Хозарська – ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами» або «хозарами»

2. Черкаська – вважає виникнення козацтва одним із наслідків процесу міграції в Подніпров’ячеркесів (черкасів), які до того проживали в Тмутаракані;

3. Татарська – виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині ще зачасів Володимира Ольгердовича (князь київський, копильський, слуцький, приблизно 1362-1389 рр.) таВітовта (великий князь литовський, 1382-1392 рр.), де шляхом злиття татарського населення з місцевимижителями утворилася якісно нова верства – козацтво;

4. Автохтонна – доводить, що ніби то козацтво є прямим спадкоємцем вічових громад КиївськоїРусі. Які за литовської доби не зникали, а лише трансформувалися у військово-службові формування,підпорядковані великому князю литовському;

5. Болохівська – пов’язує козаччину з існуванням в давньоруських автономних громад так званихболохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди;

6. Бродницька – висвітлює генетичний зв’язок козацтва зі слов’янським степовим населеннямперіоду Київської Русі – «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

7. Уходницька – пов’язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громадвільних озброєних людей, котрі прибували за рибою, бобрами, сілью, дикими кіньми та іншою здобиччю;

8. Захисна – пояснює появу козацтва необхідністю дати організований відсіч наростаючійтатарській загрозі;

9. Соціальна – виникнення козацтва пояснює посиленням економічного, політичного, національного тарелігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцяхпроживання.Існують й інші теорії. Однак жодна з них не може пояснити виникнення козацтва, оскількибазується на якомусь одному чиннику, хоча більшість з них містить раціональні зерна.Причини виникнення і джерела козацтва. Відомо, що те чи інше історичне явище зумовлено, якправило, низкою чинників. На думку О.Д.Бойко, чинниками, що створювали можливість появи козацтвабули:– існування великого масиву вільної землі із сприятливими для життєдіяльності умовами;– досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін.; – природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження ісамореалізації. Однак можливість і реальність це різні речі. Можливість не завжди може трансформуватися вреальність. Процес зародження козацтва був зумовлений реаліями життя, реальними причинами. Серед нихможна виокремити:

– економічні: захоплення польськими, литовськими та українськими феодалами земель; нестача уселян власної землі; трансформація феодальних землеволодінь у великі товарні господарства; господарськеосвоєння та заселення вільних земель Подніпров’я та за дніпровськими порогами, так зване Дике Поле;

– соціальні: посилення феодальної експлуатації українських селян та міщан з боку феодалів;збільшення повинностей і податків; запровадження кріпосної залежності селян;

– політичні: витіснення польською владою з політичного життя українців, обмеження їх прав ісвобод; прагнення польської влади перетворити козацтво на стражів південних рубежів Речі Посполитої відтурецько-татарських нападників; бажання установити контроль над втекачами за Дніпрові пороги;

– національні: політика ополячення українського населення; утиски і обмеження українськоїкультури та мови; наступ католицької церкви на права православного населення;

–військові: зростання зовнішньої загрози, пов’язаної з боку Кримського ханства, пізніше – Турції;прагнення козаків захистити себе і свою землю від спустошливих набігів татарських орд.

Саме поєднання економічних, соціальних та інших чинників і викликало появу козацтва. Незаселені південні території відзначалися великими багатствами. Саме сюди кожної весни направлялися ватагичоловіків на «уходи» – полювати на диких звірів, ловити, в’ялити та солити рибу, збирати мед диких пчілтощо. На зиму більшість уходників поверталися додому. Але були й такі, що не бажали коритися польськійвладі залишатися в степу постійно, закладаючи там свої зимівки (засіки) та хутори.Спочатку цим промислом займалися в основному мешканці Придніпров’я. Однак в процесіпосилення економічного, національного, релігійного гніту до них почали приєднуватися втікачі з іншихукраїнських земель – Галичини, Західної Волині, Західного Поділля.Соціальний склад козацтва був досить різноманітним: кріпосні селяни, міщани, а також усінезадоволені феодально-кріпосницькими порядками та національно-релігійним гнобленням. В цілому жсоціальну природу козацтва визначили джерела його формування, які під впливом соціально-економічнихфакторів складалися в різні періоди його існування. Проблеми, які довелося розв’язувати литовській владі іпорубіжному українському суспільству в другій половині ХV – на початку XVI ст. спричинили, з одногобоку, масове покозачення всього населення прикордонних міст і сіл. На боротьбу з татарами виступалибояри, службові люди, міщани, осілі козаки, що володіли нерухомим майном, як мінімум – власнимбудинком та селяни навколишніх сіл.З іншого боку, економічні мотиви прискорювали зростання верств добитчиків та уходників- промисловців, що поповнювалися на цьому етапі за рахунок ремісників, торгових людей, неосілих козаків,безземельних селян або ж власників незначних земельних ділянок – городники, халупники, комірники,підсусідки – тісно не пов’язаних із землеробством і готових займатися допоміжними промислами, в томучислі й козакуванням.В українському козацтві існувала і аристократична, рицарська течія, яскравими представникамиякої були Д.Вишневецький, відомі шляхтичі С.Копицький, І.Свирговський, Л.Чорницький, Я.Шах та інші,хто з патріотичних мотивів відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню.

Запорозька Січ Створення Січі. Важливу роль у консолідації козацтва, формуванні його організаційної і військовоїструктури відіграла Запорозька Січ. Про час і місце її виникнення існують різні твердження. Це зумовленотим, що козаки стихійно прибуваючи на Запоріжжя будували свої засіки («січі») в різних місцях. Проте такінаселені пункти були слабоукріпленими, і під натиском ворога швидко припиняли своє існування, нелишаючи після себе відомостей в історичних джерелах. Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з’явиласяу 1551 р. у польського історика М. Бєльського, який у своїй «Всесвітній хроніці» повідомляв, що у першійполовині ХVI ст. на о.Хортиця збиралися козаки для нагляду за переправами, занять промислами та дляборотьби з татарами.Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов’язують з ім’ям ДмитраВишневецького (Байди). Це один із перших відомих в історії українського козацтва гетьман. Нащадоклитовського князя Ольгерда. У 1551 р. – черкаський і канівський староста, організатор боротьби з татарами.З 1560 р. – на службі у московського царя І.Грозного, у 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. здійснивпохід до Молдавії. Через зраду військо зазнало поразки, а сам гетьман потрапив в полон. Був відправленийдо Стамбула і там страчений.Під керівництвом Д.Вишневецького протягом 1552-1556 рр. на о.Мала Хортиця було побудованофортецю. Оборонні укріплення не лише захищали козаків. А й стали осередком згуртування запорозькогокозацтва.У різні часи Січ розташовувалася у різних, але завжди добре захищених місцях. Після татарськогопогрому на Хортиці у 1557 р. Січ по черзі знаходилася на о.Томаківці (1560-1593), р.Базавлук (1593-1638),Микитиному Розі (1638-1652), р.Чортомлик (1652-1709), р.Кам’янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), нар.Підпільній (1734-1775). Загалом Січ змінювала своє місце розташування 8 разів. Кожна Січ мала добреукріплення: оточені ровами, високі (до 10 м) вали, зверху яких ішов дерев’яний частокіл із загострених паль,а також сторожові башти. Усередині Січі стояли курені – великі приміщення для козаків. У центрізнаходилася церква та майдан, де відбувалися загальні ради. У передмісті Січі жили тисячі ремісників,торговців.Адміністративно-політичний устрій. Історики (В.Щербак та ін.) вважають, що ідея створенняміцного укріплення на південних кордонах виникла ще у 20-30-х роках XVI ст. у зв’язку із спробамилитовського уряду прийняти козаків на службу. За задумом влади, зведення Хортицького замку малоподвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діямикозацтва.Однак Запорозька Січ в історії українського народу відіграла більш значну роль. Вона стала тиммісцем, де козацтво продовжило державницькі традиції України. Козацтво витворило власну військово- політичну і господарську організацію, поступово перетворюючи її у своєрідну державу зі значнимипідконтрольними територіями, багатотисячною армією, адміністративним апаратом, скарбницею, звичаєвимправом та власною символікою. Створення Запорозької Січі стало потужним імпульсом для консолідації козацтва, формування йогосамосвідомості. З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яка сталапрообразом справжньої держави. На Січі була створена збалансована структура управління, яка включалазаконодавчу, виконавчу і судову гілки влади (за формою правління це була демократична республіка).Демократичний характер влади на Січі був зумовлений дією таких принципів, як:– заперечення феодально-кріпосницької залежності та станової нерівності;– рівність у праві на участь в органах управління та володінні землями і угіддям;– вільний вступ до лав запорожців, незалежно від соціальної, національної чи релігійноїприналежності тощо.Однією із головних ознак держави є існування особливої системи органів та установ, що виконуютьфункції державної влади. Вищим законодавчим органом влади на Січі була рада. Право участі в якій маливсі без винятку козаки. Інколи ради були представницькі – за участю депутатів від куренів або ж виключностаршинські. За традицією козацькі ради збиралися 1 січня, на Великдень та на Покрову. До компетенціїзагальної ради входили найважливіші справи життя козацького товариства: переобрання кошового отамана істаршини, встановлення військового устрою, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів зпредставниками інших країн, про поділ землі і угідь, про покарання важливих злочинців.Виконавча влада належала Кошу в особі кошового отамана та козацької старшини. Гетьман абокошовий отаман мав вищу військово-адміністративну владу, очолював дипломатичні переговори,затверджував судові вироки. Тобто в його руках концентрувалася військова, адміністративна, судова йдуховна влада. Але він не був необмеженим володарем Січі, він був лише старшим серед рівних. Його владуобмежували три умови: звіт, термін і рада. Кожний отаман щорічно, під час наступних виборів звітувавтовариству про свої дії та вчинки.До уряду Січі – генеральної старшини – крім кошового отамана, входили також: писар (очолювавканцелярію, складав і підписував документацію); військовий суддя (виконував обов’язки отамана за йоговідсутністю, вершив вищий суд); осавул (організовував охорону Січі, підтримував дисципліну й порядок увійську); обозний, пушкар (очолювали артилерію, керували побудовою табору в поході, займалися обліком ікомплектуванням війська). До козацької старшини входили також військові служителі: хорунжий,бунчужний, канцеляристи та ін. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою (інодістановила понад 150 осіб).Важливою ознакою держави є також наявність права, що закріплює певну систему норм,санкціонованих державою. Судова система Січі будувалася на козацькому праві, в основі якого лежавзвичай і здоровий глузд. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувалися у Січі: закріплюваловійськову та адміністративно-територіальну організацію Січі, регламентувало діяльність адміністративних ісудових органів, порядок укладення договорів на землекористування, визначало види злочинів та покарань.Козацьке право було глибоко гуманістичним, оскільки воно забезпечувало захист особи і майна на Січі.Серед головних ознак держави можна назвати також наявність певної території, на якупоширюється юрисдикція даної держави. Запорозька Січ мала свою територію, яка називалася «землямиВійська Запорозького». Землі Січі розташовувалися на території сучасних Дніпропетровської, Запорізької,частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей. Варто зауважити,що територія Січі постійно змінювалася, а кордони відповідно переносилися.В адміністративно-територіальному відношенні Січ поділялась на територіальні паланки (округи) івійськові курені. Курінь – це і своєрідна казарма, в якій постійно проживали козаки, і адміністративнаодиниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Кількість куренів зросталавідповідно до збільшення козаків і досягла у другій половині ХVI ст. 38 одиниць. Сам курінь-казармавміщував 150-200 чол., хоча загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти до 600козаків. Більшість з них тільки числилися за ними, проживаючи постійно разом із сім’ями при своїхгосподарствах на території, що підпорядковувалася Запорозькій Січі – у паланках (їх нараховувалося від5 до 8). Ці козаки повинні були з’являтися на Січі за першим наказом курінного отамана. До служби козакмав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом у період розвитку Запорозька Січнараховувала в середньому 10-12 тис. війська, а разом з мешканцями зимівників і слобод – близько 100 тис.чол..Символами державності, влади військової старшини були прапор, булава (символ влади гетьмана),печатка, бунчук, литаври, тобто військові відзнаки та символи влади. До прапора козаки ставилися як досвятині. Козацький стяг був червоного (малинового) кольору, на одному боці якого було зображено СвятогоАрхангела Михаїла (білим кольором), на іншому-хрест. Символом влади була печатка з гербом Січі – козакз рушницею на плечі, із шаблею та списом, устромленим у землю.Умови прийому до Січі передбачали вірність православ’ю, уміння володіти зброєю, дотриманнятрадицій товариства, відсутності родини. Жінок у Січ не допускали. Одружені козаки жили в прикордонних із Січчю районах – зимівниках.

18.Селянсько-казацькі повстання в Україні

Остаточне юридичне оформлення в 70-80-х рр. XVI ст. кріпосного права та захоплення польською шляхтою українських земель, репресивні заходи проти козацтва та інші антинародні дії польської влади до краю загострили соціально – політичну ситуацію в Україні, спричинивши декілька хвиль активного протесту проти існуючих порядків.

Перше значне козацьке повстання відбулося у 1591-1593 рр. під проводом К.Косинського. Розпочавшись на Київщині здобуттям Білої Церкви, Трипілля, Переяслава, з часом воно охопило Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. На підконтрольних територіях відбувалося масове покозачення і запровадження козацького ладу. Налякана успіхами повстанців влада кинула проти них значні сили. Зазнавши поразки від урядових військ під П’яткою (Волинь), козаки не склали зброї. У травні 1593 р. вони розпочали новий наступ. Але, залишившись без свого лідера – Косинського, якого було підступно вбито під час облоги Черкас, козаки зазнали поразки. У 1594-1596 рр. українські землі стали ареною ще більш потужного козацького повстання під керівництвом С.Наливайка, М.Шаули та Г.Лободи. Уже навесні 1595 р. у лавах повстанців налічувалось понад 12 тис. осіб. Наприкінці 1595 – на початку 1596 рр. селянсько-козацькі виступи охопили Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля та білоруське Полісся. Селяни і міщани оголошували себе вільними і встановлювали козацький устрій. С.Наливайко у своєму листі до Сигізмунда III висунув власний проект

Улаштування козацтва, що передбачав передачу йому земель між Бугом і Дністром південніше Брацлава, при цьому під єдиною козацькою юрисдикцією опинялася територія від Дніпра до Дністра. Для ліквідації загрози, що нависла над шляхетською Польщею, влада кинула проти повстанців коронне військо С. Жолкевського, яке змусило відступити козацько-селянські загони на Лівобережжя. В урочищі Солониця біля м. Лубен козацьке військо потрапило в оточення і зазнало поразки. Наливайка та шістьох соратників було відправлено до Варшави і у квітні 1579 р. після тривалих і жорстоких тортур

Страчено. На початку 20-х років XVII ст. стосунки козацтва з польською владою знову загострюються. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, козацтво сподівалося, що уряд визнає його як стан та збереже органи його управління на місцях, зрівняє православну церкву в правах з католицькою. Але Сигізмунд III відмовився задовольнити ці вимоги. Крім того, уряд не виплатив зароблених козаками грошей, скоротив до 5 тис. реєстр та взявся суворо контролювати умови миру з турками (1621 р.) в частині утримання козаків від походів на татарські і турецькі володіння та заборони козацького судноплавства по Дніпру і Чорному морю. У відповідь козаки активізують втручання у турецько – татарські справи. Учасники Хотинської війни відмовляються від виконання феодальних повинностей, міщани розгортають боротьбу проти утискувачів православної віри. Намагаючись взяти під контроль перебіг подій, король зажадав скоротити до 4-х тис. реєстр та припинити походи в Крим і на Туреччину. Але ультиматум запорожці відкинули і, обравши гетьманом М. Жмайла, почали збирати сили.

Для придушення козацько-селянського руху на Київщину рушило, спустошуючи села, міста і містечка, 20-тисячне військо С.Конецпольського. 14 жовтня 1659 р. поляки зупинилися недалеко від козацького табору. 19 жовтня біля Куруковського озера (напроти сучасного Кременчука) відбулася битва в ході якої сторони зазнали великих втрат. Штурм поляками козацького табору вранці наступного дня захлинувся і коронний гетьман змушений був розпочати переговори з повстанцями. На жаль, в козацькому стані знову загострилися суперечності. Прихильники поміркованої течії, усунувши від влади М. Жмайла та передавши булаву М.Дорошенку, уклали з поляками компромісну мирну угоду. Відповідно до Куруківської угоди реєстр зростав від 3 до 6 тис., всіх повстанців амністовано, 1 тис. козаків мала дислокуватися на Запоріжжі, не допускаючи туди втікачів з панських маєтків. Козаки зобов’язувались не втручатися в релігійні справи та припинити морські походи. Куруківська угода не відповідала інтересам більшості повсталих, які мусили повертатися в кріпацтво, спричинила нову хвилю народно-визвольного руху. Селяни та міщани, оголошуючи себе козаками, йшли на Запорожжя, де з 1628 р. організаційно оформлюється нереєстрове козацтво, незалежне від уряду Речі Посполитої. Першими його гетьманами були Іван Сулима та Левко Іванович. На початку 1630 р. значну частину Лівобережного Подніпров’я охопило повстання очолене Тарасом

Федоровичем (Трясилом). На приборкання повстанців кинуто військо Конецпольського. Польські підрозділи жорстоко розправлялися з мирним населенням сіл і міст Подніпров’я. Центральною подією тритижневого кровопролитного протистояння під Переяславом стала «Тарасова ніч», коли невеликий козацький загін проник у табір коронного гетьмана Конецпольського і винищив його особисту охорону – «золоту роту», котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших родів. Зазнавши значних втрат, змушені піти на переговори, поляки уклали з поміркованим керівництвом повстанців (усунений від влади Федорович повернувся на Запорожжя) компромісну угоду, яка зберігала основні вимоги Куруківської та збільшувала реєстр до 8 тис. осіб. Успіхи козацтва у протидії польській владі, його кількісне зростання призводили до поступового усвідомлення себе окремою соціальною верствою, яка не тільки боронить власні права, а й виступає захистником загальнонаціональних інтересів. Впродовж 30-х рр. XVII ст. поруч із збройними козацтво

Вдається і до політичних форм боротьби. Саме протягом цього десятиліття козацтво виходить на новий рівень розуміння своєї стратегічної мети та шляхів її досягнення. Так, вже в 1631 р. у зв’язку з новим розквартируванням на Київщині польських загонів знову мало не дійшло до повстання. У 1632 р. на Корсунській раді козаки вперше висунули ідею про відстоювання своїх інтересів на Лівобережній Україні. По суті йшлося про наміри утворення козацької республіки. В серпні 1635 р. запорозькі козаки з гетьманом Іваном Сулимою захопили та зруйнували Кодацьку фортецю. І лише через зраду старшини реєстровців ця подія не переросла у нове повстання. Справу Сулими продовжив Павло Бут (Павлюк). З обранням його на козацькій раді гетьманом (1637) розпочалося нове козацьке повстання, гаслом якого стали: боротьба з «ляхами», захист православної віри та знищення зрадників старшин-реєстровців. Враховуючи недоліки попередніх виступів, він звернувся з універсалами до жителів міст і сіл із закликом виступити проти утискувачів православ’я, подбав про озброєння новоприбулих на Січ, налагодив агітацію серед реєстровців, намагався заручитися підтримкою донських козаків. Проведені козацьким військом влітку 1637 р. рейди на Лівобережжя, Подніпров’я, здобуття Черкас та багатьох інших міст стимулювали повстанський рух. Основна битва між ворогуючими сторонами відбулася 6 грудня 1637 р. поблизу с.Кумейки. Перевага польського війська в озброєнні, а особливо в кінноті та деякі прорахунки П. Бута вирішили долю бою під Кумейками на користь поляків. Під час переговорів керівника повстання було схоплено й відправлено до Варшави на страту. Акт капітуляції від імені повстанців під Боровицею підписав писар

Війська Запорозького Б. Хмельницький. Навесні 1638 р. повстання відновилося. Новий козацький гетьман Я.Острянин вирушив із Січі на Лівобережжя, щоб, розгромивши польські загони, унеможливити їх об’єднання. Після кількох перемог на Полтавщині, козакам самим довелося відступити до с.Жовнин, де вони більше місяця тримали оборону,

Очікуючи на допомогу козацьких загонів з Правобережжя. Втративши надію, повстанці змушені були капітулювати. Ухвалена сеймом «Ординація Запорозького реєстрового війська» ліквідовувала козацьке самоврядування і судочинство, скорочувала до 6 тис. реєстр, обмежувала розселення козаків Черкаським, Чигиринським та Корсунським староствами, змінювала посаду гетьмана на комісара, який обирався сеймом,зобов’язувала нереєстрових козаків повернутися до складу посполитих.

Козацькі повстання кінця XVI – перш. пол. XVII ст. відіграли важливу роль в історії українського народу. Відстоювання станових інтересів переростало в збройну боротьбу з Польщею під прапором православ’я. Прагнення позбутися кріпацтва та релігійних утисків спричиняло розширення соціальної бази: до лав повстанців залучалися селяни, міщани, представники православного духовенства. Виступи козацтва суттєво гальмували процеси ополячення та окатоличення, зменшували тиск феодального гніту, сприяли накопиченню досвіду політичної боротьби та удосконаленню військового мистецтва, піднімали його до ролі провідника національно-визвольного руху.

Поиск по сайту: