Сучасний стан проблеми «мистецтво і релігія»

Ще в 1947 році папа Пій XII у енцикліці «Посередник Господа» закликав церкву переглянути своє ставлення до цього мистецтва: «Сучасні ви­твори мистецтва, що використовують новітню композицію, не слід усюди зневажати й відкидати через упередження. Сучасним мистец­твам треба надати свободу в належному й побожному служінні церк­ви і священним ритуалам за умови, що вони збережуть правильну рівновагу між стилями, не схиляючись ані до крайнього реалізму, ані до зайвого «символізму».

У середині XX століття Ватиканом було сформульовано необ­хідність наближення комплексу мистецтв до національних особливо­стей різних регіонів, зауважено на можливість перегляду храмової архітектури відповідно до новітніх плинів у ній. З початку 50-х ро­ків у католицькому і протестантському храмовому будівництві явно простежується тенденція до секуляризації, прагнення вписати церко­вний будинок в інтер'єр міського середовища, зробити її внутрішні приміщення не просто відповідними головній — молельній — меті,

але й зручними для повсякденного життя й навіть дозвілля. Так, при храмах стали з'являтися місця, відведені для відпочинку, занять спор­том, спеціальні дитячі приміщення, концертні зали, у яких часто де­монструвалися твори мистецтва, жодним чином з культовими зада­чами не пов'язані. Ще в середині 70-х років минулого століття фран­цисканська черниця Жанет Мід почала концертувати в жанрі католи­цького року безпосередньо в стінах храму, що не викликало ніякого осуду з боку католицького духівництва.

Так, на початку 70-х років у Сікстинській капелі й 55 суміжних із нею залах Ватикану відбулася грандіозна виставка творів Гойї, Гогена, Шагала, Далі, Пікасо, Матіса, Модільяні, Моранді, Руо, Гуттузо, Леже, Родена, Манцу, Барлаха — усього понад 250 художників і скульпторів, творчість яких безпосереднього сто­сунку до літургійних потреб не має, але містить, за визнанням «Оссерваторе Романо» — «пошук людського виміру релігії». Незаба­ром у Ватикані відкривається Музей сучасного мистецтва.

Ще на початку XX століття, практично ще на зорі кінематогра­фа, на знімальних площадках нагромаджували тиражовані кіно-Єрусалими, гримери займалися припасуванням білявих борідок, як це було від сьогодні зовсім забутої стрічки «Голгофа» Робера Ле Віга на до знаменитого «Бен-Гура».

Незважаючи на явну не канонічність, Католицький кіноцентр (є і такий у ватиканській мистецтвознавчій структурі) у 1968 році при­судив стрічці Пазоліні премію.

Таким чином, проблему відносин релігії й мистецтва, що має за спиною не одну тисячу років, і сьогодні не можна вважати скільки-небудь розв'язаною, як не можна буде вважати і ще через тисячоріч­чя. І це вже хоча б з тієї причини, що обидва ці феномена значною мірою ірраціональні, магічні, а, значить, у багатьох своїх проявах і гранях відомими нам науковими способами просто непоясненні.

Поиск по сайту: