галузі природокористування. Закон закріплює право громадян України на безпечне для життя навколишнє середовище. Це невід'ємне право людини реалізується шляхом участі в обговоренні проектів законодавчих актів та інших рішень у галузі охорони навколишнього середовища; в розробці та здійсненні заходів щодо охорони природного середовища, раціонального використання природних ресурсів; об'єднання у громадські природоохоронні організації; отримання повної достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища.

Закон надає громадянам України право звертатися до суду з позовом до підприємств, установ і організацій щодо відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє середовище, зобов'язує державні органи надавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності.

Згідно з цим Законом громадяни України мають не лише права, але й обов'язки щодо збереження природи, раціонального використання її багатств, дотримання законодавства про охорону навколишнього природного середовища.

У Законі установлені наступні принципи охорони навколишнього природного середовища:

– пріоритетність вимог екологічної безпеки;

– гарантування екологічно безпечного середовища для життя та здоров'я людей;

– екологізація матеріального виробництва;

– науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства;

– збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів та комплексів;

– гласність і демократизм у ході прийняття рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього середовища, формування у населення екологічного світогляду;

– науково обгрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє середовище;

– стягнення плати за спеціальне використання природних ресурсів, за забруднення навколишнього природного середовища та зниження якості природних ресурсів;

– вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

Закон закріплює екологічні права та обов'язки громадян України:

– право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

– участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення та реконструкції об'єктів, які можуть негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища;

– участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

– одержання повної і достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

– право на подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Громадяни України зобов'язані:

– берегти природу, охороняти, раціонально використовувати її багатства, здійснювати діяльність із додержанням вимог екологічної безпеки, екологічних нормативів;

– не порушувати екологічні права та законні інтереси інших суб'єктів;

– вносити плату за спеціальне природокористування;

– компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

Закон визначає повноваження Верховної та місцевих Рад народних депутатів, органів управління (Кабінету Міністрів України, виконавчих і розпорядчих органів місцевих Рад народних депутатів) у галузі охорони навколишнього природного середовища.

Закон надає широкі повноваження громадським об'єднанням, і зокрема надає їм можливість:

– брати участь у проведенні спеціально уповноваженими органами в галузі охорони навколишнього природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;

– проводити громадську екологічну експертизу і обнародувати її результати;

– одержувати інформацію про стан навколишнього природного середовища і джерела його забруднення;

– виступати з ініціативою проведення республіканського та місцевих референдумів з питань охорони навколишнього природного середовища;

– подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення екологічного законодавства.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища визначає поняття екологічної безпеки та заходи щодо її забезпечення, екологічні вимоги до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції і введення в дію підприємств та інших об'єктів, про застосування мінеральних добрив, засобів захисту рослин, токсичних хімічних речовин, передбачає заходи щодо охорони навколишнього природного середовища від шкідливого біологічного впливу, шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного забруднення, забруднення виробничими, побутовими відходами тощо.

В Законі наводяться основні критерії визначення зон надзвичайних екологічних ситуацій (закони екологічної катастрофи, підвищеної екологічної безпеки). Установлена дисциплінарна, адміністративна, цивільна і кримінальна відповідальність за екологічні правопорушення, до числа основних з яких слід відносити:

– порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище;

– порушення норм екологічної безпеки;

– порушення вимог законодавства у ході проведення екологічної експертизи;

– допущення наднормативних, аварійних, залпових викидів і скидів у навколишнє природне середовище;

– самовільне використання природних ресурсів, перевищення лімітів та порушення інших вимог використання природних ресурсів;

– невжиття заходів щодо попередження та ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище;

– порушення природоохоронних вимог під час зберігання, транспортування, використання, захоронення хімічних, токсичних та радіоактивних речовин, виробничих, побутових та хімічних відходів;

– відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища, джерела його забруднення тощо.

Надзвичайно важливим є розділ закону про екологічну експертизу. Законодавчо закріплена обов'язковість її проведення. Позитивний висновок державної екологічної експертизи є підставою для відкриття фінансування за всіма проектами і програмами, реалізація яких без такого позитивного висновку забороняється. Крім державної, Закон передбачає інші форми екологічної, експертизи, а саме – громадську та наукову, які проводяться незалежно від державної. Державні стандарти у галузі охорони навколишнього середовища проголошуються як обов'язкові. Визначена система екологічних нормативів: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому середовищі, гранично допустимі та тимчасово узгоджені викиди і скиди забруднюючих речовин; гранично допустимі рівні шуму, електромагнітного випромінювання та інших шкідливих впливів, а також норми і правила радіаційної безпеки; норми і правила природокористування, які встановлюються і вводяться в дію Міністерством охорони здоров'я та Мінекобезпеки України.

Закон передбачає, що в Україні громадянам гарантується право загального використання природних ресурсів для задоволення життєво необхідних (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) потреб.

Природні ресурси поділяються на республіканські, загальнодержавні та місцеві. До республіканських природних ресурсів віднесено територіальні води, природні ресурси континентального шельфу та економічної (морської) зони і поверхневі води, що розташовані або використовуються на території більш, ніж однієї області; лісові ресурси; види рослин і тварин, занесені до Червоної книги України; природні ресурси в межах об’єктів природно-заповідного фонду республіканського значення; корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законом передбачено, що Україна приєднується до всіх видів співробітництва у галузі охорони природи та раціонального використання природних ресурсів, яке здійснюється шляхом укладання договорів, угод, а також участі в природоохоронній діяльності ООН, інших урядових і неурядових організацій.

Земельний кодекс України (1992) регулює охорону і раціональне використання земель. В цьому кодексі встановлено три форми власності на землю: державну, колективну і приватну. Право на одержання земельної ділянки у приватну власність за плату або безплатно мають лише громадяни України. Земельні ділянки можуть надавитися у постійне або тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди.

Охорона цінних і продуктивних земель (ріллі, ділянок зайнятих багаторічними насадженнями, земель природоохоронного, рекреаційного призначення, курортів тощо) досягається встановленням особливого порядку їх вилучення для державних і громадських потреб. Вилучення особливо цінних продуктивних земель, земель науково–дослідних сільськогосподарських установ, заповідників, національних, дендрологічних, меморіальних парків, поховань та археологічних пам’яток не допускається.

З метою охорони земель Земельний Кодекс встановлює обов’язки власників земельних ділянок та землекористувачів:

– використовувати землю ефективно і відповідно до цільового призначення;

– підвищувати її родючість, застосовувати природоохоронні технології виробництва, не допускати погіршення екологічної обстановки внаслідок своєї господарської діяльності;

– здійснювати захист земель від водної та вітрової ерозії, забруднення та інших процесів руйнування, для збереження і підвищення родючості землі.

Під час розміщення, проектування, будівництва та введення в дію нових та реконструйованих об’єктів і споруд повинно передбачатися додержання екологічних та санітарних вимог щодо охорони земель.

У разі порушення вимог земельного законодавства (самовільного зайняття земельних ділянок, псування та забруднення земель, невиконання вимог природоохоронного режиму їх використання, розміщення, проектування, будівництва та введення в експлуатацію об’єктів, котрі негативно впливають на стан земель та інших) настає адміністративна, кримінальна або цивільна (відшкодування заподіяної шкоди) відповідальність згідно із законодавством України.

Водний кодекс України (1972) забезпечує правову охорону вод від забруднення, засмічення і виснаження та регулює порядок їх використання.

Водний кодекс встановлює пріоритет питного і побутового водокористування. З метою охорони вод, які використовуються для питних і побутових, курортних, лікувальних і оздоровчих потреб, встановлюються округи та зони санітарної охорони із суворим режимом використання, а також водоохоронні зони лісів.

У Водному кодексі закріплені обов’язки водокористувачів щодо раціонального використання водних об’єктів, економного використання води, відновлення і покращання якості вод. Власники засобів водного транспорту, лісосплавні організації повинні не допускати забруднення і засмічення вод внаслідок втрати масел, хімічних речовин і нафтопродуктів, деревини. Сільськогосподарські підприємства повинні попереджувати забруднення вод мінеральними добривами і отрутохімікатами.

У Водному кодексі встановлено кримінальну або адміністративну відповідальність за порушення водного законодавства (самовільне захоплення водних об’єктів, забруднення і засмічення вод, безпосереднє використання вод, введення в експлуатацію підприємств та інших об’єктів без споруд, які попереджують забруднення і засмічення вод), а також передбачено відшкодування збитків, які заподіяні порушенням водного законодавства.

Лісовий кодекс України (1994) регулює відносини з охорони і відтворення лісів, посилення їх корисних властивостей та підвищення їх продуктивності, раціонального використання лісів з метою задоволення потреб суспільства у лісових ресурсах.

В Лісовому кодексі визначені основні завдання, вимоги і зміст організації лісового господарства, критерії поділу лісів за їх екологічним і господарським значенням; встановлені порядок та види загального і спеціального використання лісових ресурсів, права і обов’язки лісокористувачів; порядок охорони і захисту лісів; плата за використання ресурсів, економічне стимулювання охорони, захисту, раціонального використання та відтворення лісів.

Відповідальність (дисциплінарну, адміністративну, цивільно–правову, або кримінальну) за порушення лісового господарства несуть особи винні у:

– незаконному вирубуванні та пошкодженні дерев і чагарників;

– порушенні вимог пожежної безпеки в лісах, знищенні або пошкодженні лісу внаслідок підпалу або необережного поводження з вогнем, внаслідок забруднення лісу хімічними та радіоактивними речовинами, виробничими та побутовими відходами, стічними водами та іншими видами шкідливого впливу;

– порушенні строків лісовідновлення та інших вимог щодо визначення лісового господарства;

– знищенні або пошкодженні лісових культур, сіянців або саджанців у лісових розсадниках і на плантаціях, а також самосіву на землях, призначених для відновлення лісу тощо.

Кодекс України про надра (1994) регулює гірничі відносини з метою забезпечення раціонального, комплексного використання надр для задоволення потреб суспільства у мінеральній сировині, охорони надр, гарантування безпеки людей, майна, навколишнього природного середовища при користування надрами.

Кодекс визначає поняття про надра, порядок і види користування надрами, основні вимоги у галузі охорони надр, і зокрема такі, як:

– забезпечення повного і комплексного геологічного вивчення надр;

–дотримання встановленого законодавством порядку надання надр у користування;

– раціональне вилучення і використання корисних копалин та наявних у них компонентів;

– недопущення шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням надрами;

– охорони родовищ корисних копалин від затоплення, обводнення, пожеж та інших факторів, що впливають на якість корисних копалин і промислову цінність родовищ або ускладнюють їх розробку.

У Кодексі про надра встановлений перелік правопорушень законодавства про надра, які тягнуть за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільно–правову та кримінальну відповідальність згідно з законодавством України, до числа яких відносять:

– самовільне користування надрами;

– порушення норм, правил і вимог щодо проведення робіт з геологічного вивчення надр;

– вибіркове вироблення ділянок родовищ, що призводять до наднормативних витрат корисних копалин;

– наднормативні витрати та пошкодження якості корисних копалин під час добуванні;

– пошкодження родовищ корисних копалин;

– невиконання правил охорони надр та вимог щодо безпеки людей, майна і навколишнього природного середовища від шкідливого впливу робіт, пов’язаних з користуванням надрами тощо.

Закон України про охорону атмосферного повітря (1991) спрямований на збереження нормального стану атмосферного повітря, його відновлення і поліпшення для забезпечення екологічної безпеки людини, а також відведення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище.

Закон встановлює екологічні нормативи у галузі охорони атмосферного повітря, екологічної безпеки атмосферного повітря (гранично-допустимих концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі, гранично допустимих викидів забруднюючих речовин для кожного стаціонарного та пересувного викиду).

Підприємства, установи, організації, діяльність котрих пов’язана зі шкідливим впливом на атмосферне повітря, повинні вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зниження шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів, здійснювати контроль за обсягом та складом забруднюючих речовин, забезпечувати безперебійну та ефективну роботу очисного обладнання.

Закон регулює діяльність, що впливає на погоду і клімат. Підприємства повинні скорочувати і в подальшому припиняти виробництво і використання речовин, які шкідливо впливають на озоновий шар або можуть призвести до негативних змін клімату.

Закон встановлює вимоги щодо охорони атмосферного повітря під час видобування корисних копалин, застосуванні засобів захисту рослин, міндобрив та інших препаратів; при розміщенні і розвитку міст та інших населених пунктів; при погодженні міст забудови, проектів будівництва і реконструкції підприємств та інших об’єктів, які впливають на стан атмосферного повітря.

В Законі встановлено перелік порушень законодавства про охорону атмосферного повітря:

– порушення прав громадян на екологічно безпечний стан атмосферного повітря;

– перевищення лімітів та нормативів гранично допустимих викидів шкідливих речовин в атмосферне повітря, гранично допустимих рівнів шкідливого впливу на атмосферне повітря фізичних і біологічних факторів;

– здійснення незаконної діяльності, яка негативно впливає на погоду і клімат;

– невиконання розпоряджень і приписів, які здійснюють контроль за станом атмосферного повітря тощо.

Особи, винні у порушенні законодавча про охорону атмосферного повітря, несуть адміністративну або кримінальну відповідальність, а також повинні відшкодувати збитки, заподіяні внаслідок правопорушень.

Закон “Про природно-заповідний фонд України” (1992) визначає правові основи організації, охорони і використання природно-заповідного фонду, відтворення його природних комплексів і об’єктів. До природно-заповідного фонду належать природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва. Природно-заповідні фонди становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти котрих мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційне та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду рослинного та тваринного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. Природно-заповідний фонд охороняється у відповідності з цим законом як національне надбання, щодо якого встановлюється особливий режим охорони, відтворення і використання.

Поиск по сайту: